Нація

скручувалися в три погибелі. — Естер і сама чомусь тремтіла так, ніби вся вона була з осикового листу, чи ніби дуже змерзла. — Хіба що зроби з трепети огорожу навколо обори, де ночує твоя худоба. Жодна відьма, ані чортиця, ані упириця, ні інша нечисть не залізуть уночі до корови й не зіп'ють її молоко, коли у дворі є осиковий прут.

…Сусідчину тиху, але доволі сміливу, розмову Тимофій послухати послухав, проте приступне гілля зрубав, лякливе листя обчухрав і спалив у себе перед хати, а з осикових чурків зробив підлогу в стодолі.

Якийсь час по тому, на самого Андрея, у двох найближчих сусідів одночасно народилися діти: Тимофієва дружина Марія вчинила Сандулякові сина — русявого Андрія, а Естер вродила Машталерові чорненьку дівчинку, яку чомусь назвали Андреєю. «А може, і в жидів є таке ім'я», — Тимофій про те не питав, проте в голові собі відклав.

А далі була війна. І Сандуляка, й багатьох інших із Тисової Рівні забрали до цісаревого війська.

Мститися за смерть кронпринца.

З

КОЛИ ТИМОФІЙ повернувся з Сербії, Машталерова Естер, обкладена ще двома дітьми, вже була вдовою. Черкеський козачий загін, що стояв постоєм у Тисовій Рівні не так довго, як страшно, лишив по собі й згадку про грабунки, й згадку про забиття євреїв. Серед забитих був і Абрам Машталер, що на біду собі й своїй родині нагодився в Хаїмову (Меламеда) корчму по ханукальні свічі саме на момент погрому.

А ще черкеси лишили кілька череватих після зґвалтування рівнянських молодиць та породили чорні прокльони погорблених віком дідів — навздогін куряві з-під копит вічно втомлених і вічно голодних на війні коней.

За півтора року після черкесів Тисовою Рівнею під час Брусилівського прориву знову прогарцював іще один — не менш дикий на грабіж — загін русаків, який, щоправда, великого людського погрому не чинив, але на бабів і жінок тримав нюх не менший, аніж кріс на ослаблого у війні австріяка.

Після наглої загибелі чоловіка Естер довго ходила в чорному. Як і решта односельчанок — гуцулок, австрійок, німкень, польок і єврейок, що їхніх чоловіків порозкидало по близьких і дальніх закутках землі (і не знати, чи навіки, чи лише на час воєнної хуртовини). А далі Естер чомусь завжди ходила селом простоволоса, в неодмінному супроводі дітей — Андреї, Йосипа та Юдіти. Деяким добропорядним ґаздинькам це подовжило язики: «А чи, бува, повдовіла жидівка не стратила розум?»

Сандуляків Андрійко, верткий і непосидющий, весело дражнив старшу Машталерову дівчинку сестричкою, смикав за довгі коси, заплетені туго, аби приховати смолянисті кучері, які сягали їй литок. Або нервово, хоча й без злості, куйовдив корону Андреїних грубезних кіс, навхрест закладених довкіл кругленької дитячої голівки.

На це Андрея так само незмінно погордливо била Андрійка по метких пальцях і щораз однаково неприязно цідила крізь дрібні щербаті зуби:

— Поки твій тато був на війні, мого тата закатрупили черкеси, — зневажливо сіпнувши правим плечем, ішла з-перед Андрійкових очей і зникала в густих кущах жасмину на межі Сандулякового та Машталерового обійсть.

Естер після кожної словесної перепалки між дітьми «давала доньці шміру» тонкою лозиною — як не по босих ногах, то по сідничках. Але це не заважало Андреї щоразу починати розмову з малим Сандуляком незмінними — нібито навіки завченими — словами «поки твій тато був на війні…»

Машталерка із Сандуляками трималася якщо й не тепло, то, принаймні, чемно й рівно. Як то буває між близькими не за духом, а близькими територіально сусідами.

А та дитяча приязнь Андрія й Андреї, що була тоді, коли їх ділив лише паркан, пропала, ніби її й не було ніколи.

4

…В АНДРІЙКА вже прорізався пушок над верхньою губою, коли одного надвечір'я Андрея в білій лляній сорочці із пришпиленими до неї липовими та жасминовими суцвіттями, дикими рожами та тугими голівками деревію, із незвичним рум'янцем на щоках і дивним блиском в очах уперше з часів своєї упертої дитячої образи стала на порозі сусідської хати.

