руці перо, перед собою чистий аркуш паперу, і не знаючи, не маючи ані найменшого уявлення про те, чим його заповнити? Малюнками? Та ба, треба все ж знати, що малювати. А якщо на думці нічого немає?
Якщо людина позбавлена будь-якої уяви? Тоді перо, поставлене на папері, ніби само, мимоволі доторкнувшись, зробить крапку. А коли крапку поставлено, то перед бездумним поглядом, побратимом такої творчої імпотенції, виникає враження, ніби, крім неїьнемає абсолютно нічого, і що найменше зусиль витрачатиметься, коли повторювати цю крапку без кінця. Повторювати, але як? Адже з крапок можна скласти якусь конструкцію. Але що вдієш, коли людина й на це не здатна? Тоді не залишається нічого іншого, як тільки струшувати зщчев’я пером, бризкаючи крапельками чорнила, заповнювати папір абияк наставленими наосліп крапельками. — Говорячи це, мудрець узяв великий аркуш паперу і, вмочивши в чорнильницю перо, кілька разів бризнув на папір, а тоді дістав карту неба й показав одне й друге королю. Подібність була разюча. Мільярди крапок рясніли на папері — більших і менших, бо часом перо бризкало рясніше, а часом — рідше. І небо на карті мало такий самий вигляд. Король дивився з трону на обидва аркуші паперу й мовчав. А мудрець провадив далі: — Тебе, королю, вчили, ніби Всесвіт то абсолютно досконала споруда, потужна величчю громад, що звуться зірками.
Але поглянь, хіба ця поважна всюдивладна й завждисуща конструкція не наслідок крайньої дурості, хіба не суперечить вона думці й порядку? Спитаєш — чому цього досі ніхто не помітив? Таж дурість у всьому! Але саме ця її всеосяжність заслуговує на кпини, на відсторонений сміх, бо той сміх провіщатиме бунт і визволення. Годилося б написати в такому дусі пасквіль на Всесвіт, щоб цей шедевр найбільшої бездумності дістав заслужене визначення, і щоб відтоді на її честь лунав не хор святобливих зітхань, а іронічний сміх.
Король слухав заціпенівши, а мудрець, помовчавши хвилину, повів далі: — Кожний учений мав би написати такий пасквіль, якби не змушений був одразу ж вказати пальцем на першу причину, що спричинилась до появи того гідного лише іронічного співчуття явища, що його звуть Всесвітом. А сталося це тоді, коли Безмір був іще геть порожній і чекав на творчі дії, світ брунькувався з чогось меншого, ніж ніщо, з отого ніщо видав якусь жменьку скупчених тіл, якими правив твій прапрапрадід Алегорик. Задумав він якось неможливу й шалену річ, вирішив замість Природи здійснити її безконечно терплячу й повільну роботу. Вирішив створити багатий і сповнений небачених дивовиж Космос. Та оскільки сам він цього зробити не міг, то наказав збудувати найрозумнішу машину, щоб вона довела до пуття цю справу. Будували цього молоха триста й іще триста років, щоправда, рахунок часу тоді відрізнявся від теперішнього. Не шкодували ні сил, ні коштів, і «арешті з’явилася механічна потвора, що її розміри й сила, здавалося, не мали меж. Коли машина була готова, узурпатор наказав запустити її в дію. Він не уявляв собі, що, власне, робить. Машина, внаслідок його безмежної пихи, була аж надто велика, і через це мудрість її, давно переступивши межі розуму, апогей геніальності, скотилася до цілковитого розладу думки, впавши в белькотливу темряву відцентрових течій, що шматують будь-який зміст, так що отой покручений, ніби метагалактика, монстр, працюючи на шалених обертах, розлізся думкою вже на перших і ще не вимовлених словахі з усього хаосу, що ніби мислив у страхітливому напруженні,— хаосу, в якому гори недорозвинених уявлень анігілювали одна одну, із усіх тих корчів, борінь та марних зіткнень почали просочуватись до слухняних виконавчих підсистем колоса тільки позбавлені сенсу розділові знаки!
То була не найрозумніша з можливих машин, Усемогутній Космосотворець, а народжена нерозважним узурпатором руїна, яка на знак того, що була покликана для величних діянь, тільки й могла белькотати крапки. І що ж було далі?
