роки й роки нанесло тонкого піску. Гай підхопився — він усе ще квапився, він усе ще дуже боявся спізнитися — і побіг навмання з криком:
— Я тут, Маку!.. Я йду... Йду...
— Чого ти репетуєш? — невдоволено спитав Максим, вистромляючись мовби з стіни. — Що сталося? Пальця порізав?
Гай зупинився і опустив руки. Він був близький до непритомності, довелося зіпертися на перегородку. Серце калатало шалено, удари його гримкотіли у вухах, наче барабанний бій, голос не слухався. Максим якийсь час дивився на нього з подивом, відтак, мабуть, зрозумів: протиснувся в коридор — двері відсіку знову пронизливо вискнули, — підійшов до нього, взяв за плечі, трусонув, потому притягнув до себе, обійняв, і кілька секунд Гай у солодкому забутті лежав обличчям на його грудях, поступово отямлюючись.
— Я гадав... тебе тут... що ти тут... що тебе..,
— Нічого, нічого, — сказав Максим лагідно. — Це я винен, потрібно було тебе відразу покликати. Але тут дивні речі, розумієш.
Гай відсторонився, обтер мокрим рукавом ніс, потім обтер мокрою долонею обличчя і лише тоді відчув сором.
— Тебе немає і немає, — сказав він сердито, ховаючи очі. — Я кличу, я стріляю... Невже важко було відгукнутися?
— Масаракш, я нічого не чув, — винувато сказав Максим. — Розумієш, тут чудовий радіоприймач... Я й не знав, що у вас вміють робити такі потужні...
— «Приймач», «приймач»... — бурчав Гай, протискуючись у напіврозчинені двері. — Ти тут розважаєшся, а людина через тебе мало не збожеволіла... Що це у них тут?
Це було досить просторе приміщення із зотлілим килимом на підлозі, з трьома напівкруглими плафонами у стелі, з яких горів лише один. Посередині стояв круглий стіл, навколо столу — крісла. На стінах висіли якісь дивні фотокартки у рамках, картини, лахміттям звисали рештки оксамитової оббивки. У кутку потріскував і завивав великий радіоприймач — Гай таких ніколи не бачив.
— Тут щось схоже на кают-компанію, — сказав Максим. — Ти походи, подивись, тут є на що подивитися.
— А екіпаж? — спитав Гай.
— Нікого немає. Ні живих, ні мертвих. Нижні відсіки залиті водою, По-моєму, вони усі там...
Гай здивовано глянув на нього. Максим відвернувся, обличчя у нього було заклопотане.
— Мушу тобі сказати, — мовив він, — це, здається, добре, що ми до Імперії не долетіли. Ти подивись, подивись...
Від підсів до приймача і заходився коло верньєрів, а Гай роззирнувся, не знаючи, з чого почати, затим підійшов до стіни і почав роздивлятися розвішані фотокартки. Певний час він ніяк не міг второпати, що це за знімки. Потім збагнув: рентгенограми. На нього дивилися невиразні, всі як один, вишкірені черепи. На кожному знімку був нерозбірливий підпис, ніби хтось ставив автографи. Члени екіпажу? Знаменитості які- небудь?.. Гай здвигнув плечима. Дядечко Каан, можливо, що-небудь і розібрав би тут, а ми — люди прості...
У дальному кутку він завважив великий барвистий плакат, красивий плакат, у три фарби... Щоправда, пліснявою взявся... На плакаті було синє море, з моря виходив, наступивши однією ногою на чорний берег, помаранчевий красень у незнайомій формі, дуже мускулястий і з непропорційною маленькою головою, що складалася наполовину з могутньої шиї. В одній руці богатир стискав сувій з незрозумілим написом, а другою стромляв у суходіл палаючий смолоскип. Від полум’я смолоскипа займалося пожежею якесь місто, у вогні корчилися почварні на вигляд виродки, і ще дюжина виродків рачки розбігалися навсібіч. У горішній частині плаката було щось написано великими хвостатими літерами. Літери були знайомі, але слова з них утворювалися такі, що їх неможливо було вимовити.
Що довше Гай дивився на плакат, тим менше плакат йому подобався. Він чомусь згадав плакат у казармі: там був зображений чорний орел-легіонер (також з дуже маленькою головою і могутніми м’язами), який сміливо відстригав велетенськими ножицями голову потворному, бородавчастому змію, що висунувся з моря. На лезах ножиць було, пригадується, написано: на одному — «Бойовий», на другому — «Легіон». «Ага... — мовив до себе Гай, востаннє кидаючи погляд на плакат. — Це ми ще подивимося... Подивимося ми ще, хто кого припече, масаракш!»
Він відвернувся од плаката, зробив кілька кроків убік і остовпів.