— Що тобі, біднятко? — Сандулякова Марія звела вічно смутні свої очі на кучеряву, пишну, як голівка квітучого маку, і запашну з голови до ніг, дитину — і сама собі подивувала, якою незвичною красою світилося личко дівчинки, котра ось-ось — і стане дівчиною. А може, вже й стала нею.

— Мама Естер просила вас усіх приходити до нас на Пурім. І ще казала, що можете брати свою домашню переберію з Маланки, бо у нас на всіх одягу не вистачить.

— На Пурім?! — Сандулякова витирала мокрі руки об фартух і гарячково згадувала юдейські свята, щоправда, не такі чисельні, як у них, православних.

Та навіть на її куций жіночий розум, Пурім ніяк не випадав юдеям посеред літа. До того ж, цьогорічний Пурім юдеї Тисової Рівні вже святкували десь трохи більше, ніж через місяць після християнських Різдвяних свят.

Марія радше була би подумала, що Естер запрошує чоловічу частину Сандулякової фамілії на поминальний Кадіш: «У жидів своїх Отченашів, своїх Кадішів {{ Кадіш — молитва жалоби. }} також багато. Як у православних — молитов для кожного малого й великого святця». Проте Марія також знала, що юдеї тужать за померлим строго сім днів. Це в них шіва — родина сидить на підлозі, а чоловіки сім днів не голяться.

Після того ані дев'ятини, ані сороковини за вмерлими юдеї не справляють. Хіба що впродовж одинадцяти місяців та щороку в йорцайт — роковини смерті — читають поминальний Кадіш в синагозі.

Та в Тисовій Рівні синагоги не було. І через те в Маріїній голові все сплуталося водномить від сорому за незнання юдейського звичаю, а ще більше — від несподіваного запрошення Машталерчиної дитини.

5

МАРІЯ ВПЕРШЕ ПОЧУЛА юдейський Кадіш, коли всі зосталі в живих євреї Тисової Рівні — від млина при в'їзді до млина на виїзді — прийшли в дім Машталерки після черкеського погрому в Меламедовій корчмі, щоб відчитати по убієнному Абрамові жалобну молитву. То були переважно зубожілі сільські юдеї. Ані мобілізовані до війська, ані масово вислані поза межі Буковини, як галицькі юдеї, до віддалених губерній Росії. Не стали вони й біженцями: таким уже й тікати не було з чим. Хіба що від свого віку.

Тоді Марія прийшла до Машталерки одразу, як родина вернулася з єврейського цвинтаря на краю села, де поховали Абрама за кілька годин по тому, як він був зарубаний черкеською шаблюкою. Найпростішу дерев'яну труну, з грубо тесаних дощок, до того ж різної породи, оскільки однакової знайти на той час було важко, нашвидкуруч збив однорукий Марко — тесля з іншого сільського кута — Царини. І смішного колись Абрама Машталера, який поверх лапсердака чомусь носив гуцульський кептарик із тонкої козячої шкіри, ретельно обмили — той же однорукий Марко і старший син Шльоми Бухбіндера — Єгуда, бо не могли допустити вбиту горем Естер до споглядання чоловікового тіла, перерубаного мало не надвоє, та й поховали Абрама без плачу й голосінь, загорнувши перед тим у лляний саван — тахріхім.

Марія в чорному стала на порозі Машталерової хати. Естер із трьома дітьми сиділа на підлозі. Чоловіки на головах мали чорні ярмулки.

Сандулячка й собі присіла край стіни під вікном. Довго вагалася, чи сидіти мовчки й мовчки просити свого християнського Бога за убієнну душу покійного Абрама, чи все-таки перехреститися.

Люди в хаті стиха перемовлялися. Шльома Бухбіндер надрізував ножицями краї їхніх кофтин, лейбиків і сорочок. Марія простягнула Шльомі край і свого кептарика. Шльома важко зітхнув, проте надріз зробив. Але в самому кутику. Та й то з виворітного боку, так, що знак був майже непомітний.

Потім Шльома читав юдейську молитву по убієнному, однак вона не мала в собі звичної для Тисової Рівні розпуки. Далі, зрозумілими для Марії словами, він казав про віру у Всевишнього, спокуту й порятунок, а ще далі — прославляв святість Бога. Коли Марія зібралася додому, чорна від туги Естер тихо їй сказала:

— Маріє, дякую за міцву…

— Хто дякує за мертвого, жінко?!.. — мало не скрикнула Марія.

— Е-е-е, ні… Міцва по-нашому — це добра справа. Ви зробили добру справу, Марійо, відвідавши нашу родину в жалобі.