Нація

Ми за тебе будемо говорити. Тобі лише доведеться казати: «Просили тато-мама, і я вас прошу…» Це тут звичай такий: молоді з дружками за кілька днів до весілля самі ходять кликати гостів.

— То кого ти будеш просити по селах? — питав Коляй, ламаючи папороть і підстеляючи її під ноги Корнелії. — А як вони й справді поприходять на весілля?

— Хто тобі сказав, що ми когось маємо просити?! Нам що треба? Дійти, не боячись, що за нами женуться. Вони, хоч і пси, але не такі вже нелюди, щоб хапати весільних дружбів посеред білої днини. Так? Це вже не сорок шостий. Нас тут лишилося мало. Вони це також знають, а тому тепер більш безпечні. Так? Так.

Вночі йти не будемо. Заночуємо в когось більш-менш надійного — та й по всьому. Спокійно йдемо собі селами, заходимо в дві-три хати, п'ємо води, говоримо з господарями. Й ідемо далі.

Зрештою, навіть коли б щось трапилося, легко перевірити, що в четвер у Старих Кутах у Федуняка весілля. Розумієш, сам факт весілля — правдивий.

Все інше ніхто перевіряти не буде. Так що й тут все грає нам на руку.

Ну, хіба яка випадковість може перебити. Але від цього ніхто, крім Господа Бога, застрахувати не може.

— А чи не задалеко зайшли Федунякові дружби? Де ті Старі Кути, а де цей Верхній Яблунів? — дещо зм'якнув Коляй.

— Федуняк такий ґречний ґазда, що задля своєї одиначки Василинки міг би послати дружбів за одним гостем навіть і до Криворівні чи до Жаб'я, не те що до Яблунова. А ми за два дні зайдемо до Кут.

— Нічого собі молодий у таких лахах… — Юрко обмацував приношені одежі.

— А в мене що, гарбуз чи голова, щоби я нею думала? — розв'язувала бесаги Корнелія. — Оце тобі, Юрку, вишита сорочка, правда, узір на ній косівський. Але хай буде, може, Василинка вишивала молодому сорочку. Видиш, вона неношена. Калина божилася, що покійний Іван не встиг ні разу вбрати.

А це тобі, Юрку, капелюх весільний, із дзеркальцем і пером фарбованим курячим. Дивися, який ти гуцул файний, — поправляла на хлопцеві капелюх із зеленою оборкою. — Кептар, шкірою прикрашений і лелітками. Тебе під вінець хоч зараз вести можна.

Корнелія стояла спиною до гука, й навколо неї гопасували {{ Гопасувати (діал.) — стрибати, танцювати. }} водяні бризки, переливаючись у місячному світлі сріблом і діамантами. Була красива, як олениця: висока, струнка, з викладеною круг голови важкою косою. Її постать різьбилася на зеленій воді водоспаду й жовтіючій стіні лісу — так що хотілося дивитися, не спускаючи очей ні з неї, обсипаної водяним сріблом, як молода пшеницею, ні з гомінкого гука.

— Я й для тебе маю, — розвернулася до Коляя, витягуючи з бесаг іще одну сорочку. — Не така нова, але дуже весела. Дивися, які жовто-палені узори на ній. Удень буде видко ліпше. І рушник тканий, щоб перев'язати груди.

Це, Юрку, в нас дружбів і дружок рушниками або хустками перев'язують ті ґазди, яких дружби кличуть на весілля. Правда, не всі, але хто більш заможний — обов'язково дарує вишитий чи тканий рушник. У вас такого нема в Бессарабії? — запитала, тримаючи рушник розгорнутим перед собою.

— У нас по-іншому, але похоже, — тільки й сказав Юрко.

— А собі? — Коляй забрав із рук Корнелії сорочку й відклав на траву.

— І собі маю. Але вберу перед дорогою. А тепер треба зрубати молоденьку смерічку — зробимо деревце, я стрічки й фольгу взяла. Та рубати треба десь трохи далі, не тут, при дорозі. Все буває. Вдень може йти облава, то щоб не впав ув око свіжий слід рубаного дерева. Чого мовчите? — тримала руки в боки й тепер здавалась іще вищою, ще тоншою.

Коляй мовчки складав речі в бесаги.

Юрко крутив вуса.

— Не знаю… — почав Юрко. — Це нібито краще, ніж продаж корови, але не знаю… Вас двох можуть упізнати. Може, краще пробиратися потайки лісами?