З елегантної лакованої полиці дивилося на нього скляними очима знайоме обличчя, квадратне, з русявою чуприною над бровами, з прикметним рубцем на правій щоці,.. Ротмістр Пудураш. Вогненосний герой, командир роти у Бригаді Мертвих-але-Незабутніх, який потопив одинадцять білих субмарин і загинув у нерівному бою. Його погруддя, увінчане букетом сухоцвіту, красувалося на кожному плацу, а голова його, висхла, з жовтою, мертвою шкірою, була чомусь тут. Гай позадкував. Так, це найсправжнісінька голова. А он іще голова — незнайоме гостре обличчя. І ще голова... І ще... Скільки їх тут?
— Маку! — сказав Гай. — Ти бачив?
— Так, — сказав Максим.
— Це голови! — сказав Гай. — Справжні голови...
— Подивись альбоми на столі, — сказав Максим.
Гай через силу відірвав погляд от моторошної колекції, повернувся і нерішуче підійшов до столу. Приймач щось горлав незнайомою мовою, лунала музика, тарахкотіли розряди, і знову хтось говорив — украдливо, оксамитовим, значущим голосом: «Знищення, повне й остаточне знищення...»
Гай наздогад узяв один з альбомів і відгорнув тверду, обклеєну шкірою обкладинку. Портрет. Дивне довгасте обличчя з пухнастими бакенбардами, що звисають зі щік на плечі, волосся над лобом поголене, ніс гачком, розріз ніздрів незвичний. Неприємне обличчя, неможливо уявити його собі усміхненим. Незнайомий мундир, якісь значки чи медалі у два ряди... Оце так тип... Певно, яке-небудь цабе. Гай перегорнув сторінку. Той самий тип у компанії з іншими типами на містку білої субмарини, знову похмурий, хоча інші вишкіряють зуби. На задньому плані, не в фокусі, — щось схоже на набережну, якісь незнайомі будівлі, невиразні силуети дивовижних дерев... Наступна сторінка. У Гая перехопило подих: палаючий «дракон» зі збитою набік баштою: з відчиненого люка звисає тіло легіонера-танкіста, і ще два тіла, одне на одному, збоку, а над ними, розчепіривши ноги, той самий тип з пістолетом в опущеній руці, у шапці, що скидається на артилерійську гільзу. Дим від «дракона» густий, чорний, а от місця знайомі — цей самий берег, піщаний пляж і дюни позаду... Гай увесь напружився, перегортаючи сторінку, і не даремно. Натовп мутантів, душ двадцять, усі голі, ціла купа виродків, стягнутих однією мотузкою. Кілька діловитих піратів у ковпаках, зі смолоскипами, а обіч знову цей тип — щось, схоже, наказує, витягнувши правицю, а ліва рука лежить на руків’ї кортика. До чого ж моторошні ці виродки, дивитися страшно... Проте далі пішло ще страшніше.
Та сама купа мутантів, але вже згоріла. Тип віддалеки нюхає квіточку, гомонить з іншим типом, повернувшись до трупів спиною...
Велетенське дерево в лісі, суспіль обвішане тілами. Висять хто за руки, хто за ноги, і вже не виродки — на одному картатий піджак виховуваного, на другому — чорна куртка легіонера.
Старий прив’язаний до стовпа. Обличчя викривлене, кричить, заплющивши очі. Тип тут і вродився — із заклопотаним виглядом перевіряє медичний шприц...
Відтак знову повішені, палаючі, згорілі мутанти, виховувані, легіонери, рибалки, селяни, чоловіки, жінки, старі, малеча... Панорамний знімок: лінія пляжу, на дюнах — чотири машини, усі горять, на передньому плані дві чорні фігурки зі здійнятими руками... Досить. Гай закрив і пожбурив альбом, посидів кілька секунд, потім із прокльоном поскидав усі альбоми на підлогу, підхопився й оббіг кругом столу.
— Це ти з ними хочеш домовлятися?! — загорлав він Максимові у спину. — Хочеш їх привести до нас?! Цього ката?! — Він підскочив до альбомів і копнув їх ногою.
Максим вимкнув приймач.
— Не шаленій, — сказав він. — Нічого я вже не хочу. І нема чого на мене гримати, якщо ви самі винні, проспали свій світ, масаракш, збидліли, як найпослідуща звірота! Що тепер з вами робити? — Він зненацька опинився біля Гая, схопив його за барки. — Що мені тепер робити з вами? — гаркнув він. — Що? Що? Не знаєш? Ну, говори!
Гай мовчки вертів шиєю, мляво відпихаючись. Максим відпустив його.
— Сам знаю, — сказав він похмуро. — Нікого не можна приводити. Кругом звірота... На них самих
