Їм два рази казати не треба було.
Корнелію нудило від запаху солонини й бринзи — й вона сиділа на тапчані під стіною, тримаючи рукою голову.
«Це ж після трьох діб сидіння під землею моє лице, певно, таки схоже на лице мерця», — подумала, але промовчала.
Усі троє мовчали.
І раптом вона сказала:
— Кажете, зайшла неділя? Це добре, що неділя… дуже добре… А зараз я можу вийти звідси до Калини?
— Зараз можеш. Засідку зняли. Я тебе відведу, — запропонував Коляй.
— Поможи вибратися наверх. А до Калини піду сама. Затирайте тут сліди, збирайте речі, через годину виходимо.
— Що ти надумала? — запитав недовірливо Юрко.
— Ще не надумала, але можу, — вперше засміялася Корнелія. — Наперед хвалиться лиш дурний, — і ступила на східці.
На останній сходинці зупинилася:
— Ми зможемо одну добу скористатися криївкою, що під гуком?
— Добу зможемо. Але не більше, — Коляй відкрив ляду й тепер обома руками тримав Корнелію за плечі. — Тримайся за мене. Тут темно.
— Тримаюся, тримаюся. За кого мені ще триматися… — зітхнула й зникла за ним у темряві кукурудзяного коридору.
…У криївку під гук пробиралися мовчки й швидко, але як ніколи обережно. Ніч була місячна, ясна, так що не довелося блудили зарослими лісовими стежками.
Юрко з Коляєм несли на плечах двоє бесаг із речами. Корнелія йшла з відром сливок, що їх дала в дорогу Климиха.
За короткий час минули межу між Березовом і Білим Потоком, перейшли Білий Потік і опинилися під Верхнім Яблуновом.
Гук починався зі скали над самісінькою дорогою, що вела з Білого Потоку до Верхнього Яблунова.
Пахло ранньою осінню.
Звучно шумів водоспад і верхів'я букового лісу.
Одинокі сови лякали слух несподіваним шурхотом.
Злодійкуватий місяць плив поміж хмарами, ніби дрочився з усіма, хто тепер у дорозі.
За інших обставин можна було би припертися до бука й пересидіти решту ночі, вгорнувшись куфайкою чи кептарем або зарившись у тепло нагорнутого листя, а вранці схопитися, збігти до водоспаду, облити себе морозною водою — й піти далі, зганяючи короткий і тривожний сон.
Раніше також було небезпечно, але сьогодні небезпека така, що треба сторонитися кожного звуку й кожного скрипу. День тепер не помічник, лиш ворог. Але треба щось придумати, щоб день із ворога зробився приятелем. Що б то ще придумати таке, щоб воно не викликало незгоди Коляя й Юрка, а з іншого боку — не викликало підозри ворога, що, може, вже йде їхнім слідом?
Виснажлива ніч скоро добіжить свого кінця, настане день — свята неділя — й за ними закриється лаз криївки. І знову густий і затхлий морок закритого простору ляже на плечі важкою брилою.
За планом Корнелії в криївці треба буде сидіти добу, а потім — давати ногам поля.
Та поки що троє молодих і здорових людей вдихають гострі, смачні запахи передосіннього лісу, дивлячись на пінисті води невтомного водоспаду, — й кожен думає своє.
Вони перепочивали перед тим, як сховатися в бункері. Не змовляючись, відтягували той момент, коли треба закрити за собою лаз на волю.
Хоча… хтозна, де для них тепер воля — в криївці чи тут, під ногами?
— Кажи вже, що надумала, — перервав мовчання Юрко Гриб.
— Корову продавати не будемо, — почала Корнелія.
— Будемо продавати бичка, — докінчив Коляй.
— Ні, придуритися ґешефтарями тепер не вдасться. Цей спосіб давно відомий і їм, і нам. Таку брехню з продажем чи купівлею легко розколоти. Залишається хитріше: будемо кликати на весілля.
