та й не збиралася приструнчити самовпевненого молодика, навпаки, вона, як і зараз, сміялася з його жартів і танцювала з ним більше ніж з чоловіком: щодо танців і компліментів цей ясновельможний чепурун значно спритніший за неотесаного воєводу графа Висницького, який тільки й уміє, що крицею блискати!..
Ні, Михал не затіяв негайної сварки, не викликав молодика на двобій через дріб’язковий привід, як зробив би ще роки три тому. Убити суперника ніколи не пізно; так воно, швидше за все, і станеться рано чи пізно, але не у Вавелів та не при Беаті. Він має вичавити з її душі нахабного Яноша, посісти його місце - адже Михал кохає свою дружину, як вона цього не бачить! А молодий жевжик прагне зовсім іншого - спокусити, затягти у своє ліжко заради миттєвої хтивості, а потім похвалятися перед приятелями ще однією перемогою та ганьбою рогатого Райцежа…
І тоді Михалек Івонич згадав, хто він такий.
Він - ЗЛОДІЙ!
Украсти, вирвати з корінням любов до суперника - і тоді в нього з’явиться надія посісти вивільнене місце.
Тільки надія.
Але навіть заради неї варто було ризикнути.
Ризик був великий, і Райцеж знав це. Якщо Беата по-справжньому закохана в князенка Яноша, то викрасти в неї це почуття все до останку буде практично непосильно. Михал добре пам’ятав лабіринти душі Жан-П’єра Шаранта й моторошних Стражів із вогненними мечами. Та й настанови Самуїла-баци аж ніяк не забулися.
І Михал Івонич, злодій-воєвода, замислив нечуване. Не крадіжка - ГРАБІЖ! Увірватися, розкидати Стражів, вихопити силоміць - і піти. Це було небезпечно, тим більше по відношенню до коханої жінки, але Михал уже не міг зупинитися.
На грабіж не ходять поодинці. Йому знадобляться помічники. Ні Ян, ні Марта, ні Тереза йому не допомагатимуть - цього Михал був певен, бо занадто добре знав своїх брата й сестер.
Отже, треба ВИХОВАТИ, ВИРОСТИТИ таких помічників!
Колись подібні думки нізащо не спали б Михалекові, але тепер, страждаючи через любов і ревнощі, він був здатний на все.
Самуїл-баца не раз оповідав, що з переломного моменту свого життя - років десь із сорока-сорока п’яти, - будь-який злодій набуває здатності віднаходити подібних до себе, бачити чужий, навіть невиявлений дар, схожий із власним, і тоді він зуміє розвинути його, витягти на поверхню, навчити того, що вміє сам.
Але чекати Михал не міг і не хотів. Він мусив навчитися робити це ЗАРАЗ!
А від цієї думки залишався лише крок до наступної: Михал знав лише одну людину, яка володіла цим даром.
Їхнього названого батька - старого Самуїла.
Приїхати у Шафляри, умовити, вблагати, уламати старого передати йому це вміння - і за рік знайти й натренувати двох-трьох помічників.
Байдуже, що це будуть недоуки, які вміють лише дещицю й не осягли всіх тонкощів злодійства часток чужих душ.
Байдуже, що навчати доведеться дорослих, а в них потрібна здатність задавлена тягарем мотлоху, що нагромадився за роки життя, і вона ніколи не розів’ється так, як у дитини, котру дбайливо навчають змалку.
Байдуже!
Байдуже, що з його помічників ніколи не вийде справжніх Злодіїв, таких, як він сам, як Марта, Ян, Тереза…
Байдуже!
Бо справжні Злодії йому ні до чого. Йому знадобиться лише груба сила підручних, котрі зможуть стримувати Стражів, поки він, Михал, буде, плачучи та ненавидячи себе самого, порпатися в душі коханої, щоб із коренем видерти любов до проклятого князенка!
Щоб утримати жертву та відбитися від Стражів, доволі й недоуків.
…Похмурий світанок застав Михала на околиці Шафляр, у присадкуватій від часу, але все ще міцній хаті Самуїла-баци. Добре вмів будувати старий Кшись, колишній хазяїн хати; добре вмів будувати та прибудовувати батько Самуїл. І не тільки будувати…
Батько був удома. За минулі роки він помітно постарів, колись чорна з сивиною борода остаточно вкрилася інеєм, узялися памороззю й кущуваті брови, але назвати його старезним ніяк не можна. Усе ще гостро й проникливо світяться під кошлатими хмарами брів змалку знайомі пронизливі Самуїлові очі з лукавим прискалом.
