волоссям черепи виткнулися назовні, блискаючи вогненними проваллями очниць; стогін підсилювався, відлунням метався в тумані, до нього долучалися гучні скрикування, як буває на похороні, коли добровільні плачниці страдно побиваються над відкритою домовиною…
Як вони тікали! Як помчали геть, як терзали знавіснілих коней - оті, що не вірять ні в Бога, ні в чорта - вірні пахолки грізного князя Лентовського, кожний з яких здатен був насадити на рожен живе ягня й реготати, слухаючи дитячий вереск нещасного, підвішеного над палаючим багаттям! Як летіли вони, боячись навіть озирнутися, побачити ще раз, відчути на собі мертву хватку неможливого - о небо, як же вони тікали від Сокириного цвинтаря!
Геть!
Мерщій звідси!
Мерщій!..
- Господи, змилуйся! - нарешті зміг прошепотіти отець Ян. Здавалося, він геть-чисто забув усіляку латину і вкарбував у себе хресне знамення з такою ревністю, немов збирався навіки затямити його власною плоттю.
«Амінь», - відгукнулася тиша.
Мовчить цвинтар, непорушні могильні горбки, стоять, як і колись, старі й нові хрести, а позаду Михаля, який знову притулився спиною до огорожі, не відбувається анічогісінько.
Привиділося?!
Лежить горілиць, розкинувши важкі руки, Стахів підмайстер, грузько навалившись на стрільця з вусанем; трохи віддалік валяється пахолок, чиє життя щойно спливло до останньої
краплі з розсіченого боку - ні, виходить, не привиділося, виходить, було…
Мірошник Стах, незграбно ступаючи, підійшов до трупів, довго дивився на них, потім нахилився і з моторошною ніжністю погладив пелехату чуприну посмертного вбивці.
- Не знав я, Стасе, - прошептав чаклун. - Не знав, що ти потай від мене душу Півнячому Перу продав… Не я тебе підводив, а він!.. Що ж ти раніше мовчав, Стасе?!
- Базікало! - страшенно заверещали від тарантаса, і ніхто, у тому числі й мірошник, не збагнув одразу, що верещить Півняче Перо. - Сокира щербатий! Яку душу?! Кому продав?! Що ти мелеш, пень старий?! Чи ж тобі не знати, що впродовж першої дев’ятиденки після смерті покійних добром не підводять?! Не знав він, валах, тварюка вихолощена! Не знав!
Великий Здрайця був зараз жахливий і жалюгідний водночас. Нічого не зосталося від колишнього насмішника й чепуруна, знаменитого берета було безжалісно зім’ято й кинуто під ноги, еспаньйолка настовбурчилася та намокла від слини, що бризкала навсібіч, обличчя спотворила гримаса нестями, ніби Півняче Перо тепер шалено шкодував за чимось і розумів, що втраченого не повернути, - не повернути нізащо у світі…
- Глянь-но на нього, чаклуне паршивий! На його мармизу!
Марта зненацька для себе самої відхилилася від тарантаса й рушила до мірошника, який завмер над мертвими. Коли підійшла, то змусила себе опустити погляд і покліпала, аби струсити сльози, бо вони застеляли зір, і тільки тепер зрозуміла, що мав на увазі Великий Здрайця, коли казав про мармизи.
У підмайстра було два обличчя. Марта не знала, яке з них справжнє, оскільки не дуже й добре придивилася до Стаса за його життя - де там було, за ті лічені хвилини! - але їх було саме два, і крізь перше, заклякле в смертельних муках, непевно проступало друге: спустошено-щасливе, із тонкими, майже прозорими рисами, немов спливало з річкової глибини, пробиваючись крізь відображення берега та покручених верб на кручі.
Такі обличчя бувають у померлих каторжників. Усе, скінчилася непосильна праця, що здавалася нескінченною, і тепер твердо відомо, що гірше вже не буде ніколи.
Великий Здрайця на цю мить похапцем кидав у тарантас скатерку, горщики, фляги; кобила квапливо доїдала з рептуха обрік, розуміючи, що найближчим часом, із усього видно, жувати їй не доведеться.
- Душу змарнував, - бурмотав Півняче Перо собі під ніс, похлинаючись жадібністю і слиною. - Душу, душеньку, викуп мій, калиточку!.. ох і дурень, дурень пекельний… Не піймаєш тепер - дудки, визволилася, обірвала повідець, на друге коло пішла, шукай вітра в полі! Ох дурень… Будь ти проклята, бабо, на віки вічні! Обікрала, геть чисто обікрала, спершу силоміць поцупила, потім жалістю взяла, зламала калиточку - а я, чи ж я не знав, що муки визволяють, що небезпечно незахололих мертв’яків силоміць підводити?! Знав?! Знав… Ох дурень, баран безтямний…
Ліщинова тростина дивовижно подовжилася й уперіщила конячину по кощавій спині.
