асоціюється в мене з відмовою від дружби, як ти можеш так нерозумно висловлюватися? Як ти можеш кричати мені: «Геть!»? Хіба в мене є ноги, на яких я міг би піти? Чи хоча б руки, щоб на них відповзти? Адже ти прекрасно знаєш, що це не так.
А якщо ти хочеш мене позбутись, то, зроби таку ласку, витягни мене з вуха, яке, запевняю, зовсім не є найкращим місцем у світі, і закинь куди-небудь.
— Гаразд! — не тямлячись від гніву, вигукнув Автоматей. — Зараз же це зроблю! Та марно він колупався у вусі Його друг був надто глибоко засунутий, і Автоматей ніяк не wfr його витягти, хоч і тряс головою щосили, мов скажений.
— Здається, нічого з цього не вийде, — трохи згодом озвався Вух. — Схоже, що ми не розлучимось, хоч це не до шмиги ні тобі, ні мені. Якщо так, то з цим фактом слід примиритися, бо факти тим і відзначаються, що суперечити їм — річ марна. До речі, це стосується і твого нинішнього становища. Ти прагнеш мати майбутнє, до того ж за будьяку ціну. Мені це видається неслушним, та нехай буде потвоєму. Одначе дозволь змалювати тобі це майбуття бодай у загальних рисах, бо ж пізнане завжди краще непізнаного.
Гнів, який ти відчуваєш нині, незабаром зміниться безсилим відчаєм, а його в свою чергу після багатьох, таких же бурхливих, як і марних, зусиль врятуватися замінить тупа байдужість. А тим часом жорстока спека, яка доходить навіть до мене в цьому затіненому місці твого тіла, буде, згідно із невблаганними законами фізики й хімії, дедалі більше й більше висушувати твоє тіло. Спершу випарується мастило в твоїх суглобах, і при найменшому русі ти, бідолахо, будеш неймовірно скрипіти й скреготіти! Затим, коли твій череп розпечеться від спеки, ти побачиш різнокольорові кола, що обертаються, але це аж ніяк не буде схоже на чарівливі барви веселки, оскільки…
— Замовкни ж нарешті, мучителюї — закричав Автоматей, — Я зовсім не хочу слухати про те, що зі мною станетьсяі Мовчи й не розмовляй, розумієш?
— Тобі нічого так кричати. Ти чудово знаєш, що я чую твій найтихіший шепіт. Отже, ти не хочеш знати про муки, які на тебе чекають? А отже, прагнетц зазнати Тх? Де ж логіка? Гаразд, тоді я замовчу. Зауважу тільки, що ти чиниш негідно, зосереджуючи свій гнівг на мені, ніби то я винен, що ти опинився в такому гідному жалю становищі.
Винуватцем, як ти знаєш, була буря, а я — твій друг, і бути учасником тих мук, які на тебе чекають, усього цього розділеного иа акти видовища страждань і агонії вже тепер, коли я передбачаю все це, завдає мені великої прикрості, f справді, мене поймає страх на саму думку про те, що буде, коли мастило…
— То ти не хочеш замовкнути? Чи вже не можеш, бридка потворо! — загорлав Автоматей і затопив себе у вухо, де сидів його приятель. — Ох, якби мені трапилась хоч якась гілочка під руку або трісочка, — я зразу ж виколупав би тебе з вуха й розчавив каблуком! — Мрієш про те, щоб знищити мене? — спитав засмучений Вух. — Воістину не заслужив ти ні електродруга, ні взагалі будь-кого, хто по-братньому співчував би тобі.
Автоматея знов охопив напад гніву, й отак вони сперечалися, сварилися, переконували один одного, поки не минув полудень. Бідолашний робот ослаб від криків, стрибків та махання кулаками і, сівши знеможено на скелю, він вдивлявся в пустельну далину океану, час від часу розпачливо зітхаючи. Кілька разів він сприймав краєчок хмарки на обрії за дим пароплава, але Вух одразу ж розсіював його ілюзії, нагадуючи про те, що шансів на порятунок — один з чотирьохсот тисяч. Це знову доводило Автоматея до того, що його аж тіпало з відчаю і гніву, тим більше, що кожного разу Вух мав слушність. Нарешті вони надовго замовкли.
Автоматей дивився, як видовжуються тіні скель, уже торкаючись білого прибережного піску, коли Вух заговорив: — Що ж ти мовчиш? Може, в тебе перед очима вже літають ті кола, про які я казав?
Автоматей навіть не удостоїв його відповіддю.
— Ага! — вів далі Вух. — Отже, річ не лише в колах, а, найімовірніше, настала та сама тупа байдужість, яку я так точно передбачив. Дивно, яким нерозумним створінням є розумна істота, особливо коли її загнати в глухий кут. Вона ув’язнена на безлюдному острові, де їй судилося загинути, їй довели як двічі по два — чотири, що загибель неминуча, їй порадили, як вийти з цього становища, їй підказали єдино можливий спосіб застрсування своєї волі й розуму… чи буде вона за це вдячна? Де ж пак — їй потрібна надія; а коли її немає і бути не може, вона чіпляється за облудну видимість і воліє ліпше зануритись у безодню безумства, ніж у воду, яка…
— Годі говорити про воду! — прохрипів Автоматей.
