— Еге ж. Це він!
— Той самий?
— Той самий! Іван Ігнатович!..
— Так він же був лисий? І старий? Ну ти — я розумію! А як же це?..
— А його там омолодили, діду, в чужому світі… Ну та ми все розповімо!..
— А бий тебе сила божа! — Вдарив дід руками об коліна. — Доведеться нову євангелію писати, отакі чудеса творяться! Ну, здрастуй, перероблений професор! Почоломкаємося!.. А тепер познайомтеся!
З-за дідової спини до вогню підступив високий, дужий хлопець у білій сорочці нарозхрист, в чорних штанях. Василь пильно поглянув на нього. Хто ж це? Трохи піднятий вгору ніс, великі чорні очі, каштанове волосся…
Хлопець наморщив ніс, застрибав на одній нозі і запищав тонким голосом:
— Гаряче, кругле! Лежить біля посадки!..
— Льонька! — крикнули разом Діжа і Горовий. — Не може бути!
— Ха! — вигукнув дід. — Молодий професор може бути, а старий Льонька не може бути! Він, власною персоною!
— Так той же був білий, як сметана!
— Почорнів! — махнув рукою дід. — Цілуйтеся, вражі сини! Ану всі, до гурту! Бачите, юха вариться. Спеціально сома зловив для такого случаю. Спасибі Оксані, попередила, що будуть такі гості… Ну, діти, дякую вам за все…
— За що ж, діду? — озвався Василь.
— Мовчи. Ти ще розкажеш мені про ваші мандри. А я хочу подякувати вам за те, що… пробачте мені за дубовий язик!., за те, що дожив до світлого часу. Це ж ви мріяли про нове, чудесне життя… І воно прийшло! І очищаються душі людей від скверни віковічної, од гидоти всякої… Дихати легко, сини мої… Виднокіл уже не отам, за горою дніпровською, а між зорями. Спасибі вам, роботящі руки, голови золоті! Тепер уже і вмерти не страшно, бо кожному ясно, що вороття назад нема, де можуть ще приживатися паразити і…
— Чиряки! — підказав Горовий.
— І чиряки!.. Молодець! Не забув дідових слів!.. Ну, то вип’ємо ж за всіх тих, що прокладали в тяжкій праці наші ясні дороги, і за вас, любі сини мої! Чого ви так дивитеся на мене? Заплакав старий пес? Ну й що ж? Хіба нема причини? Ану тримайте стакани, згадаємо сиву давнину та вип’ємо шипучого, хмільного меду! Еге, Оксано, куди ти?
Усі завмерли, в тривожному мовчанні дивлячись, як темна постать поволі віддалялася від багаття. Горовий одставив склянку убік, хутко наздогнав жінку. Вона не зупинилася, не обернулася.
— Оксано! Що з вами? Куди ви?
— Верніться назад, Василю! Не треба…
— Ні! Так не можна. Зачекайте!..
Він ніжно взяв її за плечі, заглянув у очі, наповнені сльозами.
— Погляньте навколо, — прошепотіла вона. — Чари які. Та сама верба шумить плакучим листям над нами, таке ж чарівне небо і пахучі трави… І тільки я…
— Що ви?
— Одна я… дисонансом всьому цьому. Фальшива нота!
— Як ви смієте, Оксано?
— Смію, друже! Прощайте… Я піду… Тільки на пам’ять, може, прочитаєте мені свій вірш… Як колись…
— Який з мене поет, — похмуро обізвався Василь.
— А я почала писати вірші, — слабо усміхнулася Оксана. — І ось вам моє поетичне слово… як зуміла…
— Хоч і погано, зате ясно… От і все, Василю… Завтра вилітаю на Марс. Там наша біологічна станція. Минуть роки… Ви завітаєте до мене… І ми зустрінемось інакше, спокійно, легко, як добрі друзі!
— А як минуле, Оксано? — гірко промовив Горовий. — Невже треба все забути?
— Не забути, але відкинути, — твердо відповіла жінка. — Еге, хлопче, та ви забули, що мені розповідали недавно?
— Що ж? — понуро сказав Василь.
— Слова Вогняного Смерча. «Не дивіться в минуле, минуле — то смерть, дивіться в майбутнє; майбутнє — то народження!» Дуже слушно сказано…
Василь не встиг нічого відповісти. Оксана гаряче обняла його, поцілувала. Потім відступила рішуче назад.
— Прощайте, друже!
— Оксано!..
Вона пройшла трохи в пітьму, зупинилася.
— Прощай, мріє моя, любов моя! Спасибі тобі за все…
І ось уже не чути кроків. Тільки шелест кущів та плюскіт дніпровської хвилі. Нема її, нема… А може, й не було? Може, то тільки вигаданий, вистражданий образ? Мине час, і чудовий ідеал втілиться в ще незнайомій дівчині…
— Василю-ю-у! — докотилося з темряви.
Горовий оглянувся. Там блимав приємний вогник, він закликав до себе, манив своєю неповторною щирістю. Там товариші, соратники майбутніх справ, бійці грядущих космічних походів…
Василь широко розвів руки, ніби хотів охопити ними пружний і теплий вітер, глибоко вдихнув запашне живлюще повітря. Постоявши мить, ліг на прохолодний пісок, наче хотів дістати сили від рідної землі.
Земле, мати єдина… Візьми мене, мій розум, мою мрію! Тобі я присвячую своє життя, твоїй майбутній долі, завидній і прекрасній!
НА МАРСІ
…Минали дні, місяці, роки. Горовий і Діжа з головою поринули в напружену, кипучу роботу, в