3
Тарантас Великого Здрайці вихилясами котився через луг, і вже давно мав би щезнути в тумані, але чомусь ніяк не щезав: тремтлива габа злякано розступалася перед тим, чиє ім’я ліпше зайвий раз не згадувати, але не квапилася зімкнутись за ним. Тарантас немов би йшов у довгий і вузький коридор із примарними мрячними стінами, що веде, здавалося, у саме Пекло…
Але до Пекла було все-таки далеченько. Та й не збирався туди Півняче Перо, отож тарантас нарешті подаленів, мрячний коридор помалу сховався за пеленою, а люди, які дивилися вслід тарантасові, здригнулися й скинули пута заціпеніння.
- Ет, знав же, що не можна зі Здрайцею зв’язуватися! - гірко зітхнув мірошник. - Тепер, передчуваю, недовго нам усім ряст топтати залишилося…
- Це чому ж? - ледь звів брову абат Ян.
- Та не вам! - огризнувся мірошник. - Вам-то що?! Поїдете, та й тільки вас бачили! А нам куди з млина податися? Приїдуть, невдовзі приїдуть… Попалять, порубають, і знахарство моє не допоможе!
- Я не маю на тебе серця, старий, - напрочуд лагідно промовив настоятель.
- Ви, може, й не маєте, святий отче, - пробурчав Стах. - І на тому спасибі, коли не дурите. Бог дасть, не нашлете сюди нікого. А от Лентовські - вони не пробачать! Коли б то весь їхній зміїний рід… - Сокира не договорив, люто сплюнув та повернувся до вцілілого підмайстра. - Піди-но, Мешку, до млина по заступ! Стаса поховати треба. Щоб усе по-людськи було…
- Я допоможу, - зненацька подав голос Михал.
Мірошник скосив око на воєводу, але нічого не відповів.
Михал та Сивий мовчки підняли мертвого Стаса й понесли до цвинтаря.
- Я помолюся за упокій… за упокій його душі, - уривчасто кинув їм навздогін настоятель.
- Дякую, святий отче. Ось могилу вириємо - і читайте все, що належить, - старий мірошник постояв, горопашно крекнув і побрів слідом.
Абат Ян згідно кивнув і повернувся до Марти, до ніг якої усе ще тулився Джош.
Квестор Ігнатій тактовно відійшов подалі, хоч йому й кортіло послухати, про що говоритиме абат Ян зі своєю сестрою, задля якої щойно приїздив сюди сам Сатана! Приїздив - і поїхав ні з чим. Дивина! А тільки чи надовго поїхав?..
- Дивно все це, Марто, - помітно розгублено пробурмотав Ян і скоса глянув на сестру.
- Дивно, - погодилася Марта. - Але що саме? Що тобі дивно, Яне?
- Багато чого, Марто. Цей чоловік… чи не чоловік - якого всі, та й він сам, називають дияволом… Можливо, я беру зараз на себе тяжкий гріх, але мені трохи шкода, що він так швидко поїхав. Нам із ним було б про що погомоніти. У всякому разі, МЕНІ з ним.
Марті на якусь мить навіть відняло мову. Її брат Ян… ні, не так - ксьондз Ян, священик-бенедиктинець, настоятель тинецького монастиря, котрий проводить теологічні бесіди з Великим Здрайцею?!
- І про що ж ти хотів з ним поговорити? - вичавила вона з себе нарешті.
- БАГАТО про що, - бліде обличчя абата на тлі досвітнього серпанку було серйозне й трохи смутне. - ПРО те, про що натякнув, але не договорив він сам. Про те, чому він урятував тебе, - а, за великим рахунком, і мене з Михалом - бо відпустив належну йому душу, укравши її в мертвого й нічого не зажадавши натомість? Та й узагалі: відкіля він узяв цю душу, чому все-таки зважився з нею розстатися, хоч і шкодував потім? Адже не з Пекла він її витяг?! О, у мене до нього було безліч питань, і, гадаю, на багато з них він зміг би відповісти - та чи захотів би?.. Де перебувають занапащені, продані Нечистому душі людські? У пеклі? Чи все-таки не там? І ще: НАВІЩО Дияволу душі? Яка йому з них користь? Невже він просто заради втіхи спокушає й терзає цих малих? І чи так уже вони страждають? Коли він щойно сам кричав, що страждання визволяють, забувши сказати, від чого саме вони визволяють! Багато про що хотів би я в нього спитати,
