кількість незнайомих приладів, навдивовижу зручні м’які крісла, незрозумілі важелі та пристрої, пучки різноколірних дротів, дивні, небачені шоломи у повній готовності... Принц-герцог щось сквапливо втокмачував Макові, показуючи на прилади,, похитуючи важелі. Мак неуважно мурмотів: «Авжеж, зрозуміло, зрозуміло...», а Гай, якого всадовили у крісло, щоб не заважав, з автоматом на колінах, щоб, не приведи господи, чого-небудь не пошкрябати, витріщався й безтямно вертів головою.
Бомбовоз стояв у старому ангарі на узліссі; перед ним далеко простягалося рівне сіро-зелене поле без жодної купини, без жодного кущика. За полем, кілометрів через п’ять, знову починався ліс, а над усім цим висіло біле небо, що здавалося звідсіля, з кабіни, зовсім близьким, палицею докинути. Гай був дуже схвильований. Він погано запам’ятав, як прощався зі старим принцом-герцогом. Принц-герцог щось говорив, і Максим щось говорив; здається, вони сміялися, потім принц-герцог сплакнув, потім хряпнули дверцята... Гай зненацька спостеріг, що пристебнутий до крісла широкими ременями, а Максим у сусідньому кріслі швидко й упевнено клацає якимись важельками й клавішами.
Засвітилися циферблати на пультах, пролунав тріск, громові випуски, кабіна задрижала дрібнісіньким дрожем, усе довкола виповнилося важким гуркотом, маленький принц-герцог далеко внизу, серед полеглих кущів і хвилясто збуреної трави, вхопився обома руками за капелюх і позадкував. Гай озирнувся і завважив, що плиці велетенських пропелерів зникли, злилися у величезні каламутні кола, і раптом усе широке поле зсунулося і поповзло назустріч, швидше і швидше... За мить не стало принца-герцога, не стало ангара, було тільки поле, що стрімко линуло назустріч, і немилосердна тряска, і громове ревіння, і, через силу повернувши голову, Гай з жахом помітив, що велетенські крила плавно розхитуються і от-от відваляться, але в цю мить тряска припинилася, поле під крилами провалилося, і якесь м’яке, ватяне відчуття пронизало Гая від ніг до голови. А під бомбовозом уже не було поля, та й лісу не стало: ліс обернувся на чорно-зелену щітку, на величезну латану-перелатану ковдру, і плямиста ця ковдра повільно повзла назад. Тоді Гай здогадався, що він летить.
Він у цілковитому захваті глянув на Максима. Друг Мак сидів у недбалій позі, поклавши ліву руку на поруччя, а правою ледь помітно ворушив найбільший і, певно, найголовніший важіль. Очі у нього були прищулені, губи наморщені, ніби він посвистував. Так, це була велика людина. Велика і незбагненна. «Мабуть, він усе може, — подумав Гай. — От він управляє цією на диво складною машиною, яку бачить уперше в житті. А це ж не танк який-небудь і не вантажівка — літак, легендарна машина, я й не знав, що вони збереглися... А він справляється з нею, наче з іграшкою, наче все життя тільки те й робив, що літав у повітряних просторах. Це просто розумом не збагнути: здається, нібито він багато що бачить уперше, і все ж умить пристосовується і робить те, що потрібно. І хіба лише з машинами? Адже не тільки машини відразу визнають його за господаря... Якби він побажав, то й ротмістр Чачу ходив би з ним обнявшись... Чаклун, на якого навіть дивитися лячно, і той мав його за рівню... Принц-герцог, освічена людина, головний хірург, аристократ, можна сказати, вмить відчув у ньому щось таке, високе... Таку машину подарував, довірив... А я ще Раду хотів за нього віддати. Що йому Рада? Так, минуще захоплення... Хіба йому Рада потрібна? Йому б яку-небудь графиню чи, скажімо, принцесу... А от зі мною дружить, це ж треба... І якби він зараз сказав, щоб я викинувся вниз, — що ж, цілком може бути, що й викинусь, бо Максим... І скільки я вже через нього дізнався і Добачив, за ціле життя стільки не дізнатися і не побачити... І скільки через нього ще дізнаюсь і побачу, і чого від нього навчусь...»