— Мені хотілося лише наголосити на ірраціональності твоїх мотивів, — відповів Вух. — Я вже ні до чого тебе не намовляю. Тобто ні до яких дій, бо якщо ти волієш помирати повільно чи, точніше, не бажаючи взагалі нічого робити, йдеш на таке вмирання, то це слід добре продумати.
Наскільки фальшивий і нерозумний страх смерті — такого стану, який швидше заслуговує на захват! Бо що може дорівнювати досконалості небуття? Звичайно, агонія, яка йому передує, сама по собі не є привабливим видовищем, але, з другого боку, не було ще нікого такого слабкого тілом і духом, щоб не витримав агонії і не зміг померти цілком, без решти, до самісінького кінця. Отож вона не заслуговує особливої уваги, якщо, це зуміє зробити будь-який хирляк, віслюк чи негідник.
Більше того, якщо кожен може з нею упоратись (ти мусиш погодитися, що це так; принаймні я не чув про жодного, в кого забракло б сил на агонію), то ліпше втішитися думкою про всемилостиве небуття, яке простирається зразу ж за її порогом. А оскільки після смерті неможливо мислити, бо смерть і мислення взаємно виключають одне одне, то коли ж, як не за життя, слід завбачливо й детально уявити собі всі переваги, зручності й задоволення, якими обдарує тебе смерть?! Подумай лишень, прошу тебе: ніякої боротьби, тривог і страхів, ніяких страждань душі й тіла, ніяких прикрих історій. І хоч би й усі лихі сили об’єднаються і вступлять у змову проти тебе — вони тобі не страшні!
О, воїстину незрівнянно солодка безпека померлого! А коли ще додати, що безпека ця не є чимось миттєвим, нетривким, минущим, що її неможливо ні відмінити, ні порушити, тоді незрівнянний захват…
— А бодай би ти пропав! — долетів до нього кволий голос Автоматея, і за цією лаконічною фразою пролунало коротке, але промовисте прокляття.
— Як жаль, що це неможливо! — ту ж мить озвався Вух. — Не лише егоїстичне відчуття заздрості (бо, як я вже казав, немає нічого кращого від смерті), а й чистісінький альтруїзм спонукає мене супроводжувати тебе в небуття.
Проте все це нездійснимо, оскільки мій винахідник, певне, з конструкторського честолюбства, зробив мене незнищенним. Правда, сум мене поймає, як подумаю, що доведеться мені стирчати всередині твоїх зашкарублих від морської солі, висхлих решток, розпадання яких, очевидно, відбуватиметься повільно; що я отак сидітиму й розмовлятиму з самим собою. А скільки потім доведеться чекати, поки прибуде той, перший з чотирьохсот тисяч, корабель, який, згідно з теорією ймовірності, врешті наткнеться на цей острівець…
— Що?! Ти не загинеш тут?! — закричав Автоматей, виведений з отупіння цими словами Вуха. — Виходить, ти житимеш, тоді як я… О! Не діждешся! Ніколи! Ніколи!! Ніколи!!!
І з жахливим криком, зірвавшись на ноги, Автоматей почав стрибати, трясти головою, з усіх сил колупати у вусі, роблячи карколомні ривки й кидки усім тілом, — одначе марно. Бух весь цей час пищав щосили: — Та перестань ти! Збожеволів, чи що? Мабуть, надто рано! Обережніше, ти покалічишся! Чого доброго, щось зламаєш або виб’єш! Побережи шию! Адже це безглуздо! Інша річ, якби ти міг зразу, знаєш… а так ти тільки покалічишся!
Ну, кажу ж тобі, я незнищенний, і квит, отож- даремно ти мучишся. Навіть якщо ти витрусиш мене s вуха, все одно не зможеш зробити мені нічого лихого, тобто я хотів сказати — доброго, бо, як я вже тобі детально пояснив, смерть — це стан, гідний заздрості. Ой! Перестань нарешті!
Як можна так стрибати!
Одначе Автоматей і далі метався, ні на що не звертаючи уваги, й дійшов до того, що став битись головою об камінь, на якому раніше сидів. Він так молотив головою, що іскри сипалися з очей, ніздрі забила пилюка, він сам себе оглушив, а Вух зненацька вилетів з його вуха й покотився між каміння із слабким вигуком полегкості від того, що все це скінчилось.
Автоматей не зразу помітив, що його зусилля увінчались успіхом. Опустившись на розпечене сонцем каміння, він якийсь час лежав нерухомо; затим, не годен ще поворушити рукою чи ногою, пробурмотів: — Дарма, це лише тимчасова слабість. Але я вже тебе витрушу, я візьму тебе під каблук, дорогий мій приятелю.
