— Оце вже дзуськи, — твердо сказав Максим. — Рішати я себе вже не дам, та й тебе також...
— А якщо танк? — із захватом спитав Гай.
— А що танк? — сказав Максим. — Подумаєш, танк... Він помовчав трохи, а потім раптом задумливо сказав:
— А знаєш, непогано було б нам захопити танк.
Гай помітив, що думка ця дуже йому до вподоби.
— Чудова в тебе ідея, Гаю, — сказав Максим. — Так ми і зробимо. Захопимо танк. Як тільки вони з’являться, ти зараз же смальни у повітря з автомата, а я закладу руки за спину, і ти ведеш мене під конвоєм прямо до них. А там уже мій клопіт. Але дивись тримайся осторонь, не потрап під руку і, головне, більше не стріляй...
Гай запалився і негайно запропонував іти по дюнах, щоб їх було видно здалеку. Так вони і вчинили. Піднялися на дюни.
І відразу побачили білу субмарину.
За дюнами відкривалася невеличка мілководна бухта, і субмарина вивищувалася над водою за сотню метрів од берега. Власне, вона зовсім не була схожа на субмарину і тим більше на білу. Гай вирішив попервах, що це або туша якоїсь велетенської двогорбої тварини, або химерної форми скеля, яка не знати навіщо постала з пісків... Проте Максим умить збагнув, що це таке. Він навіть припустив, що субмарина покинута, що стоїть вона тут уже кілька років і що її засмоктало в пісках.
Так і виявилося. Коли вони дісталися до бухти і спустилися до води, Гай побачив, що довгий корпус і обидві надбудови вкриті іржавими плямами, біля фарба полущилася, артилерійська площадка звернута набік і гармата дивиться у воду. В обшивці зяяли чорні дірки з закоптілими краями, — нічого живого там, звісно, залишитися не могло.
— А це точно біла субмарина? — спитав Максим. — Ти бачив їх раніше?
— По-моєму, вона, — відповів Гай. — На узбережжі я ніколи не служив, але нам показували фотокартки, ментограми... описували... Навіть ментофільм був — «Танки в береговій обороні»... Це вона. Треба думати, винесло штормом у бухту, сіла вона на мілину, а тут наспів патруль... Бачиш, як її подірявили? Не обшивка, а решето...
— Еге ж, схоже, — промурмотів Максим, вдивляючись. — Ходімо глянемо?
Гай зам’явся.
— Взагалі-то, звісно, можна, — проказав він невпевнено.
— А що таке?
— Та як тобі сказати...
Справді, як йому сказати? От капрал Серембеш, тертий вояк, розповідав якось у темній після відбою казармі, нібито на білих субмаринах ходять не звичайні моряки — мертві моряки на них ходять, служать свій другий термін, а декотрі — з боягузів, хто загинув, пойнятий страхом, ті дослужують... Морські демони нишпорять по дну моря, ловлять потопельників і комплектують з них екіпажі... Але ж таке Макові не розповіси — засміє, а сміятися тут, здається, нічого... Або, наприклад, дійсний рядовий Лепту, розжалуваний з офіцерів, нацмулившись, говорив просто: «Усе це, хлопці, дурниці — виродки ваші, мутанти всілякі, радіація, — це все пережити можна і подолати можна, а головне, хлопці, моліть бога, щоб не заніс він вас на білу субмарину: краще, хлопці, відразу потонути, аніж хоча б рукою до неї доторкнутися, хто-хто, а я знаю...» Абсолютно невідомо було, чому Лепту розжалували, одначе служив він раніше на узбережжі і командував сторожовим катером...
— Розумієш, — сказав Гай проникливо, — є всілякі забобони, легенди всілякі... Я тобі про них не розповідатиму, але от ротмістр Чачу говорив, що всі ці субмарини заразні і що забороняється підніматися на борт... наказ навіть такий є, кажуть, мовляв, підбиті субмарини...
— Гаразд, — сказав Максим. — Ти тут постій, а я піду. Подивимося, яка там зараза.
Гай не встиг і слова сказати, лише рота відкрив, а Максим уже стрибнув у воду, пірнув і довго не показувався: Гай навіть дихати перестав, чекаючи, коли це чорноволоса голова з’явилася біля облущеного борту якраз під пробоїною. Спритно і без зусиль, як муха по стіні, коричнева постать видряпалася на перехняблену палубу, злетіла на носову надбудову і щезла. Гай судомно відітхнув, потупцяв на місці і пройшовся уздовж води туди-сюди, не зводячи очей з мертвого іржавого страховиська.
