Титанічне колесо прадавнього уранового сина котиться по блакитному полі, викрешує іскри з небесної тверді, щедро сипле їх на жадібну землю. Починається день.
Учитель веде учнів до гімнасіуму, там вони сідають широким півколом на мармурові сидіння, а Піфагор зупиняється перед ними.
— Сьогодні ми розглянемо з вами закони чисел. Дивовижна, тривожна таємниця космосу. Люди вважають число і все, що з ним пов’язане, нецікавим, сухим. Неприпустима помилка! Число є основа і рушій світу! Якби ми говорили з вами про богів — можна було б заявити так: боги творять числами; більше того — бог є число. Ви бажаєте прикладів? Я починаю…
— Згадайте — рахунок починається з одиниці, яким би нескінченним він не був. Але одиниця не може породити будь-що, коли вона не матиме своєї відчуженої протилежності — двійки. Щоб народилася дитина — потрібно двоє: він і вона, пов’язані любов’ю. Плід їхнього серця дає третього учасника дивовижної містерії чисел. Таємничий початок світу — тріада. Доки мати й батько самотні, доки в них нема сина чи доньки — ще світ не сотворено, в ньому відсутній рушій. Дитя — завершення чарівної тріади — рушій світу. Четверте число породжене трійцею, воно розширює можливості трикутника у проявлену сферу, створює надійну підвалину, основу життя. А коли до цієї підвалини знову додається трійця, ми бачимо таємничу цифру сім, яка визначає кількість струн на арфі Сонця-Феба. Згадайте кольори у райдузі-веселці, що нею ми недавно милувалися під час грози. Уявімо ще одну тріаду, і ми маємо завершення в десятці — повноті гармонії чисел…
Теано, розкривши рота, слухає учителя, але погляд її десь у невидимому. Про що вона думає? Зачарована магією чисел, чи, може, мріє про щось своє, заповітне?
Прикривши віями очі, завмер Мілон, склав богатирські руки на колінах. Чи розуміє він мудрість чисел, чи цікаво йому слухати? Може, його руки марять про меч, може, йому ввижаються грізні бої? А ота золотокоса дівчинка, може, прагне помчати в небо слідом за хмаринкою, на яку вона незмигно дивиться?
Піфагор оповідає учням про далекі таємничі планети, що обертаються довкола Сонця, і юні кротонці пожвавлюються: як же так? Діди й батьки твердили, що Сонце ходить, поспішає довкола Землі, що світозарний Феб щоранку запрягає своїх полум’яних коней для тяжкого небесного шляху. Учитель м’яко усміхається, терпляче пояснює їм відносність та міфічність минулих уявлень. Земля подібна до титанічного яблука, вона летить в небесному океані довкола вогнистого світила, повертаючи до нього то один бік, то інший. Так змінюються день і ніч.
Довкола Феба кружляють ще десять планет. Ми знаємо лише найближчі, видимі оком. Мудрі сини неба, які прилітали колись на Землю, залишили для нас знання про невидимі планетні сфери, що будуть відкриті людьми в прийдешньому. Ніби десять струн простягло золоте світило у зоряну просторінь і грає на них прегарну милозвучну мелодію. Всюди — музика. Від неба до землі. Від комашини — до людського серця. І вся вона підкорена закону чисел, закону вічної, могутньої Одиниці.
Урок закінчується. Учні сідають за широкий спільний стіл. Їдять запашні, соковиті яблука, дині, ніжний виноград. А потім Мілон веде хлопців до спортивної зали, де вони борються, показують один перед одним красу тіла, силу рук, майстерність вправ.
Суперництво відсутнє. Піфагор суворо заборонив його. Спорт для плекання краси, високого смаку, здоров’я, а не для ревнивої заздрості. Тому кожен успіх товариша викликає щирі, дружні оплески і схвальні крики.
