Нація

* * *

…о, так.
Іти, і я, і ми
В сліпі сніги крильми упали.
Лиш серед чорної зими
Смереки чорно трембітали.
І сонно падала в потік
Прострелена і в'яла глиця.
І снігу мокра плащаниця
Ховала нас, немов шулік.
Ми не давалися, мов пси.
Нас жони — й ті не приручили.
Нам помагали люди й схили.
Нам трембітали — лиш ліси.

Буковинські пейзажі 1947 року з уст баби Загулихи

1

Ой, попід гай зелененький
Не Довбуші молоденькі,—
А темнії воріженьки
Шнурочком брели.
Хлопців тридцять, може, триста,
Ой, то з покриком, то свистом,
Стежки кров'ю — а не листом —
Укриті були…
Ще не встигне сонце сісти:
— Давай, суко, борзо їсти —
годувала ж москалів.
Гості й рано.
Ворон кряче:
— Давай, курво, їсти.
Плаче
За тобою Магадан…
…і попід гай зелененький
Не Довбуші молоденькі,
Лиш темнії воріженьки
День при дні брели…
Чорні вітри-вітровії загули — загули.
Не одні тут в преісподню загули. Загули.

2

…і пливли у ніч твої бесаги
Між сипучих по горбах снігів.
І пекла неправда, наче спрага,
Під дзвінки — як дзвони — биндюгів.
Ой, за ким у ніч вони дзвонили?
Упирались коні, мов душа.
Пси горбами, мов скажені, вили.
Падали ранети з кунтуша.
В череві сахалася дитина,
Ненароджена, та воює з тавром.
Вслід рикала вже чужа маржина.
Плакало корито із цебром.
Та дорога… до якого Бога?
Не під «отче наш…» — під батоги.
У смерек підкошувались ноги —
Біль скрипів, неначе биндюги.
О, Боги!
Оракули!
Провидці!
Пропадай все пропадом — гори!
…і чорніли — наче плащаниці,
Вчора ще веселі хутори.

…Бо не знає ніхто

Моя дитинко,
Моє золоте срібельце!
Тобі тісно у мене під серцем?
Не бий так ніжкою, моє любе…
Ось я кладу руку
На твоє скручене вдвоє тілечко —
І вже мені легше,
І вже мені вільніше
У цьому коров'ячому вагоні,
Де замість худоби — люди,
Арештовані вітром і снігом,
Протокольовані снігом і вітром.
І смородом…
Смородом…