дівку, коли вона сама йти годна?! Чи ви хочете сказати, що ваша сестра слаба на голову й треба її зв'язати?
— Ну, щось коло того… Ти ж у нас маєш дар переінакшуватися… — озвався Юрко. — Дурне, правда. Та й то треба ще вміти показати, що ти слабий на голову.
— А що на це сказав друг «Береза»? — поцікавилася Корнелія з іронією в голосі.
— Усе складається так несподівано, що ані провід, ані друг «Береза» не мали чіткого плану нашої легалізації.
Занадто довго ми були в лісі… Але друг «Береза» сказав так: «Я цілком покладаюся на Корнелю, себто на подругу «Ялину». Вона придумає щось розумне й переконливе», — було видно, як важко даються ці слова Коляєві. — Та поки ми з Юрком із лісу дивилися на облавників у Калининому обійсті, самі ж і придумали про корову й про ворожку. Нам би до Кутів добратися. А там через кладку — Буковина.
Корнелія на те не сказала нічого. Було ясно, що з такими легендами далеко не зайти. А йти треба легально. Вулицею. Гостинцем. Шляхом. Будь-де могли спинити. Запитати. А вони що, корову ведуть утрьох?! Корова не бик, на кожну ногу хлопа не потребує.
Ворожка? Як дівка слаба на голову, то чого її до ворожки не мама веде? Не сестра? А Юрко Гриб із румунським своїм говором.
І свою нібито слабість на голову, якщо погодитися на їхній план, вона має показувати перед Коляєм?! Чинитися недоробленою чи такою, нібито її мама маковинням поїла?!
Вона за Коляєм умирає, а сказати не сміє: не хоче ворушити давню рану.
У Коляя нерівно билося серце до іншої — до Анни Зорівчак. Та дві зими тому не стало Анни: вислідили, коли верталася до лісу, підстрелили й мертву на огляд виставили під школою в Нижньому Яблунові, звідки була родом. Люди відмовляли стару Зорівчачку признавати доньку — не відмовили. А ті двоногі пси й поховати тіло не дали, й усю родину — тринадцять душ — вивезли, навіть калічку — безруку наймолодшу доньку, забрали.
Коляй по тому — ніби з ума зійшов: мстив самоправно й жорстоко, не питаючи на те дозволу й не ставлячи до відома провід. Його помста не мала ні логіки, ні плану, через що зачіпала чи позбавляла життя не завжди винних людей. Тоді в своїй гарячці Коляй натворив такого, що надрайонова служба безпеки хотіла його віддати під суд, не зважаючи на його тяжке поранення.
Те все могло добром не скінчитися. Але заступилися всі зв'язкові — й Коляя з командира сотні перекинули в зв'язкового.
Якщо вже казати всю правду, то це Корнелія головним чином виплакала перед надрайоновим провідником, а той — перед проводом прощення для Коляя. І він про це добре знає.
Тоді вона впала в ноги другові «Березі» й просила так, що від її слів міг зм'якнути камінь.
Провідник уперше кричав на подругу «Ялину», яку цінував чи не найбільше з-поміж усіх зв'язкових:
— Ми ж не мали наміру ліквідовувати оту засранку — вчительку з Ясенова! Вона лиш місяць, як звалилася на діточу голову з тої Полтави. А тепер нам приписують і трупи з криниці в Березові, й двох повішеників з-під Шепота. Кому я буду розказувати, що ми не давали команди на її ліквідацію? Кому я буду розказувати, що Коляй здурів від горя й сам чинить помсту над тими, над ким хоче? А він же сотенний! За ним люди!
Корнелія стояла на колінах і плакала:
— Друже «Березо»… Василю… А хто
А хто перед нами сповідався за Шевчуків, яких замордували просто так, щоб потім спих нути на нас невинні жертви? Ви забули, що це зробили стрибки?
Ви забули, що наших татів і мамів гнали до сільради під конвоєм, як худобу, записуватися в колгосп?
Ви не пам'ятаєте, як Аннина мама рвала на собі волосся коло мертвої доньки, а той двоногий пес плював на неї й обзивав її сукою?! А вона восьмеро дітей родила! І трьох — нам віддала.
