Нація

Смородом…
Багато людей, дитинко, —
Всі шістнадцять хат із нашого хутора.
Лишили паралізовану Одокію
І німого Михайла.
Михайло стратився на горищі на стайні.
І — Господи! — хто його звідти зніме?
І — Господи! — хто його поховає?
Кинуть хіба що в прірву
І підпалять ломаччя…
Як вернешся колись,
Моє мальоване дитятко,
Клади свічечку коло кожної пропасті,
Коло кожної вершіді, —
Не одна там душа загублена,
Не одна там душа заблудла…
А паралізована баба Одокія
Тепер все одно не сама:
До неї під вікна приходять вовки
І світять очима
Замість каганця під стелею.
Город розривають дикі свині.
В царинці пощипують сіно олені.
А навесні зазеленіє кучера,
на ній зацвіте горобина.
Душа баби Одокії
Переселиться в трембіту —
І дотрембітається до нас.
Може, тоді ми не будемо
У коров'ячому вагоні.
Ти будеш тупати низями.
Твоя мама чекатиме тата.
Тато встане з-під бука.
Сонце висушить наші сльози.
І тоді душа баби Одокії
Обізветься до нас сопілкою…
Моє голуб'ятко,
Не бий так ніжками маму…
Мама третю добу не їла…
Мама хоче заснути
І прокинутися трембітою…
Щоб ти ніколи не грало веселої,
Моє серденько,
Ні трембітою, ні сопілкою.
Бо не знає ніхто
У кому
Озветься його душа…
…ша…

Балада про власні поминки

…Сказав чотар: «Ідемо, хлопці —
Орли…
А вб'ють половиків. {{ Половик (діал.) — яструб. }}
І насміються у потоці
Під чорний дзвін афинників».
…І мама поблагословила
На бій безвусих вояків.
Залопотіли свіжі крила
Незайманих афинників.
Сказав чотар: «Не бійтесь, хлопці, —
Смерть нашу будь-хто приведе.
Душа ж у Білому Потоці
Зостанеться…
А ми — хто де.
Отож: копаймо по хрестові
Собі.
Авансом.
Між верхів.
На хрест — по свіжім рушникові
В'яжімо із афинників.
Робім поминки в дикій вершіді {{ Вершіть (діал.) — провалля. }}
Під дзвони мертвих голосів
За наші душі відумерши
Колись… десь тут… поміж лісів…
Хай за поману буде затірка
Й кулеша з маминих Розтік.
А душі гріймо коло ватерки,
Поки їх всиновить потік.
І на усіх єдину свічку
У цій безодні запалім.
Бо смерть зашкіриться у вічі —
Й не знати, буде хто при тім».
Так пом'янули тихо хлопці
Самі себе.
Замість мамів.
Іржали коні у потоці
Під чорний дзвін афинників.
…і за дерев живими стінами,
Де туляться вітри-гінці,
Так мирно спали з карабінами
Орли…
А завтрашні — мерці…