скривившись, доведеться мені трохи погрубіти заради великої справи...
— Масаракш... — просичав Максим, червоний і злий, яким Гай не бачив його ніколи. — Так, масаракш! Так! Усе саме так, як ви кажете! А що залишається робити? За Блакитною Змією людей обернено на ходячі деревинки.
— Правильно, правильно, — сказав Чаклун. — Інша річ, що сам по собі план невдалий: варвари розіб’ються об башти і відкотяться, а бідолашні наші розвідники загалом ні на що серйозне не здатні. Проте в рамках того ж плану ви б могли зв’язатися, наприклад, з Острівною Імперією... Мова не про це. Боюсь, ви взагалі спізнилися, Маку!.. Ви тільки не подумайте, що я вас відмовляю. Я добре бачу: ви сила, Максиме. І ваша поява тут сама по собі означає неминуче порушення рівноваги на поверхні нашого маленького світу. Дійте. Тільки нехай ваша совість не заважає вам ясно мислити, а ваш розум нехай не соромиться, коли потрібно, відстороняти совість... І ще раджу вам пам’ятати: не знаю, як у вашому світі, а в нашому жодна сила не залишається довго без господаря. Завжди відшукується хто-небудь, хто намагається приборкати її і підкорити собі — непомітно або під пристойним приводом... От і все, що я хотів сказати.
Чаклун із несподіваною спритністю підвівся — птах на його плечі присів і розчепірив крила, — ковзнув на коротеньких ніжках уздовж стіни і зник за дверима. Тої ж миті слідом посунуло усе зібрання. Виходили, постогнуючи, крекчучи, віддихуючись, нічого до пуття не втямивши із мовленого, проте, очевидно, задоволені тим, що все залишається без змін, що Чаклун не дозволив небезпечного заміру, пожалів, отже, Чаклун, не дав у кривду, і можна тепер доживати, як і досі, добре, що попереду ціла вічність — років десять, а може, й більше. Останнім почвалав Бошку з порожнім чайником, і в кімнаті залишилися тільки Гай, та Мак з принцом-герцогом, та ще в кутку міцно спав притомлений від розумових зусиль Пекар. У голові в Гая було сум’яття, та й у душі також. Збагнув він лише одне: «Безщасне моє життя; першу половину був лялькою, бовдуром у чиїхось руках, а другу половину, мабуть, доведеться доживати заблукою без батьківщини, без друзів, без майбуття...»
— Ви засмучені, Маку? — спитав принц-герцог винувато.
— Та ні, не дуже, — озвався Максим. — Швидше навіть навпаки, я відчуваю полегкість. Чаклун має рацію, моя совість іще не готова до таких замірів. Мабуть, потрібно ще поблукати, подивитися. Потренувати совість... — Він якось неприємно засміявся. — Що ви мені можете запропонувати, принце-герцогу?
Старий принц-герцог закректав, підвівся і, розтираючи помлілі боки, пройшовся кімнатою.
— По-перше, я не раджу вам заглиблюватися у пустелю, — сказав він. — Є там варвари, чи немає їх, нічого підхожого ви там для себе не знайдете. Можливо, варто, за порадою Чаклуна, встановити контакт з остров’янами, хоча, бачить бог, не знаю, як це зробити. Певно, треба йти до моря і починати звідти... якщо остров’яни також не міф і якщо вони захочуть з вами розмовляти... Але найправильніше, як на мене, повернутися назад і діяти там власними силами. Згадайте, що сказав Чаклун: ви — сила. І потім ви маєте рацію: у системи башт повинен бути Центр. І влада над Північчю в руках у того, хто володіє цим Центром. Ви мусите гарненько це засвоїти.
— Боюсь, це не для мене, — спроквола мовив Максим. — Не можу поки що сказати чому, але це не для мене, я відчуваю. Я не хочу володіти Центром. В одному ви маєте рацію: мені нічого робити ні тут, ні в пустелі. Пустеля занадто далеко, а тут немає на кого спертися. Однак мені треба ще багато взнати: є ще Пандея, Хонті, є ще гори, є ще десь Острівна Імперія... Ви чули про білі субмарини? Ні? А я чув, і Гай також чув, і ми знаємо людину, яка їх бачила і з ними воювала. Так от: вони можуть воювати... Ну гаразд. — Максим підхопився. — Зволікати нічого. Дякую, принце-герцогу, ви дуже допомогли нам. Ходімо, Гаю.
