скочив з коня й побіг навстріч.
Але ще трохи…
Кінь під Анною якийсь лінивий чи змучений, бо несе її так поволі, як ніс би мерця, а не молоду. О, певно, й у коневі є гонор Гафтинякової крові.
Але кінь уже тут… Ще п'ять кроків…
Іларій чує, як гупає його серце.
Він не озирається, чи чує це ще хтось. Він не встигає втертися, бо молода, не піднімаючи очей, низько, майже торкаючись коневі гриви, довго й надто повільно клонить перед ним голову, а тоді подає вже не тремтячу руку.
Чомусь фиркає й непокоїться його масний кінь — на його шиї занадто голосно калатають дзвінки й дрижить перина на сідлі. Іларієві важко втихомирювати й серце, й коня, бо треба підступитися до Анни ближче, щоб поцілувати подану руку. Рука біла-біла, майже безкровна, майже нежива, але велика й сміла, як сама Анна в зрубі коло потоку.
Він схиляється над нею так само, як у сватанні, цілувати її й чує, що смертельна пропасниця пронизує всі його члени: з-під хусток, стрічок і колокілець, крізь туман і мряку, що поволі розпливаються перед церквою й заливають Іларієві мозок, безжалісними, палаючими очима замість Анни дивиться на нього Марія з виокругленим обличчям і вивершеним — ніби перед самими пологами — черевом, яке пробивається перед Іларієві очі навіть з-під сардака й розкішних запасок-спідниць.
Він чує, як тисячі батогів цьохкають над головою, розколюючи обважнілий раптово карок. {{
А ще треба встати з коня і зняти до вінчання Анну… та ні… таки Марію.
Розтоки на Буковині,
січень 1995 року
Поштовий індекс
— А хоч розірвись, а індекси таки не пишуть, — бурчала Марія Герасимівна, що була за начальника пошти, повільно відкладаючи набік конверти без хитромудрих шести цифр. — Чи на кожній хаті поприбивать оті таблички: «Пишіть, люди, індекси», чи, холєра його знає, що вже робити, — й далі бубоніла під ніс Марія Герасимівна. — О! І ти разом із ними, Катерино, — розгнівано підвела голову на жінку, що якраз виходила з пошти. — На, допиши, — простягнула конверт: — Уже кому-кому, а тобі пора б знати… — багатозначно натякнула новоспечена начальниця.
Катерина, якось ніби не розуміючи, чому сповідає її оця жвава жінка у форменній жакетці, підійшла до поштового прилавка й мовчки розкрила долоню. Марія Герасимівна також мовчки віддала конверт. А Катерина, вся враз обм'якнувши й збліднувши в лиці, вийшла, навіть не подивившись на нього.
— Холєра його знає, що за народ пішов, — далі бурчала Марія Герасимівна, раз по раз обсмикуючи жакет: — Ти до них із добром, а вони…
Ніхто не зрозумів, що мала на увазі начальниця, кажучи про добро, проте присутні на пошті схвально закивали головами.
…Ішла Катерина, всім тілом нахилившись уперед. Ніби долала невидиму стіну. Руки, по-чоловічому складені за спиною, здавалося, з'єднували собою кінці якогось гігантського ланцюга, котрий будь-що треба було втримати.
А тим часом пішов сніг, ліниво стікаючи тоненькими цівочками по пальті.
Біля воріт своєї хати Катерина силою розчепила посинілі пальці: «Господи… кому він іще став поперек життя?»
Чим ближче була до порога, тим дужче огортала втома, якась така важка й нещадна, ніби на тіло навалювалась кам'яна плита й силою пригинала до землі. Хотіла отак, як є, забитися в подушку. Ні про що не думати, нічого не знати. Та в кишені лежав лист. І він був важчий, аніж ота брила, що люто хилила долу.
Катерина, зітхнувши, переступила поріг.
Спершу вона хотіла пошматувати конверт на дрібні клаптики, знищити, розвіяти за снігом, спалити, здути з попелом, аби не лишилося ні буквочки, написаної чужою рукою. Що це була робота котроїсь сільської видри, вона не сумнівалася й хвилечки.
На зміну втомі й люті надійшла хвиля жалю до самої себе. Вона була така могутня й невідворотна, що, здавалося, розплюсне тут, посеред власної хати, затопить слізьми за змарнованими літами, за молодим віком, котрий бачив лиш чоловікові кулаки й зведені жовна. А тепер, коли вона заледве відійшла, подаленіла від болю, коли в ній оселилася сама лише гіркота, їй хтось хоче всадити ніж у спину — в самі очі, щоб осліпити, позбавити того останнього, що трималося на чесному слові. Хтось хотів зруйнувати її сім'ю, котру Катерина захищала, як свою честь. Вона здокуплювала своє гніздо словами, слізьми, прокльонами, терпінням, погрозами, покорою, лайкою, відчаєм — усім, на що спроможна жіноча фантазія.
І ось. На, любуйся-милуйся, Катерино! Котрась із тих, що не давали їй життя, що довели Андрія до тюремних ґрат, занесла тепер ніж і над Андрієвими дітьми.
Катерина сиділа, тяжко вчепившись руками в волосся, й дивилася на конверт без індексу…
«Шановний Андрію Петровичу!
Пише Вам класний керівник Вашого сина Оксана Стратонівна. Пишу Вам не для того, щоб розчулити, — хочу, щоб Ви знали, що про Вас думає Ваша дитина. Василько досить жвавий і спостережливий хлопчик, та останнім часом ходить пригнічений, а іноді й заплаканий. Розмови з ним нічого не дають. І я вдалася до забороненого педагогічного прийому. На одному з уроків я запропонувала дітям написати «Відвертий лист моєму батькові». Я пообіцяла віддати листи їхнім адересатам у день закінчення дітьми школи. Василько довго сидів задуманий, а потім покликав мене: «Оксано Стратонівно, правда, мій татко тоді вже буде вдома й ви йому віддасте цей лист?» — «Правда, Васильку».
Я поскладала списані аркушики в конверти, перев'язала стрічкою й заховала в шафу. А лист Вашого сина віднесла на пошту.
Я вірю, що Ви, Андрію Петровичу, зрозумієте мене.
З повагою Оксана Стратонівна.
P. S. Ось лист Вашого сина. А помилки в ньому — не найважливіше».
Перед тим, як узяти шкільний аркушик у дрібну клітинку, Катерина довго дивилася на круглу, ніби від розплилої сльози, плямку на ньому. А потім, до болю зціпивши зуби й утерши очі, втупилася в знайомі синові закарлючки:
