запічок.
— Я Довгопол, — відповів на те гість, піднімаючи яблуко з підлоги, й сів скраю Грицька Граба.
— Ой Довгопол… — не то схвалив, не то засудив скрипаль, а потім швиденько перепитав: — А де ваші довгі поли?
Довгопол тим часом скинув шинель, ніби й не чуючи ущипливого голосу скрипаля, й сидів тепер лицем до Граба, стискаючи поданий Уласієм невисокий — на чверть пальця — вузенький келишок із вином.
— Грицьку! — голос ґазди скинувся занадто застережливо, щоб можна було його не послухати.
— Та чого ти, Уласію… — торкнув струну Граб. — Я лиш хотів сказати, що в одного чоловіка, ну, бігме, не може бути все зразу: й довгі поли, й довгі руки. Але коли ґазда каже, що про це не вольно говорити, то вже най буде так… Я п'ю до вас, пане Довгопол! Дай, Боже, вам добре здоров'я і файну любку!
Довгопол, не думаючи довго, відповів Грицькові в тон:
— Скоро буде.
— Овва! — котрийсь із колядників хотів пирснути, але Граб люто подивився в його бік.
— То ви так довго збираєтеся тут бути, що ще й любку хочете собі знайти?!
— А хіба для цього діла багато часу треба? Та, зрештою, ви самі мені цього побажали, пане- товаришу!
Рідкий сміх обійшов стіл і завмер на Уласієві.
В Юр'яни дрижали коліна. Вона боялася, що Уласій відкриє зараз двері й Грабові, й Довгополові.
А найгірше — аби не прийшли колядники
Юр'яна знала, що Уласій боїться цього самого, лиш не наважується спровадити її до худоби.
За столом закінчувалося повільне й вже не дуже веселе частування, коли Довгопол поклав на Грицькову скрипку гроші. Юр'яна не виділа, скільки точно, але по тому, як в Уласія піднялися догори брови, зрозуміла, що гроші були великі.
— Чоловіки! Не сьогодні і не тут нам політикувати про довгі руки й довгі поли. — Довгопол заговорив, роблячи наголоси на словах, чомусь дивлячись то на Уласія з твердо стиснутими губами, то на випрямлену, як струна, Юр'яну. — Виколядуйте краще моєму покійному татові. Він у мене був побожний… І мені, як можете… Бо завтра мені, може, церковні дзвони будуть тут колядувати…
ВІДТОДІ Юр'яна навчилась якось не боятися Довгопола, але мовчала про це навіть при Уласієві. Власне, в їхньому житті Довгопола начебто не існувало зовсім, окрім, як за святошним столом. З одного боку, він був у Нижній Товарниці й через нього страждали інші, а з другого боку — його не існувало для Джуряків.
Вона, проста, думала, що так триватиме вічно.
Але коли сьогодні Довгопол раптово став перед зів'ялої Юр'яни на порозі ферми й подивився так, наче хотів спаралізувати, вона зрозуміла, що відтепер він з'явився в її житті назавжди.
Від його погляду не поломилася воля й не задрижали коліна, лише стало так, як стає, коли тебе зурочать: млісно й гадко.
— Що, Уласіхо, вилежуєшся на чоловіковій руці до полудня, аж у лиці зблідла? — в'їдливо, але так тихо, що й перша від дверей корова, певно, не розчула його голосу, запитав Довгопол.
їй справді наврочили! Лише боязнь бути посвареною змусила Юр'яну подивитися Довгополові в очі.
А він дивився так, наче пускав блуд на неї. Вона думала, що він не сказав би, з якого вона села, а він, бач, знає, що вона Уласіха. Він зітнув її трохи розкосими очима, й тепер треба буде відгашувати вогню або йти до Дмітрикового Івана примовляти. Мало, що вона сходить кров'ю, то ще й блуд бере її розум!
— Чи ти не чуєш, Уласіхо?
Те, що відповіла Юр'яна Довгополові, з устиду вона була би не сказала колись молодою навіть мамі. Але в тому, що з нею було сьогодні вночі, немає нічого встидного. Вона шлюбна й вінчана жінка, в неї шестеро дітей і вже річна онука, а цей… цей дивиться на неї, як на якусь фойду, що зблідла від пустоти. Юр'яна на пустоти не вчена. Про пустоти не знає бесіди. І не хоче, щоби ці великі розкосі очі заголяли її, як остатню. То нічого, що він емґебіст. Він ґудз на свою голову й без неї знайде. Але вона йому відповість! Як він знає про Коляду, то хіба він не знає про діти?!
— …У мене сьогодні збігла дитинка.
Юр'яна якось так привикла до того, що в неї останніми роками збігають діти одне за одним, що сама собі подивувала, коли покотила слізьми перед Довгополом.
— Дитина збігла?! Як збігла? Куди збігла? Від кого? — не дійшло сказане до чоловічого розуму, бо слова випередили розум, а коли наздогнали, Довгопол перепитав, не дивлячись на неї:
— А де Уласій?
— У Бозні. Ферму будує. Вже два тижні не був дома.
Довгопол щось хотів відповісти, але до них наближався секретар сільради Юрко Ігнатків, і він удавано суворо розпорядився:
— Іди з Юрком у сільраду й принеси мені план окоту овець. Щось підозріло довго котяться ваші вівці, як навмисне. Скрізь уже покотилися, а в Товарниці саботують, чи що? До району нема з чим показатися, поки не закінчиться окіт.
І Юр'яна пішла за Юрком, та так поволі, що й він здивувався:
— Що ти, маку наїлася?! Таж під тобою земля двигтить усіґди!
— Двигтить, Юрку… двигтить.
ДУМАЛА Юр'яна застати вдома Уласія. Уже третю добу, як мав зійти згори, від ферми. А застала повну хату Павлінчиного плачу й дикий сухий блиск очей чотирьох менших синів, що мовчки мотали клубки основи на килими.
Юр'яна похолола.
Діти вдома.
Старший Місько в армії. Учора писемце принесли.
Павлінчина Паютка спить у колисці.
Уласій у Бозні.
То що могло бути ще, коли вона весь день сходить кров'ю, аж у очах темно? На більшу гризоту вона вже не годна.
— Що? — запитала всіх разом і всі разом сплакали:
— Тато…
О, вона знала, що оті стрімголов завішені Юрчикові штаненята, певно, добре було видно Господові з неба, бо інакше за що б так тяжко він карав Юр'яну в один день?!
Кров їй ударила в голову нагло:
деревом привалило,
голову розсікло,
сокира ногу відрубала!
Каліцтво.
На їхню голову звалилося каліцтво. Певна річ, у цьому безбожному колгоспі змушують сокиру брати мало не на Великдень. А Бог усе рахує. Ото, певно, спустив на них кару.
Та Юр'яна з Уласієвим каліцтвом була в мирі. Уласій уже років з десять не мав правого ока. Тріска вирвалася з поліна в дровітні — й витекло веселе чоловікове очко, але той старий дохтор Флорескул за тільну телицю привіз десь із самих Ясс майже що живе око, лиш на ніч треба було виймати його й класти в воду.
Наразі ночами Юр'яна якось боялася брати губами Уласієве лице. Але відтак страх перейшов, і вона була би пестила йому витекле око до над ранок, якби годна і якби мала коли.
Та робота так стинала їй тіло, що часом лягала коло Уласія з одною охотою: аби він лиш поклав на груди сонну руку й не рушив її до днини, поки не запіють півні й треба буде вставати до ватри, до худоби,