- Не тут, - коротко мовив батько, коли вони привіталися й коли Михал ледь устиг відкрити рота, аби почати розмову.
На завішеній рядном печі хтось засовався, надсадно закашлявся, потім стиха лайнувся, і Михал зрозумів - це хто завгодно, тільки не німа Баганта. Отже, майбутня розмова була аж ніяк не для стороннього вуха, авжеж батько Самуїл мав рацію.
Вони вибралися на пагорок за околицею, Михал хотів був підстелити батькові свою накидку, бо той зібрався сісти прямо на мокру від роси колоду, але Самуїл тільки з прикрістю скосив око на сина, настовбурчив бороду - і Михалові довелося вмощуватися на свою накидку самому.
Якийсь час обоє мовчки дивились, як рожевіє, наливається ранковим пурпуром небокрай над далеким лісом.
- Ну? - хмуро кинув нарешті Самуїл.
- Діло маю до тебе, батьку, - зібрався з духом Михал. - І непросте. Із таким до тебе ніхто, мабуть, не звертався, і навряд чи звернеться.
- Так уже й навряд, - усе ще непривітно буркнув Самуїл-баца, неначе знав, навіщо приїхав син. - Розповідай.
І тут Михала прорвало. Збиваючись, кваплячись, бризкаючи слиною, він розповів батькові все: і про життя своє, і про муки свої, і про Беату, і про молодого князенка, і про те, як замислив Беатину любов повернути на себе.
Він уже давно замовк, а старий Самуїл-баца усе ще сидів незворушно, розпрямивши широкі плечі, на яких обважнілою буркою лежав його чималий вік, і тільки обличчя батькове було чорніше від хмари й чимраз дужче хмурнішало, хоча й здавалося, що далі вже неможливо.
- Недобре намислив, - промовив нарешті Самуїл, не дивлячись на сина. - Князенка-пустобреха на двобої зарубати - то ще байдуже, хоч і не вартий він того. А от до дружини в душу вдиратися, любов із корінням виривати - то вже геть кепсько. Це тобі не бур’ян із грядки виполоти. Тут усе життя людини скалічити можна. А тому ось тобі моя відповідь: не дам я тобі чого просиш. І гадки про це не май. А дружина… дружина тебе й так покохає, тільки зачекай. Дім, господарство, діти - усе буде…
- Та не можу я чекати, батьку! - рвонув Михал комір камзола, немов той душив його. - Над силу мені це терпіти й вдавати, ніби нічого не помічаю! Дай мені нюху, щоб Злодіїв відшукувати - я всіх сам підготую! Хіба ж я не розумію, що задумав?! У самого душа не на місці, а по-іншому все одно не зможу! Нічого в Беатиних засіках не чіпатиму, тільки пирій цей проклятий вирву! І помічникам суворо накажу, щоб навіть Стражів не калічили, тільки притримали! Хіба ж я не розумію… Люблю я її, люблю смертно! Допоможи, батьку!..
- Замовкни! - жаб’ячі Самуїлові очі спалахнули гнівом. - Воєводою став, а тями ні на гріш не додалося! Порозумнішаєш - збагнеш сам; а мене на гріх не підбивай! Мабуть, не дуже жінку свою любиш, якщо на капость таку зважився!
Уже не тямлячи, що робить, захлинувшись від обурення, Михал схопив батька за барки, ривком підняв, шалено блисув очима - і, немов на шпагу, наразився на такий же скажений, лютий погляд батькових очей; дві не менш міцні руки вчепилися в нього, і в цю мить ніхто не зміг би назвати Михала ПРИЙОМНИМ сином Самуїла-баци - такі схожі були їхні спотворені гнівом обличчя, старе й молоде…
А потім страшно захрипів старий Самуїл, ще міцніше вчепилися у Михалів камзол зведені смертною судомою пальці - стислися, здригнулися, ослабли, і - осів на землю, безпомічно щось шукаючи на грудях, батько-Самуїл, смикнувся раз-другий і закляк, утупивши в небо зупинений погляд.
Ще не ймучи віри тому, що скоїлося, Михал присів над батьком і взяв у долоні холодне лице.