Максим відчув на собі його погляд, і його захват, і його відданість, повернув голову і широко, по- давньому, усміхнувся, і Гай ледве втримався, щоб не схопити його могутню коричневу руку і не припасти до неї у вдячному цілунку. «О володарю мій, захист мій і гордість моя, накажи — я перед тобою, я тут, я готовий, жбурни мене у вогонь, поєднай мене з полум’ям... На тисячі ворогів, на розвержені жерла, назустріч мільйонам куль... Де вони, де вороги твої? Де ці тупі огидні людці у мерзенних чорних мундирах? Де цей злобливий офіцерик, що насмілився зняти на тебе руку? О чорний мерзотнику, я роздеру тебе пазурами, я перегризу тобі горло... але не зараз, ні... Він щось наказує мені, мій владар, він щось хоче від мене... Маку, Маку, благаю, поверни мені свою усмішку, чому ти вже не усміхаєшся? Так, так, я глупак, я не розумію тебе, я не чую тебе, тут таке ревіння, це реве твоя слухняна машина... Ах он воно що, масаракш, який же я бовдур, ну звісно ж, шолом... Так, так, зараз... Я розумію, тут шоломофон, як у танку... Слухаю тебе, прегарний! Наказуй! Ні, ні, я не хочу отямитися! Зі мною нічого не відбувається, просто я твій, я хочу вмерти за тебе, накажи що-небудь... Так, я буду мовчати, я заткну пельку... Це розірве мені легені, але я буду мовчати, якщо вже ти мені наказуєш... Башта? Яка башта? А, так, бачу башту... Ці чорні мерзотники, підлі людожери, вбивці дітей, вони понатикали башти скрізь, але ми зметемо ці башти, ми пройдемо залізним чоботом, змітаючи ці башти, з вогнем в очах... Веди, веди свою слухняну машину на цю паскудну башту... і дай мені бомбу, я стрибну з бомбою, і не схиблю, от побачиш! Бомбу мені, бомбу! У вогонь... О! О-о! О-о- о!!!»
Гай через силу вдихнув і рвонув на собі комір комбінезона. У вухах дзвеніло, світ перед очима плив і розхитувався. Світ був у тумані, однак туман хутко розсіювався, нили м’язи і недобре шкрябало у горлі. Потім він завважив Максимове обличчя, темне, похмуре, навіть якесь суворе. Спогад про щось солодке зринув і тої ж миті зник, але чомусь захотілося стати «струнко» і клацнути підборами. Втім, Гай розумів, що це недоречно, що Максим розсердиться.
— Я щось накоїв? — спитав він винувато і боязко роззирнувся.
— Це я накоїв, — відповів Максим. — Зовсім забув про цю гидоту.
— Про що?
Максим повернувся у своє крісло, поклав руки на важелі і задивився вперед.
— Про башти, — сказав він нарешті.
— Про які башти?
— Я занадто круто взяв на північ, — сказав Максим. — Ми потрапили під променевий удар.
Гаю стало соромно.
— Я горлав «Залізних хлоп’ят»? — спитав він.
— Гірше, — відповів Максим. — Гаразд, надалі будемо обережніші.
З почуттям величезної незручності Гай відвернувся, болісно силкуючись згадати, що ж він тут робив, і заходився роздивлятися світ унизу. Ніякої башти він не побачив і, звісно, вже не побачив ні ангара, ні поля, з якого вони злетіли. Унизу неквапливо повзла та ж сама клаптева ковдра, і ще виднілася ріка, тьмяна металева змійка, що зникала в туманній імлі далеко попереду, де у небі мусило стіною виростати море... «Що ж я тут базікав? — думав Гай. — Певно, щось’ несусвітне молов, бо Максим дуже незадоволений і стривожений. Масаракш, можливо, до мене повернулися мої жандармські звички і я Максима якось образив?.. Де ж ця проклята башта? Слушна нагода скинути на неї бомбу...»
Бомбовоз зненацька трусонуло. Гай прикусив язика, а Максим ухопився за важіль обома руками. Щось було негаразд, щось сталося... Гай сторожко озирнувся і з полегкістю виявив, що крило на місці, а пропелери обертаються. Тоді він глянув угору. У білястому небі над головою спроквола розпливалися якісь вугільно-чорні плями. Наче краплини туші у воді.
— Що це? — спитав він.
— Не знаю, — сказав Максим. — Дивна штука... — Він зронив іще два якихось незнайомих слова, а потім, затинаючись, проказав: — Атака... небесних каменів. Дурниці, так не буває. Ймовірність — нуль цілих, нуль-нуль... Що я їх — притягую?
Він знову вимовив незнайомі слова і замовк.
Гай хотів спитати, що таке небесні камені, нараз краєм ока завважив дивний рух справа унизу. Він придивився. Над брудно-зеленою ковдрою лісу повільно виростала громіздка жовтувата купа. Він не одразу втямив, що це дим. Потім у надрах купи зблиснуло, з неї ковзнуло угору чорне довгасте тіло, і тої ж миті виднокрай зненацька моторошно перекосився, здибився, і Гай вчепився у поруччя. Автомат зісковзнув у нього з колін і покотився по підлозі. «Масаракш... — просичав у навушниках Максимів голос. — Он воно що! Ах я дурень!» Виднокрай знову вирівнявся. Гай пошукав очима жовту купу диму, не знайшов, задивився вперед і раптом спостеріг прямо по курсу, як над лісом піднявся фонтан різноколірних бризок, знову горою піднялася жовта хмара, зблиснув вогонь, знову довгасте чорне тіло повільно піднялося у небо й тріснуло сліпучо-білою кулею. Гай затулив очі рукою. Біла куля швидко потьмяніла, набрякла чорним і розпливлася велетенською цяткою. Підлога під ногами стала провалюватися. Гай широко розкрив рота, хапаючи повітря: на мить йому здалося, що шлунок от-от вискочить назовні. У кабіні стемніло, рваний чорний дим сковзнув