Ви не знаєте, що церкви наші позабивані навхрест дошками, а ті, що відкриті, — по-якому там читають молитви?! А де наші панотці, ви також забули?
Як не Коляй, то хтось інший усе одно накинув би мотуз на шию тій учительці, бо вона, замість рахувати, вчила наших дітей, що Бога нема й нема України. Ви забули?!
— Нічого я не забув, «Ялино»… Але я не хочу ходити з гріхом на душі, поки ходжу цим світом. Цей час минеться — й хтось колись буде перебирати наші кістки. Я не хочу, щоб ними трусило від прокльонів. Добре було би, якби біле було білим, а чорне — чорним. Але так не є. Нас стільки разів за цей час обдурили з усіх боків, що не хочу, щоб ми ще й самі себе дурили.
А те, що ти любиш Коляя — знаю. І лиш задля тебе не віддам його під суд. Та стережися серця, дівчє. Воно — великий невольник і ворог…
У якімсь часі по тому Коляй відкликав Корнелію на край поляни, де вони стояли табором, і, боляче стиснувши руки, сказав:
— Я сам міг себе відстояти! Зрештою, я готовий був піти під суд. Не треба ні за кого просити, коли тебе не просять… Я тебе не просив заступатися. Все одно колись умру. Яке то має значення, коли?
— Може, нема значення коли, але важно, від кого. То чому ти хочеш кулі від своїх? — лише й запитала, ображена.
Так і просиділа цілу ніч під буком, не маючи сили спуститися в бункер, щоб нічого не пояснювати подругам — зв'язковим.
Ніщо відтоді не змінилося між Корнелією й Коляєм на краще. Може, навпаки…
Коляй, як здавалось іноді Корнелії, таїв до неї глуху неприязнь через те, що стала його заступницею. Бо вийшло, що саме іїслово переважило присуд СБ. Хоча… Це так давно було. Він міг би й оцінити її вчинок і принаймні не вдавати, що дується.
За що йому дутися?!
Час від часу Корнелія відчувала, що Коляй хотів би з нею говорити тепліше, ніж говорив на краю просіки. Але оте прокляте заступництво стояло між ними.
Скільки вона не думала й так, і сяк — не могла зрозуміти, що ж такого поганого вона вчинила? Що виплакала йому життя? Та він і так заслужив жити дві сотні років. Тоді згарячу могли виконати присуд служби безпеки — й кому б від того було добре? Що, москалів би в горах поменшало, чи вони добрішими до людей стали би, — бо, бачте, сотенний Коляй Вицига дістав кулю в чоло за самоуправство?!
А тепер він їй пропонує зробитися слабою на голову? Це теж його помста за заступництво?
Ні, це від утоми й перенапруження нервів. Вони давно змучені непевністю свого теперішнього становища й неясністю майбутнього. Коли б їм хоч трохи домашнього тепла та будь-якого постійного пристанівку, а не оцієї гонитви вже не своїми землями.
Ще пару років тому вони тут були господарі. А тепер-дикі звірі, неголублені, негодовані, незігріті. То вона хоче, аби не розігрувалися нерви, коли в потилицю щодня дихає смерть і женеться за ними десятьма парами коней? Їй самій іноді не вистачає терпіння, а вона від чоловіка хоче його?!
Це лише втома й настрій — і більше нічого, заспокоює себе Корнелія.
— ЯКА СЬОГОДНІ ДНИНА? — запитала після довгого мовчання.
— Субота, ні, вже заходить неділя, — відповів Коляй.
— Зле, — заговорила ніби сама до себе. — Сьогодні йти не можна. Сьогодні пролюдний день: для гостів, для церкви, для родини. Підемо завтра.
— Як завтра? — перепитав Юрко. — Завтра нас можуть підсмажити чи димом викурити, як ос із гнізда. Завтра — ні! Йдемо сьогодні, — вперто наполягав.
Корнелія мовчки нарізала на столі солонину. Коляй ламав хліб. Їхні плечі дотикалися одне одного. Вона чула, як шугає кров у жилах.
Вона відступила й подивилася на Юрка.
— Юрку, в неділю корову поженемо на продаж?!
— А що робити? — ніби запитав сам себе Юрко.
— Спершу думати, а потому робити, — відповіла твердо. — А поки надумаємо, їжте, хлопці.