Вдень прийшов до гімнасіуму гурт юнаків, їх очолював Кілон, син відомого кротонського багатія. На ньому була барвиста шовкова туніка, оксамитна тога, облямована золотим шитвом. Зверхньо глянувши на учнів, які, позбиравшись гуртами, читали папіруси, креслили геометричні фігури та тихенько розмовляли, Кілон гучно промовив:
— Де ваш учитель?
— Навіщо він тобі? — підвівши лице від креслення, спокійно поцікавився Мілон.
— Я бажаю з ним розмовляти.
— Про що?
— Чому я маю тобі відповідати? — розгнівався Кілон. — Хто ти?
— Учень. Піфагорієць.
— Піфагорієць, та не Піфагор! — насмішкувато й недбало кинув Кілон. — Спів — то одне, а луна від співу — щось інше. Цінується не луна, а спів. Ось так!
Супутники Кілона засміялися, а Мілон, навіть не моргнувши оком, знову схилився над кресленнями.
— Коли не бажаєш відповідати — то погуляй, доки учитель не з’явиться.
— Що він у вас — бог, що його не можна допроситися? — зухвало озвався Кілон.
— Більше, — достойно зауважив Мілон, тамуючи в грудях неприязнь до непроханого пришельця. — Бог вимагає жертви, а учитель сам віддає себе в жертву заради учнів. Збагни і подумай…
Піфагорійці зустріли схвальними вигуками одповідь Мілона. Кілон демонстративно одійшов від тераси, почав читати речення на колонах обабіч широких сходів, що вели до моря. То були заповіді Піфагора, викладені в символічній формі.
— Ні, ви тільки послухайте! — зареготав Кілон. — Ха-ха-ха! «Не ходи широким шляхом!» Оце так утнув! А кудою ж дозволите ходити? По дахах будинків? Непролазним болотом? Ха-ха-ха! Оце так учитель!
— Не смійся, дурню! — суворо сказав Мілон, кидаючи креслення. М’язи на його руках округлилися.
— Мілоне! — застережливо гукнула Теано.
— Нічого, стерплю! — зціпивши зуби, пробурмотів Мілон. — Я лише скажу кілька слів цьому нахабі…
— Як ти смієш обзивати мене поганими словами? — люто засичав Кілон. — Оце таке навчання у Піфагора? Гарно він вас учить! Що я таке сказав? Посміявся над безглуздям. Хіба ж для цього треба великого розуму, щоб збагнути дурницю? Кожна людина ходить широким шляхом. Я тільки що прийшов широким шляхом до вас. Ваш учитель ходить до міста широким шляхом…
— Запитав би краще, що означає це речення, — роздуваючи ніздрі від бажання одлупцювати нахабу, сказав Мілон. — Тоді не сміявся б! Не ходи широким шляхом у науці, в пізнанні. Чуєш? Бо на широкому шляху вже все відомо, там нічого нового не відкриєш! Всякий дослідник вибирає для себе вузьку стежину, щоб щось нове відкрити, збагнути. По ній тяжко йти, але зате на кожному кроці щось невідоме, таємниче. Збагнув, невігласе? Чи ще пояснювати?
Кілон хмикнув зневажливо, але промовчав, став читати далі. І знову брови на його випещеному лисячому обличчі з жовтими очима рисі полізли вгору.
— А що це таке: «Не одразу тисніть руку»?
— Це до таких, як ти, стосується, — посміхнувся Мілон. — Хіба можна тобі одразу подати руку, коли ти вліз до чужого притулку і насміхаєшся над господарем?
— Сам теж добрий! — буркнув Кілон. — Ну, а про що говорить ось ця заповідь: «Не їжте риби з чорним хвостом»? Хіба не однаково — який у риби хвіст? Срібний чи чорний — аби смачно!
Піфагорійці нестримно сміялися, аж хапалися за животи.
— Знову символ, — пояснив Мілон. — І означає він, що не слід водити дружби з чорними душами. Риба — то душа за старовинною символікою. Якщо душа має чорний хвіст, тобто темні, злочинні звички, чого можна чекати від неї?
— І оце такі дурниці ви вчите? — сердито знизав плечима Кілон, одвертаючись від правил. — Не