Володар сподівався на цілковите виконання своїх планів, що були най сміливішими з тих, які будь-коли складала мисляча істота, і ніхто не наважувався йому розкрити, що він стоїть біля витоків безглуздого белькотання, машинальної агонії, що вже конаючи з’явилася на світ. Проте бездушно слухняні велетенські машини-виконавці ладні були здійснити будь-який наказ і тому почали в заданому темпі виліплювати з матеріального місива те, що в тривимірному просторі відповідало двовимірному зображенню крапки, тобто кулі різної величини, — і таким способом, невтомно роблячи одне й те саме, в творчому запалі так розігрілися, що кулі ті ставали вогняними, а машини весь час жбурляли і жбурляли їх у бездонну порожнечу, і з того жбурляння-белькоту і з’явився Космос. Отже, твій прапрапрадід_був творцем Всесвіту, а заразом виконавцем найбільшої’дурниці, з котрою ніяка інша ніколи не зрівняється. Тож звести нанівець таку невдалу справу б?ло б, певне, набагато розумніше, а передусім — бажане й задумане свідомо, чого про те, що було зроблено, сказати не можна. Це все, що я хотів тобі пояснити, королю, нащадку Алегорика, будівничого світів.
Коли король відпустив мудреців, щедро винагородивши їх, а надто старого мудреця, котрому вдалося воднораз виповісти йому найвищі лестощі і завдати найбільшої образи, один з молодих учених, залишившись віч-на-віч із мудрецем, запитав його, наскільки правдивою була його розповідь.
— Що я тобі можу відповісти? — мовив старий. — Те, що я розповів, не випливало із знань. Науку не цікавлять такі властивості буття, як, приміром, комічність. Наука пояснює світ, а дійти з ним згоди може допомогти лише мистецтво.
А що ми насправді знаємо про появу Космосу? Таку величезну порожнечу можна заповнити легендами і міфами.
Я ж у моєму міфотворенні прагнув дійти до межі неправдоподібності і гадаю, що був близький до цього. Ти й сам це знаєш, просто тобі хочеться запитати, чи справді Космос смішний. Але на це запитання має відповісти, кожен сам собі.
КАЗКА ПРО КОРОЛЯ МУРДАСА
Після смерті доброго короля Геліксандра трон перейшов до його сина Мурдаса. Це засмутило всіх, бо Мурдас був марнославний і боягузливий. Він звелів, щоб його звали Мурдасом Великим, а сам боявся протягів, духів, воску, бо на натертому воском паркеті можна зламати ноги, родичів, бо вони заважають владарювати, а найбільше — ворожби.
Як тільки відбулась коронація, він одразу звелів, щоб у всьому королівстві позамикали двері й не відчиняли вікон, понищили всі скриньки для ворожби, а винахідника машини, що відганяла духів, нагородив орденом і премією. Машина й справді була добра, бо духів він ніколи не бачив. Боячись протягів, король ніколи не виходив до парку і гуляв тільки в своєму великому замку. Якось, прогулюючись коридорами і анфіладами, він опинився в старій частині палацу, де ніколи ще не бував. Спершу він зайшов до зали, в якій стояла механічна лейб-гвардія його прапрадіда, ще з тих часів, коли не знали електрики. В другому залі король побачив таких же заіржавлених парових рицарів, але все це не цікавило його, і він хотів був уже вертатись, коли враз зауважив маленькі дверцята, на яких було написано «Не заходити». Дверцята вкривав грубий шар пилюки, і король, може, й не доторкнувся б до них, коли б не той напис, що дуже його обурив. Як це так, йому, королю, наважилися щось заборонити? Довелося докласти чималих зусиль, щоб відчинити рипучі двері, а тоді крутими сходами король зійшов до покинутої башти. Там він побачив старезну мідну скриню з рубіновими вічками, ключиком і лядою. Король зрозумів, що це — скриня для ворожби, і знову розгнівався, що всупереч його велінню її залишено в палаці. Та йому раптом спало на думку, що хоча б один раз, а таки можна спробувати, що воно таке, оте ворожіння скрині. Тож він навшпиньки підійшов до неї, повернув ключик, а коли нічого не вийшло, постукав у ляду. Скриня хрипко зітхнула, заскреготав механізм, і скриня ніби скоса глянула на короля рубіновими вічками. І тоді король пригадав, що так само скоса дивився на нього Ценандр, батьків брат, який віддавна був його наставником. Королю майнула думка, що напевне то дядько підмовив залишити ту скриню йому на злість, бо чого б їй дивитися скоса? Дивно якось стало в нього на душі, скриня, затинаючись, поволі заграла понуру мелодійку, ніби хтось лопатою стукав по залізному надгробку, і тоді з-під ляди випала чорна картка з жовтими, наче кістка, рядками машинопису.
Король добряче перелякався, проте не зміг уже.
