Кротон загомонів — здивований, вражений, стурбований. Іонійським узбережжям покотилися химерні чутки. Аристократи й плебеї, раби й воїни передавали з вуст до вуст небилиці про учителя, який з’явився невідомо звідки і одразу ж підкорив молодь Кротона. Казали, що він чаклун і маг, таємний розпусник і лицемір. Що володіє нечуваним ораторським мистецтвом, але користується ним для недоброї мети. Розповідали, що він поставив на ноги паралізованого вже багато літ жебрака, наказавши йому встати і йти, відкинувши милиці. І хворий пішов, страхаючись власному одужанню і радіючи. Звідки у таємничого зайди така сила? Ясно, що не від богів: це дарунки демонічних сил, і вони ще боком вилізуть кротонцям і всім, хто допомагатиме хитрому, лукавому учителеві. Чутки обростали новими й новими подробицями, аж доки п’яниці не договорилися до того, що буцімто учитель-зайда готує велику жертву для страшних чужинецьких богів, а для цього йому потрібно наймолодших, найгарніших хлопців та дівчат.
Кротонський сенат, розтривожений тими чутками, викликав Піфагора для розмови. У зборі був весь форум — рада тисячі. До неї входили почесні громадяни міста, в тому числі й батько Мілона — заслужений воєвода, який прославився у багатьох боях проти карфагенців та сусідніх войовничих республік.
Появу Піфагора сенатори зустріли цілковитою тишею. Вони недоброзичливо й зацікавлено оглядали його високу величну постать в білому-пребілому вбранні, його спокійне натхненне обличчя. Зупинившись посеред зали, учитель очікував. На незворушному обличчі не видно було ні замішання, ні хвилювання. З рядів амфітеатру вийшов старий сенатор аристократ Феон, зупинився біля Піфагора. Підвівши руку вгору, він привітав сенат, а потім звернувся до учителя:
— Рада тисячі хоче запитати тебе, о Піфагоре, про твою мету, засоби і сили. Досі наше життя текло спокійно і звично. Ти вніс неспокій, тривогу, заворушення. Якою силою ти скористався? Хто допоміг тобі завоювати серця й душі наших дітей? Боги чи демони? Яку мету ти поставив перед собою? Хто допомагає тобі руйнувати потік фатуму, повертаючи здоров’я паралізованим, приреченим богами до непорушності? Якщо так втручатися у волю олімпійців, то на що можна розраховувати у прийдешньому?
— Чому не запитували ви, о мудрі батьки славетного міста Кротона, — з гідністю відповів Піфагор, оглядаючи принишклу залу, — чому не цікавилися ви, якою силою ваші діти підкорені, коли вони прагнули щовечора до недостойних і диких оргій? Чи вам байдуже було — боги їх направляють а чи злобні демони? Ви звикли до хаосу, неуцтва й розпусти! Хаос не вимагає відповідальності, хаос руйнує право і найкращі заповіти предків, мораль і етика стають відносними, сумнівними. Я не осуджую вас — сила звички, її невблаганний потік несе й мудрих і досвідчених. А коли до вас приходить хтось, коли він вам вказує можливість вискочити з потоку зловісного фатуму, щоб обмити розум і серце ваших нащадків — та й вас самих! — тоді ви непокоїтесь, якою силою це робиться!
— То не відповідь! — зауважив Феон. — Ти заворожив наших дітей, і ми воліємо знати — як?
— Силою переконливості й любові! Запитайте їх самих. Вони відвертіше й безпосередніше протиставили мені свої переконання, навіть свої грубощі й цинізм! І я — переміг! Але з радістю хочу сказати, що то більше їхня перемога, ніж моя. Та перемога заново народить їх, і місто Кротон прославиться не гульбищами та бійками, а науками, мудрістю, піснями видатних митців. Ти побоюєшся, Феоне, чи не демони допомагали мені повернути здоров’я недужим і паралізованим? Які дитячі страхи! Де й коли сили мороку лікували, опромінювали, повертали радість? Це — привілеї сонячних сил, притаманних кожній творящій людині. Лише треба відкрити їх у душах, як у пустелі ми відкриваємо живлючі джерела води.
— Говориш ти гарно, — згодився Феон, поглядаючи на принишклу аудиторію, — але чим доведеш правду своїх слів?
— Судитимете по ділах, — сказав Піфагор. — Не важко відрізнити світло сонця від задимленого смолоскипа. Я йду відкрито, обличчя моє й справи мої відкриті. Допоможіть мені, громадяни Кротона, і ви не пожалкуєте!
— Чому ти з’явився саме сюди, до Кротона? — крикнули із задніх рядів. — Тебе ніхто не знає. Щоб завоювати любов і довір’я, ти можеш говорити прекрасні речі. А де доказ того, що ти не приведеш наших дітей до прірви? Хто пізніше допоможе їм вибиратися з неї? Сенат загомонів.
— Садівник прямує туди, де є саджанці, — спокійно відповів Піфагор. — В Кротоні я їх побачив. Вони заросли бур’янами, дикими кущами, але порода їхня прекрасна. Моє досвідчене око бачить — можна виростити у Кротоні чудовий сад. А на те, що шановний сенатор мовив наостанку, — далебі, смішно відповідати. Невже можна вигадати глибшу прірву, ніж та духовна безодня, в якій досі жила ваша молодь, ваша надія?
— Ти відвертий і мужній, — схвально озвався Феон. — Це ознака чесності й щирості. Громадяни, підтримаємо славну справу учителя Піфагора! Негоже лаяти людину, не побачивши плодів її праці. Він бажає навчати — хай навчає, він воліє принести нам розуміння гармонії та вищих наук — ми приймаємо такий дарунок. Голосую за громадянство учителю Піфагору!
За рік на березі моря виросла прекрасна споруда храму Муз. Так назвали школу, де учитель вирішив розпочати свою важку справу. До храму одразу ж прийшли сотні молодих кротонців. Мілон та донька господаря Теано були першими. Піфагор провів майбутніх учнів до саду, познайомив з гімнасієм — приміщенням, де мали відбуватися бесіди, помилувався разом з новими друзями краєвидами з терас та балконів, а потім зібрав усіх гостей у залі.
— Мої прекрасні друзі, — проникливо сказав Піфагор, — зроблено перший, такий важливий крок. Важлива не ця будівля, важливіше у сто крат довір’я, що об’єднало нас. І тепер — пора сіяти. Як хочеться мені, до болю хочеться, щоб зерна завжди падали на добрий грунт. Всі ви такі різні, такі буйні — як об’єднати вас? Хіба що одним, єдиним — спільним пізнанням таємниці світу. Вона глибока, вона безмірна — отже, шлях до неї безконечний, і кожному знайдеться достойне діло. Всіх кличу слухати мене, переймати мій досвід, знання, уміння. Не гнівайтесь, не заздріть, коли хтось з ваших друзів обігнав вас чи глибше пізнав закони світу — все те не означає його особливості. Кожна ступінь закономірна — негідна лише ступінь падіння вниз…
Світання над морем. Хвилюються темно-блакитні води. Кипариси фіолетовими свічками підпирають небо.
Піфагор встає з твердої постелі, застилає її, біжить до моря. Його зустрічають веселими, дружніми вигуками учні. Він запливає ліктів на двісті в море, пірнає у глибінь, виринає знову, з насолодою вдихаючи на повні груди запашне вологе повітря. Поряд з ним стрункі, засмаглі тіла учнів, вони з любов’ю поглядають на учителя. Який він простий, безпосередній, щирий! Ніби старший товариш. В’ється верткою рибиною юна Теано. Поглядає на Піфагора дивним засмученим зором. Що таке, чому в неї такий таємничий погляд? Згадалася юна, щаслива Нарісса… сліди на піску… сліди за обрій… потім чорна стареча постать падає у море і тоне в зеленій глибині. Боги, навіщо такі жорстокі спогади? І де, як від них подітися?
Піфагор повертається на берег, йде до своєї кімнати, одягає білу незмінну тогу. Виходить на широку терасу, з неї видно схід сонця. Майже нечутно за учителем вилаштовуються рядами учні-піфагорійці. Вони мовчать, і в тій безмовності чується наснажена єдністю сила.
Море грає рожевими сплесками. На обрії розквітає золота квітка світила. Небо урочисто палахкотить.
Дзвінкі голоси дівчат починають величальний гімн Фебу, батьку світла, життя й тепла. Потім мелодію підхоплюють хлоп’ячі голоси — баритони й баси, відлуння чарівного гімну пливе над морем, над Кротоном.