— Куди-куди?! — Юрко мало не вдавився ожинами, що навпомацки обривав круг себе.
— На весілля, — повторила.
Коляй засміявся так голосно, що луна подалася в скалу й вернулася назад.
— А ти будеш молодою? — чи то запитав, чи то ствердив Юрко.
— А чого ви смієтеся? — образилася Корнелія. — Я придумала добре. В таке може повірити навіть найзаклятіший емґебіст.
— Го-го! — присвиснув Юрко. — Ніби ти знаєш, у що він може повірити…
— Вони нам наступають на п'яти, а їй у голові весілля… — говорив Коляй, розшнуровуючи черевики. — Але жарти жартами, а хвіст — набік. Розказуй.
— Ви ще не чули, а вже гудите, — в голосі Корнелії дзвеніла образа. Та по хвильці мовчання вона озвалася знову. — Сьогоднішню неділю й ніч пересидимо тут. Трохи наберемося сил, а в понеділок підемо від села до села — нібито просити на весілля в Старі Кути до Василинки Федунякової. Я знаю, що в неї в цей четвер весілля. Юрко буде молодим, я — за дружку, Коляй за дружбу. Весільне вбрання я взяла в Калини. Так що все майже правдиво. Нам би дійти до Кутів, а там ноги поле самі знайдуть.
— А чого я молодим маю бути? — нерозуміюче питає Юрко. — Я вашого галицького звичаю не знаю, людей не знаю, ще по-румунськи буду просити. Ти що, не чуєш моєї говірки? Ні, ти придумала навіть дурніше, ніж ми з тою коровою. — Гриб чомусь сердився. — Та й хто по понеділках на весілля кличе? У мене нерви й так, як дріт натягнутий, а ти жартуєш із нами, чи справді віриш у таку дурницю.
— Ти дослухай до кінця, а потому будеш кипіти! — обірвала його Корнелія. — Нам треба лишитися живими й виконати наказ проводу — чи змагатися, хто з нас дотепніший?
У мене також нерви не на місці. Я за три доби невідомості три життя пережила, але що з того, що зараз я буду кипіти чи гудити ваш план з кутською ворожкою?
Кого ми тепер повинні звинувачувати, що не забезпечив нам надійного плану легалізації? Кого? Провід?! Та ми самі провід, коли нам довіряють самостійно придумати вихід. Проводові самому аби протриматися. А ми тут сваримося через те, що змучені й нервові, а не через щось інше.
Не сваритися нам, братчики, треба. Треба з розумом радитися, а не приймати рішення галай-палай. А нерви й злість не дають голові ясності. Так що не сварімося, а думаймо.
А ми знаємо, що
— Слухай, ніколи не думав, що ти могла би бути адвокатом, — сказав дещо примирливим тоном Юрко.
— О, ти її ще не знаєш! — підтримав Коляй. — Адвокат Гершко з Косова піде на пенсію, коли наша Корнелія… — не закінчив думки.
— Гай, буде вам знущатися, — Корнелія явно не сподівалася на таку похвалу, через що загнулася. — А те, що ти, Юрку, говір не наш маєш, — навіть ліпше, на це і є мій розрахунок.
Сам дивися: Василинку Федунякову бере якийсь бессарабіянин із буковинського боку. Ну, вважай, твій родич. У сорок сьомому році, коли в Бессарабії був голод, Федунякові сусіди врятували його родину. То цієї зими ті люди з долу дісталися Старих Кутів, із віддякою прийшли, що не вмерли тоді голодною смертю. А хлопцеве око зачепилося за Василинку. Та й женяться вони в цей четвер.
У нас, Юрку, тут, на галицькому боці, весілля роблять посеред тижня, щоби в Божу неділю не грішити: ножем не рубати, не різати. А що людей тутешніх не знаєш, добре: й люди по селах тебе не знають, так, як і правдивого Василинчиного молодого не знають. Досить того, що ти також із Бессарабії. І це — повна правда.