Було тихо, навіть хвилі не шамотіли у цій мертвій бухті. Біле, без жодної хмарки небо, мертві білі дюни, все сухе, гаряче, заціпеніле. Гай з ненавистю глянув на іржавий кістяк. «Треба ж, невезіння яке: інші роками служать і ніяких субмарин не бачать, а тут на тобі, звалилися з неба, годинку протьопали, і ось вона, ласкаво просимо... І як це я на таку справу відважився?.. Це все Максим... У нього на словах усе так гарно виходить, що начебто і думати нема про що, і боятися нічого... А може, я не боявся тому, що уявляв собі білу субмарину живою, білою, святковою, на палубі моряки, усі в білому... А тут труп залізний... І місце яке мертве, навіть вітру немає... А вітер тут був, точно пам’ятаю: поки йшли, вітер віяв в обличчя, свіжий такий вітерець...» Гай тоскно роззирнувся, потім сів на пісок, поклав поруч автомат і заходився нерішуче стягувати правий чобіт. «Треба ж, тиша яка!.. А якщо він зовсім не повернеться? Проковтнуло його це стерво залізне, і духу від нього не лишилося... Тьху-тьху-тьху...»
Він здригнувся і впустив чобіт: протяжливий моторошний звук виник над бухтою, чи то виття, чи то вереск, ніби чорти проскребли по грішній душі іржавим ножем. О боже, та це ж просто люк розчинився залізний, приіржавів люк... «Тьху ти, справді, аж у піт кинуло! Розчинив люк, отже, вилізе зараз... Ні, не вилізає...»
Кілька хвилин Гай, витягнувши шию, дивився на субмарину, дослухався. Тиша. Та ж сама страшна тиша і навіть ще страшніша після цього іржавого виття... А може, він,, це... не розчинився люк, а зачинився? Сам зачинився... Перед змертвілими очима Гая з’явилося видиво: важкі сталеві двері самі зачиняються за Максимом, і сама собою повільно закривається важка засувка... Гай облизав пересохлі губи, ковтнув без слини, потім гукнув: «Агов, Маку!» Не вийшло крику... так, сичання лише... Боже, хоча б звук який-небудь! «Еге-гей!» — заволав він у відчаї. «Е-ей...» — понуро відгукнулися дюни, і знову зробилося тихо.
Тиша. І кричати сил уже не було...
Не відводячи очей від субмарини, Гай намацав автомат, тремтячими пальцями перевів запобіжник і, не цілячись, випустив у бухту чергу. Протріскотіло коротко, безсило і як у вату. На гладенькій воді здійнялися фонтанчики, розійшлися кола. Гай підняв ствол вище і знову натис на спусковий гачок. Цього разу звук вийшов: кулі загукали по металу, вискнули рикошети, вдарила луна. І — нічого. Нічогісінько. Ані звуку більше, наче він тут сам, наче він і завжди був сам. Наче потрапив він сюди невідомо як, занесло, мов у маячному сні, у це мертве місце, тільки не прокинутися і не отямитися. І тепер залишатися йому тут самому назавжди.
Нетямлячись, Гай, як був, в одному чоботі, зайшов у воду, спершу неквапом, затим дедалі шпаркіше, відтак вобіг, високо задираючи ноги, до пояса у воді, схлипуючи і лаючись уголос. Іржаве громадище насувалося. Гай то брів, розгрібаючи воду, то кидався уплав, дістався до борту, спробував видряпатися — нічого не вийшло: обійшов субмарину з корми, вчепився за якісь троси, видряпався, обдираючи руки і коліна, на палубу і спинився, обливаючись сльозами. У нього не було жодною сумніву, що він загинув. «Е-ей!» — крикнув він здушеним голосом.
Тиша.
Палуба була порожня, на дірчастому залізі налипли сухі водорості, ніби обросло залізо нечесаним волоссям. Носова надбудова величезним плямистим грибом нависала над головою, збоку у броні зяяв широкий рваний рубець. Гупаючи чоботом по залізу, Гай обійшов надбудову і завважив залізні дужки, що вели нагору, ще вологі, закинув автомат за спину, поліз. Ліз довго, цілу вічність, у задушливій тиші, назустріч неминучій смерті, назустріч вічній смерті, видряпався і затих, стоячи навкарачки. Страховисько вже чекало на нього, люк був навстіж, ніби сто років не зачинявся, і навіть завіси знову приіржавіли, — прошу, мовляв. Гай підповз до чорної розкритої пащі, зазирнув... Голова у нього пішла обертом, його занудило. Із залізної горлянки щільною масою випирала тиша, роки і роки застояної, перепрілої тиші. І Гай раптом уявив собі, як там, у жовтому зогнилому світлі, задушений тоннами цієї тиші, на смерть б’ється один проти всіх добрий друг Мак, б’ється з останніх сил і кличе: «Гаю! Гаю!», а тиша, осміхаючись, підминає Мака під себе, душить, чавить. Це було неможливо витерпіти, і Гай поліз у люк.
Він плакав і квапився, зірвався зрештою і бебехнувся униз, пролетів кілька метрів і впав на пісок. Тут був залізний коридор, тьмяно освітлений небагатьма запорошеними лампочками, на підлозі під шахтою за
