…Катерина старанно вклала обидва листи назад у конверт й акуратно вивела поштовий індекс…
Розтоки на Буковині,
січень 1984 року
Признай свою дитину
Чи досиджували в когось на весіллі так довго — майже до самого ранку — Дмитро з Оксаною вже й не пам'ятали. Після безконечних й одноманітних чаркувань й одноманітно темпераментних танців були геть чисто — на нитку — спустошені, що йшли мовчки безлюдною сільською вулицею, ліниво минаючи двори із сонними ще курми й псами.
Попереду від Доманчукового паркану відділилася хитка постать, наче тільки на них і чекала, і, дещо затинаючись, заговорила голосом Петра Татарина:
— Фест гуляєте, виджу… фест. Добре робите! Робіть і далі… — й затягнув голосно й надсадно: — А я собі гуляю, як рибка по Дунаю…
Дмитро з Оксаною все ще ліниво міряли дорогу, коли Петро ззаду зненацька поклав долоню на Дмитрове плече:
— А що ти такий гоноровий, що й не озиваєшся, так, як би я був стовпом, чи тобі не рівня?! Даремно… А Таня, твоя старшенька, таки на мене похожа, таки на мене… ти лишень придивися… — та й п'яно похилитався в передрання, навіть не озираючись на спантеличену пару, яка, однак, начебто й не вчула Петрового белькотіння.
Оксана на те лише сплюнула:
— Щезни в болото, нечисте п'яна! — й тихо зітхнула до Дмитра: — Чи одного горілка дурним зробила…
Дмитро на те промовчав.
Промовчав він і вдома, й удень, і ввечері, й кілька днів по пригоді, гейби й не було Татаринової п'яної нісенітниці в його житті ніколи.
— Закриєш на ніч кури й даш їсти псові, бо я вже пішла, — цмокнула Оксана Дмитра між щокою й вухом і взялася за хатню ручку. — Я вже пішла? — навіщось перепитала, дещо знічена його відсутнім поглядом.
— Добре, — байдуже відповів Дмитро, тримаючи в руці електричну бритву.
…Голився Дмитро ретельно й довго.
Ще довше розчісував поріділе волосся, то пригладжуючи, то скуйовджуючи його, то роблячи проділ, то чілку, не втрачаючи, однак, при цьому терпіння й спокою. Потім довго вдивлявсь у дзеркало, підправляючи брови й пощипуючи підборіддя.
Під вікном сільської амбулаторії Дмитро став далеко за північ, коли погамувалися навіть пси по дворах і жаби по калабанях.
Оксана, схилена над столом, щось записувала в журнал. Писала вона швидко й недовго.
Потім сортувала пляшечки й коробки з ліками в скляній шафі, потім лічила голки для одноразових шприців, далі кілька разів позіхнула, притягуючи ближче до софи телефон, акуратно поскладала шпильки на стільчик, стріпнувши густим волоссям, що посипалося, мов сміх, по плечах.
Дмитрові навіть здалося, що він почув його запах — легкий і невагомий запах нічної матіоли під вікнами…
Світло погасло — а він ще довго стояв під стіною, уявляючи, як скидає Оксана сестринський халат і вбирається у рожеву нічну сорочку, подаровану ним на день медика…
Дмитро повернувся додому й тихенько — на самих лише пальцях — зайшов у кімнату, де спали діти, лишивши відчиненими двері з коридору, звідки било яскраве світло.
П'ятирічна Олечка, його голуб'ятко й пестунка Олюня, притискувала плюшевого котика й усміхалася своєму пізньому, якомусь радісному сну. Дмитро поправив легке укривало на ній і поцілував у чорну голівку.
Старша — Таня — спала на правому боці із задертою до пупа сорочечкою й прикладеною під щоку долонею.
Дмитро довго дивився на її гострі підліткові коліна, потім на подряпані литки, на вузькі біленькі трусики, вже пробиті першими жорсткими волосками. Його очі спинилися на дрібних дичках ще несформованих Таниних грудей, по центру між якими темніла велика — точнісінько така, як у Оксани — родимка.
Але найдовше дивився Дмитро на доньчине обличчя. Губи в Тані були припухлі й широкі. Дмитрова мама казала, що дитина в них добра, бо має великі губи. Ось коли б знайшлася для неї згодом котрась людська дитина з такими ж губами — у хаті добру не перевестися й сварки не знати.
На що Таня смішно й незлобливо огризалася:
— Буду шукати собі чоловіка абиякого, аби лиш із м'ясистими губами.
Таня мала Оксанині губи й Оксанин меткий язик. Усе решта було Дмитрове. Так казала Дмитрова мама, так казали в селі, так бачив і сам Дмитро — доти, поки Петро Татарин не перестрів їх на передранішній вулиці.
І ось стоїть він на колінах, немов перед іконою, перед своєю дитиною, й вишукує в ній чужинські риси, й кривавить душу страшними чорними здогадками, й лютиться чорною, недоброю люттю на невинне дитятко, що тримає рожеву долоньку під щокою — й найфантастичнішим сном своїм не може приснити, що зробилося в татовій душі…
Але хіба це не його вилиці, що роблять лице строгим, майже трикутним, різко звужуючись перед бородою?
Чи не його вузький і довгий ніс із помітним горбиком та дрібним ластовинням?
Що він хоче, вкляклий, коли й глибокі пасльонові очі — теж його?
І широкі долоні з довгими пальцями, й приплюснуті, наче врослі в голову, акуратненькі вушка…
Це все його, його тата і його діда. І…
Ні Оксанина, ні Дмитрова родина не мали світлого волосся.
Усі Проданюки й Продани могли змагатися з циганами за кольором волосся, лише одна Таня носила густу пшеничну косу, правда, з Оксаниним запахом, лише з нічиєю барвою.
Дмитро про те чомусь ніколи не думав і не подумав би, коли б не п'яний Татарин. Але в п'яного на язиці…
Та ні, він таки б не додумався сам до такого, бо дотепер дивився на доньку, як на себе в дзеркало.
