коли не ганяються за ним чиїсь гайдуки чи обікрадені липтовські чабани, швидкі на розправу. Видно, міцно кохала Янтосева вдова безстрашного Мардулу, хоч і немолодий, дуже немолодий був розбійник: і заміж її сватали - не йшла, і липтівці погрожували помститися за гріхи Мардули - сміялася та жарти жартувала, і хлоп’я від розбійника прижила - сама витягнула, виходила, не побоялася батьковим ім’ям наректи… Коли Марта Івонич у вісімнадцять років залишала Шафляри, синові Мардули і Янтосі Новобильської було років вісім-дев’ять, не більше, і бавився він собі з іншими хлопцями в цурки, і тільки погляд його спалахував, коли чув вигадки про темну славу батька свого.
Оце той самий Мардула, син Мардули-розбійника та й онук теж, здається, Мардули-розбійника (краківський каштелян [14] , слухаючи доповіді про невловимого гураля, потай вважав його безсмертним) - саме він і стояв зараз поруч із Мартою. Він подорослішав на ті майже дев’ять років, упродовж яких Марти не було в Шафлярах.
Стояв, покусував губи та хапався за ніж.
5
Запряжена в тарантас кобила форкала й добродушно тицялася в Марту м’якими губами.
- Брешеш! - видихнула жінка, відганяючи коня та повертаючись до Великого Здрайці.
- Може, і брешу, - легко погодився той. - Всяко буває: можу збрехати, можу сам ошукатися, а можу й правду сказати! Що, красуне, отруїв я тебе?! Вір не вір, а забути не зможеш! Сама бачила, як пан воєвода над річкою Тихою молодого шляхтича заколов! Міг би пощадити, міг би покарати легким пораненням за зухвалість, а він раз - і лікоть криці у череві! Щоб не відразу помер, щоб помучився, довгенько… Що такому батько рідний, а тим більше - нерідний?! Менше ніж нічого!
- Замовкни!
Мартин голос зірвався на хрипкий дренькіт, і в горлі миттєво забігали колючі мурашки, розтягуючи ненароджені слова в різні боки.
- Оце вже ні! - зареготав Півняче Перо й випнув підборіддя. - Не тобі тут наказувати, злодієчко моя! Та й чула ж, мабуть: розбійне Мардулине щеня Михальову дружину не за викуп віддає - за Вищий суд, що розсудить його та вбивцю Самуїла! А я до їхньої зграї випадково пристав, по дорозі, а тут дивлюся - розвага! Поспішай до батька на сороковини, поспішай!.. Ох і гарне поминання буде!
- Чого ти хочеш? - стомлено запитала Марта.
І відповідь Великого Здрайці вразила її дошкульніше від щойно баченої батькової смерті.
- Нічого, - не менш зморено відказав диявол.
Навіть Сивий здивовано підвів голову і, як зачаклований, утупився на розплавлене срібло, що хлюпотіло в очницях Великого Здрайці.
- Нічого, - ще раз промовив диявол. - Поїду я зараз. Сяду в тарантас, стьобну кобилу - тільки мене й бачили! Не віриш, злодієчко? Гадаєш, брешу! Може, й так… От уже попомучать сумніви, коли я й справді поїду! Душу коханчика свого собачого забрати хочеш? - забирай! Шкода, але все одно забирай! За себе боїшся - не бійся, не зачеплю… Поквапся у Шафляри, абатика з млина витягуй, воєводу визволяй - це твої справи, твій клопіт! Про одне тільки прошу… та не смикайся ти! На обличчі так написано: «Якщо ЦЕЙ про щось просить, отже, чекай підступу!», а взагалі, правильно написано… Отож, про одне прошу: коли наступного разу наші стежки перетнуться, або якщо я сам тебе відшукаю та поперек дороги стану - не погидуй на згадку про стару крадіжку й тиху бесіду біля Топорового цвинтаря затриматися на хвилинку, перемовитися з Півнячим Пером слівцем! Мовчи, не відповідай! І не намагайся зрозуміти, за що така милість?! Просто затям, про що я просив…
І справді нічого не розуміючи, Марта стежила за тим, як Великий Здрайця сідає у свій тарантас, дістає якісь згортки, торбинки, вузлики, потім розстеляє на траві стареньку скатерочку й починає розкладати всіляку їжу - те, що було у згортках, торбинах та вузликах. Чорний житній хліб, свіже з рожевинкою сало, горщечки з тушкованим м’ясом, шматки щуки в тісті; дві місткі фляги…
- Ось зараз, - буркотав собі під ніс Великий Здрайця, витираючи зіпрілого лоба мереживною хустинкою, що казна-як опинилася в його руці, - ось зараз заморимо черв’ячка, і я поїду… Ох, і поїду ж я… Чортам марудно стане!..
Ранок марно тицявся заспаною мордою в черево обрію, видоював із млявих сосків лише застояну вогкість, що спустилася на луг, - і Марті було байдуже, відкіля у Великого Здрайці у флязі пиво, і чому воно гаряче; головне, що воно було напрочуд доречне. Навіть Сивий не відмовився від частування - незважаючи на звірине здоров’я, вовкулака теж змерз та зголоднів.
Можливо, через те, що люди та нелюди в тарантасі захопилися раннім сніданком у такому несподіваному товаристві, вони не одразу почули кроки, що наближалися. Туман погустішав, від чого видно було нітрохи не краще ніж уночі; Сивий стрепенувся першим, Марта загаялася, а кисільна сльота майже відразу розступилася й випустила з себе компанію не менш дивну, ніж та, що снідала зараз біля старого цвинтаря.
Попереду впевнено ступав родовий мірошник Стах Сокира з гачкуватою ковінькою в руках, і мав він такий вигляд, наче щодня звик до схід сонця швендяти до цвинтаря й назад. За сивеньким чаклуном статечно прямував настоятель Тинецького монастиря абат Ян Івонич, тримаючи в правиці маленького молитовника в оправі з тисненого сап’яну, а обабіч від ксьондза перевальцем рухалися двоє велетнів у полотняних штанях і сорочках.
- Найдобрішого ранку, ваші милості! - першим порушив мовчання Півняче Перо, коли проводир-Сокира, а за ним і решта зупинилися за декілька кроків од тих, хто снідав.
- Оце і є диявол, святий отче! - шепнув мірошник через плече вітцю Янові, але голос підвів старого Стаха, тож сказане почули не тільки Півняче Перо й Сивий, навіть Марта, яка сиділа найдалі.
- Котрий з них? - недовірливо перепитав абат. - Отой, кошлатий?
- Та ні! - прикро повернувся мірошник до нетямущого настоятеля. - Кошлатий - то мій син! А Нечистий…
- …А Нечистий - це він про мене! - Півняче Перо скинув берет і помахав ним із усією можливою люб’язністю, щоб у тинецького настоятеля не залишилося ніяких сумнівів. - Сідайте з нами, святий отче, перекусимо, чим Бог послав…
Спершу абат Ян явно хотів щось сказати, можливо, навіть сакраментальне «Apage, satanas [15] !», але при останніх словах Великого Здрайці поперхнувся й надсадно закашлявся.
- Здоров був, Сташе! - як нічого не бувало вів своє Півняче Перо. - Ну, чого стоїш як стовп?! Ти ж бо торгуватися зо мною прийшов? Сідай, поторгуємося, по руках ударимо!
Схоже було, що в старого Сокири враз пропало будь-яке бажання торгуватися та битися з Великим Здрайцею по руках, але подітися мірошникові було нікуди.
- Тобі потрібна ця жінка, - нарешті набрався відваги мірошник.
- Потрібна, - погодився Півняче Перо, соковито хрумаючи пучком зеленої цибулі, і, незрозуміло чому, додав:
- Ет, перемелеться - борошно буде!
- А мені потрібна душа мого сина, - відрізав Стах і всім сухеньким тільцем обіперся на ковіньку, немов слова ці відібрали мірошникові й без того мізерну силоньку.
- Потрібна, - знову погодився диявол, сьорбаючи пиво дрібними ковточками. - Одного не збагну: за віщо мені її повертати? За твої красиві очі?
- А тому, що інакше… - старий Сокира затнувся. Ні, не так уявляв він собі цю зустріч. Домовитися з Півнячим Пером віч-на-віч, віддати йому Марту в обмін на синову душу, змусити скасувати давню угоду, а якщо обдурити спробує - як щитом, прикритися від Нечистого святим вітцем! Але отак, прилюдно, під пиво…
- А інакше… - тупо повторив мірошник і знову замовк.
- А інакше святий отець мене виганятиме. Правильно, Сокиро?!
Мірошник не озвався. Стояв, кліпав, супив ріденькі брівки.
- Тільки ви, святий отче, спочатку помізкуйте гарненько: чи варто через чаклуна Стаха мене гнати? - з уїдливою посмішкою теревенив Великий Здрайця. - Адже я вас обманом до млина не волік, очей не замилював, та й на Мартину душу не зазіхаю! І життя її мені ні до чого. Не вірите? Тоді запитайте в неї самої, а ще ліпше помізкуйте самі: невже наша мирна трапеза схожа на насильство?! А цей чудовий дідусь, святий отче, намірився прокляту душу сина свого на вашу сестру виміняти, а вашою сутаною бенедиктинською