— …ага, чорниці збирати! А потім потрапити просто до рук облавників. Вони цього лише й чекають, щоб такі, як ми, пробиралися лісами.

Іти треба селами. І не дуже ховатися від людей. Я віночками прикрию лице. Коляй — капелюхом. Десь нас знають, але не так, щоби всі. Це з одного боку. А з другого — ми з весільними дзвіночками, з деревцем будемо йти межи люди. Весілля не викликає підозри чи страху. Люди не дуже будуть придивлятися.

А як спинять ті, скажу, що треба. Знаю, яке дерево і в якому куті росте на Федуняковому обійсті. Я колись квартирувала у Федуняка, коли дівчинищем наймалася в Кутах по людях ягоди збирати. Ми з Василинкою тоді потоваришували. Вона товаришка добра. І я ті Кути — як своїх п'ять пальців знаю. Кути мене не знають, бо я тоді дрібна ще була. А я їх знаю.

А молодий у нас правдивий — із долу. Ти, Коляю, може, в нас десь із Шепота. А я тутешня, мене скрізь повно, — сміялася.

— Невже ти думаєш, що ніхто в довколишніх селах не знає, хто ти?

— Ті, хто знає, — не скажуть. Та й людей по наших горах ще лишилося таки багато, щоби їх усіх знати. То чого б це мене таки так мали знати по селах? Чого ти мовчиш, Коляю?

— Мовчу, бо не хочу йти з краю. Це я й не приховую. Не хочу тут лишати нічого. Тут усе моє, а я маю тікати як злодій! А друге… Не до душі мені це весілля.

— То придумай похорон, — Корнелія зрозуміла, що сказала зле, й змовкла.

— Я похоронів на своєму віку набувся — до смерті. А те, що не до душі мені твій план, — це точно. Я ліпше би йшов напролом. Із ґвером.

— Ми з ґверами вже находилися. Видиш, і ґвери не помогли. Що з того, що загинеш як герой, коли тебе зловлять? Та й то… хто знає, чи дадуть тобі вмерти, як героєві? А навіть коли так — то хто людям скаже, як ти насправді вмирав? Так що лиши говорити дурниці про смерть. Смерть жарту не любить! Або нам мало героїв? Та їм би хоча хрести поставити та згадати тих, що вже є! Не спіши долучатися до мертвих. Не знаю, чому ти думаєш, що й тепер найкраща зброя — ґвер?!

— А іншої зброї немає, — похмуро відповів Коляй і почав спускатися до гука.

Здавалося, ще трохи — й вода накриє його з головою. Але Корнелія знала: він ішов готувати криївку до ночівлі.

Криївка була в скалі, між двома валунами, що розсовувалися під самісіньким водоспадом.

— Треба думати… — Юрко рушив за Коляєм.

…БОЖЕ, ЯК ВОНА ХОТІЛА, щоб усе було по-іншому!

Вона би хотіла жити в своїх горах вільно, не криючись, — так, як було раніше. Їй тяжко переносити зі схованки в схованку нехитрі свої пожитки, яким і в одних бесагах забагато місця. А тепер що? Полишала по людях навіть той крам. Ото, що має на собі, — то все її. Пожитки — діло набутне.

От, якби можна жити на світі так, як хочеш, не ненавидячи — а люблячи… Вона би збудувала собі хату під самими хмарами, у видолинку між найвищими кичерами, як між двома цицьками.

Сама би вибирала на хату найздоровіше дерево.

Два літа сушила б його,

кожну підвалину святила,

цукру й свяченого преображенського маку закопала би в кожнім куті

і любила би свою хату, як живу людину.

У літі би мольфарила від тучі, в зимі — говорила з вітрами, та й так котила би дні до старості.

Отам, між двома найпишнішими верхами, жила би, як коло маминої спідниці. Тримала би отару самих білюсіньких овечок і день відо дня сама би їх пасла на найсоковитіших пашах. Брала би з собою чорних лютих псів, у пазуху — сопілку й ішла би шукати овечкам шовкової травички. Заводила би їх так високо, що хмари пливли би крізь неї й отару, а вона би грала в сопілку й калатала дзвіночком, щоб її чули сусідні вівчарі.

А спала би лиш на джергах із найтоншої вовни. Ту міцку {{ Міцка (діал.) — перша, найтонша, вовна. }} сама би відпарювала молоками — й гріла би тими джергами боки, й ніколи б не мала панської хвороби — радикуліту. Їла би лиш будз, масло й бринзу, а по неділях — варила бануш, пила би калинове вино й файкувала би найсолодшим тютюном із Хімчина.