нічого доброго з того не буде.
— …то хто сказав тобі білити в сільраді?
Нащо йому ця дурничка? Взяла жінка — та й вибілила. Може, за поману хотіла зробити. Він що, не знає, що перед Дмитрієм три тижні дідівні, що за поману треба давати, вмерлих згадувати?
А вона взяла й вибілила за померші душі.
— То хто тобі нарадив іти до мене білити?
Боже, колись вона падала в скалу — і не вбилася, а тут боїться?!
— Сама собі сказала…
— А нащо на чоловіка наговорила?
Грім звалив її замертво!
— Не я наговорила! Я не знаю, хто на нього наговорив!
Юр'яна кричала й плакала. Плакала й кричала.
Пощо вона це робила? Вона на дітей ніколи не кричала. Юрчик із Федуськом вимастили смальцем підлогу в хаті, аби блищала краще — й вона на них не кричала… вона при злогах не ґвавтувала… А з неї душа виходила. То нащо вона кричить на Довгопола? Що вона хоче криком зробити?
— А-ну, будь тихо… — Довгопол сказав, як би попросив.
І Юр'яна раптово зів'яла. Дивилася йому в очі. Вона би висповідалася йому, як перед причастям. Але вона лихе про нього думає. Про Довгопола.
— Ти маєш панську голову, Юр'яно, а таке дурне придумала…
Чого він говорить так жалісно? Не в нього забрали, а в неї забрали Уласія! І чого він мовчав, як знав, Ірод проклятий? Може, сам сказав брати, а тепер лице собі робить. Знав! Певно, що знав, але знущається, Ірод-Іскаріот! Вона кров'ю сходить, а він ще нібито жалів, маскаль недобитий! Вона йому чоботи хотіла цілувати. А він коляду за тата наймав… та татовими кістками в гробі кидає від такого сина!
— Ну, чого ти плачеш і мовчиш? Ти по-людськи не могла прийти?
— По-людськи? А я що, прийшла по-свинськи?
— Ти прийшла мене просити за Уласія. Так? За Уласія прийшла? Але я сам не знав, Юр'яно!!!
Тепер уже Довгопол кричав на неї.
— Голова приїхав із Вижниці й сказав мені, годину перед цим сказав. Христом-Богом клянуся, що не знав!
— А якби знали, то й що?
Довгопол мовчав.
А й справді, що? Що це дало би, якби він знав, що Уласія Джуряка три дні тому забрали з підконтрольної
— Юр'яно, признайся мені по правді… По правді скажи, Уласій має щось із лісом чи ні?
Але для чого він це питає? Та ж вони все знають! Вони знають, що Уласій, як кажуть у їхньому селі, не має ні дві ні три ні з ким нічого. На макове зерня ні з ким нічого не має! Уласій має діти. Діти — його вороги, бреше старий Остріщак. А інших ворогів не має. Уласій не винен, що в світі таке заколотилося, що й три розумні голови не зроблять порядку. Уласій має цапіну {{
— Юр'яно, ти можеш говорити так, щоби я тебе чув?
— А що говорити? Видно, хтось обмовив Уласія. То й забрали ваші. Хіба чесного чоловіка в наш час тяжко обмовити? Уласій будує все своє життя. Хіба він винен, що тепер будує для колгоспу? А тоті ферми на чиємусь ґаздівстві будуються. Він цюкає підвалини для ферми, а там люди свої ґрунта віддали. То хто буде навидіти чи любити той цокіт?! У ліс усі піти не можуть.
Це я вам кажу по правді. Багато чого не пускає… Але ліс не для нас із Уласієм, як би теменно ми вас не ненавиділи.
Вона чула, що вже не може спинитися. Вона ж у прірву падала — й не вбилася… Що їй більше зроблять тепер, коли її чоловіка відібрали такі довгополи й довгоруки… добре казав Грицько Граб на Василія… Царство йому небесне… Дістали… Дістали і його…
— Юр'яно, а ти не боїшся мені таке казати?
— Боюся… Боюся вас, Довгопол… Але ви хотіли по правді знати. А це правда. Ви також цю правду знаєте, бо знаєте коляду. А як знаєте коляду — то й нашу правду знаєте…
— Я називаюся Леонід, — перебив Юр'яну, але вона не зважила.
— Я вас боюся, бо ви можете й мене від дітей забрати, як Різунів, Поповичів, Шпетків забрали… ви всіх можете забрати. Усю Товарницю, й Розтоки, й Вижницю, й усий світ… Але вам легше від того не стане. Так. Я прийшла просити за Уласія. Так, як уміла, прийшла. Як не вдала вам, то вибачайте. А як можете, то поможіть. Він не винен. На вас люди серця не будуть мати, як будете карати невинних. І так уже серця ніхто не має. Навидіти вас тут ніхто не буде, бо не має за що.
— Скільки тобі років, Юр'яно?
— Тридцять вісім.
— А в скільки ж ти заміж вийшла, що онуку маєш?
— У півп'ятнадцять. Така'сми була, що лицем коневі до хвоста сіла, як їхала до вінчання.
— А тепер панську голову маєш…
— Ой ні… Відколи ви в нас запанили, тут уже ніхто панської голови не має… У швидкім часі тут усі безголові будуть… Час такий — безголовий…
— Юр'яно, я маю стільки ж років, як і ти… Але в цьому світі вже нічого не маю. Так що ти не плач. Іди додому й мовчи. Буде завтра Уласій дома. Даю тобі слово. Але ти і йому мовчи. Оце поговорили з тобою — й забудь, що казала й про що хотіла сказати. І ні з ким ніколи про таке не говори. Ти мудра як Соломон. Чула про Соломона? Чи ти мене не слухаєш?
— Я вас добре чую, Довгопол… А про Соломона Біблію читала.
— Я називаюся Леонід, Юр'яно… Іди, діти чекають. Та й нездорова ти. Йди.
І він майже витрутив її з кабінету.
…УНОЧІ З ЮР'ЯНИ бухнула кров. Бухнули ріки крові. Кров не ставала ані від кровавника, ані падиволосу. Так, що коли вийшов з Вижниці Уласій, Юр'яна заледве впізнала його. Лиш запитала білими губами:
— Уже? По всьому?
— По всьому…
Вона хотіла спати… Боже, як вона хотіла спати. Лиш по перших злогах було так сонно й зовсім нічого не боліло. Вона би заснула — як умерла. Так її морить. Але добре, що вже є Уласій.
— Били дуже?
— Били…
— І пальці в двері клали?
— Клали…
— Наговорив хтось на тебе, Уласію…
— Наговорив…
— А що хотіли?
Уласій мовчав довго. Так довго, що Юр'яні здалося, ніби вона проспала цілу добу.
— Того, що вони хотіли, навіки не буде, Юр'яно… Навіки! А ти слаба, жінко…
— Слаба…
…ФЕЛЬДШЕРКА ДУСЯ, що третій раз за день прибігла до Юр'яни, тепер квапила Павлінку збирати бігом маму до Вижниці. Там ще їй могли помогти, тут — уже ніхто. Правда, вечоріє, але буде конвой. Зараз Довгопола повезуть до Вижниці. Також кров'ю стікає… Йому вже не знати, чи хтось поможе. Його повезе сам Дідушенко. Добре, що якраз був у селі машиною, бо підводою страшно на ніч везти, та й трясло би дуже, а Довгополові треба спокою.
Дідушенко, може, й не захоче Юр'яну взяти, але Дуся буде просити. Шкода такої жінки, та й дітей