Вони вийшли на площу і зупинилися біля оплавленого пам’ятника. Гай тоскно роззирався. Довкола у спечній юзі коливалися жовті руїни, було задушливо, сморідно, але вже не хотілося йти звідси, з цього страшного, проте звичного місця, і знову сурганитися крізь ліси, здавшись на волю усіх темних випадковостей, які чигають там на людину щомиті... Повернутися б зараз до своєї кімнатки, погратися з голомозенькою Тайгою, зробити їй нарешті обіцяного свистунця з вистріляної гільзи, не пошкодувати, масаракш, вистрілити у повітря патрон для бідолашної дівчини...
— Куди ж ви все-таки маєте намір йти? — спитав принц-герцог, затуляючи обличчя від куряви своїм зношеним, вицвілим капелюхом.
— На захід, — відповів Максим. — До моря. Далеко звідси море?
— Триста кілометрів... — мовив принц-герцог роздумливо. — І доведеться проходити по дуже заражених місцях... Послухайте, — сказав він, — а може, зробимо так?.. — Він надовго замовк, і Гай уже почав нетерпеливо переступати з ноги на ногу, проте Максим не поспішав, чекав. — Ех, навіщо він мені! — проказав нарешті принц-герцог. — Чесно кажучи, беріг я його для себе, гадав, коли буде зовсім кепсько, коли нерви відмовлять, сяду на нього і повернусь додому, а там хоч під розстріл... Та що вже тепер... Пізно.
— Літак? — швиденько спитав Максим, з надією дивлячись на принца-герцога.
— Так, «Гірський Орел». Вам говорить що-небудь ця назва? Ні, звісно... А вам, юначе? Також ні... Славнозвісний колись бомбовоз, панове. Особистий Його Імператорської Високості Принца Корну Чотирьох Золотих Прапорів Іменний Бомбовоз «Гірський Орел»... Солдатів, пригадується, напам’ять примушували зубрити... «Рядовий такий-то! Проіменуй особистий бомбовоз його імператорської високості!» І той, бувало, іменує... Атож... Так от я його зберіг. Спершу хотів на ньому евакуювати поранених, але їх було занадто багато. Потім, коли всі поранені померли... Ет, що розповідати... Беріть його собі, голубе. Летіть. Пального вистачить на півсвіту...
— Дякую, — сказав Максим. — Дякую, принце-герцогу. Я вас ніколи не забуду.
— Та що ж мене, — проказав старий. — Не заради себе даю... А от якщо вдасться вам, голубе, що- небудь, ви оцих ось не забудьте.
— Вдасться, — сказав Максим. — Вдасться, масаракш! Повинно вийти, совість або не совість!.. І я нікого ніколи не забуду.
Розділ шістнадцятий
Гаю ще не доводилося літати на літаках. Та він і літак побачив уперше в житті. Поліційні вертольоти і штабні літаючі платформи він бачив не раз і якось навіть брав участь в облаві з повітря: їхню секцію повантажили на вертоліт і висадили обіч шосе, по якому сунуло до мосту товписько виховуваних, котрі збунтувалися через погану їжу. Від цього повітряного кидка у Гая залишилися вкрай неприємні спогади: вертоліт летів дуже низько, трясло й розхитувало так, що нутрощі виверталися навиворіт, і на додачу паморочливе ревіння гвинта, бензиновий чад і пирскаючі звідусюди фонтани мастила.
Але тут усе було інакше.
Особистий Й. І. В. Бомбовоз «Гірський Орел» приголомшив Гая. Це була справді страхітлива машина, і зовсім неможливо було уявити собі, що вона здатна злетіти в повітря. Ребристе вузьке тіло ЇЇ, прикрашене численними золотими «емблемами, було довге, як вулиця. Грізно й велично простягалися велетенські крила, під якими могла б сховатися ціла бригада. До них було далеко, як до даху будинку, однак плиці шести величезних пропелерів майже торкалися землі. Бомбовоз стояв на трьох колесах, у кілька людських зростів заввишки кожне, — два колеса підпирали, носову частину, на третє спирався етажерчастий хвіст. До блискучої скляної кабіни вела на запаморочливу висоту срібляста нитка легкої алюмінієвої драбини. Так, це був справжній символ старої імперії, символ великого минулого, символ колишньої могутності, що поширювалася на весь континент. Гай, задерши голову, стояв на ослаблих ногах, тремтячи від благоговіння, і як громом вразили його слова друга Мака:
— Але ж і скриня, масаракш!.. Вибачте, принце-герцогу, мимоволі вирвалося...
— Іншої немає, — сухо озвався принц-герцог. — До речі, це кращий бомбовоз у світі. Свого часу його імператорська високість здійснила на ньому...
— Так, так, звичайно, — квапливо погодився Максим. — Це я від несподіванки...
Нагорі, у пілотській кабіні, захоплення Гая сягнуло апогея. Кабіна було всуціль із скла. Величезна
