Близнюки визнали її рацію ритмічним потрясанням голів.
Трохи далі біля дзеркала ми побачили Шопту, який працював над образом депутата Цвібака. Шопта був закутаний у простирадло, мов римський патрицій. Збоку це виглядало на вправи кунґ-фу. З тим, що після кожного різкого руху Шопта завмирав і уважно приглядався в дзеркало.
— Ціле щастя, що він нічого не знає про карате, — сказав пан Гольцман. — Такий би міг стіну проламати.
Тим часом Місько Штунда тяжко працював над оздобленням самої виборчої дільниці. Сюди вже притарабанили старого дерев'яного кльозета, обклеїли його білим папером і вивели напис «кабіни для голосування». А нижче красувалися віршовані творіння тутешніх пацієнтів:
В одному з кутів зайняв свій пост товариш Бураченков. Він стояв з червоним прапором під транспарантом.
— Це наша опозиція, — пояснив Штунда.
— Він що, лаштується агітувати під час виборів? — спитав пан Філюсь. — Не має права.
— Воно то так, — погодився Штунда, — але ж комісія побачить, яка в нас демократія. А то вийде, що вар'ятом може бути лише свідомий українець. Це викривлення дійсності. І ще одне. Нам бракує буфету. Знаєте, на виборчих дільницях має бути буфет.
— І чим ви збираєтесь торгувати в тому буфеті?
— Не торгувати, а пригощати кожного, хто проголосував. Поставимо стіл з канапками і баняк узвару. І шлюс.
— А то з чого ви гадаєте ті канапки робити? — здивувався пан Філюсь. — Ви ще, чого доброго, зажадаєте ковбас, шинок і сальцесонів?
— Ні-ні, Боже борони! Ми канапки зробимо з манною кашею, з бурячками, з морквою, з горохом. Як той казав — чим кухня багата.
— Да-а, то вже легше, — зітхнули лікарі. — Робіть собі буфет… Тільки… як то буде виглядало… канапка з манною кашею…
— Не переживайте, — палав ентузіазмом Штунда, я на то майстер перша кляса.
— Що-що? На що ви натякаєте?
— Дуже просто. На плястерках буряка малюю білі очка, і прошу дуже — ковбаса «московська». З плястерків моркви вийде докторська. А манна каша зварена на буряках і моркві виглядатиме, як червона ікра. Всі продукти — природного походження плюс власні секреції. Жодної шкоди для здоров'я. А до всього цього — таця з зеленню петрушки, селери, кропу…
Пан Гольцман узяв Штунду під руку і спитав стишеним голосом:
— Зелень… Звідки ви візьмете зелень?
Так само стишено Штунда відповів:
— Не переживайте. Вся зелень так само природного походження. Спритність рук і жодного шахрайства. У нас тут є такий спеціаліст з витинанок. Може в три секунди вирізати з газети ваш портрет. А нарізати з кульбаби і подорожника листя петрушки чи кропу — йому раз плюнути. Зате подумайте, як буде вражена висока комісія, побачивши такий стіл!
Обличчя лікарів зблиснули радістю.
— Пане Штунда, — сказав Філюсь, — ви вартуєте кращої долі. Зайдіть до мене ввечері на келишок дистильованої води.
— З великою приємністю, пане дохтор. Але я ще не скінчив. В буфеті ще буде шампанське.
— О, Боже! — вжахнулися лікарі. — Ви нас обдерете до нитки!
— Ні-ні, ви не те подумали. Шампанське я виготовляю власноручно. Маю чудову рецепту: чай з карбідом. Потребую тільки десять порожніх пляшок з корками.
— Я завше казав, що земля наша повниться талантами! — вигукнув пан Гольцман.
— Я подумав про одну проблему, — сказав пан Філюсь. — Коли хворі почнуть заходити у ці ваші кабіни для голосування, у них може прокинутись здоровий інстинкт. У нас є різні пацієнти. Що буде, коли хтось із них сяде справляти потребу?
— Я про це вже подумав. Там під сподом буде моя людина з шприхою. І щойно хтось захоче всістися, то враз дістане шприхою в самі… знаєте, куди.
Пан Штунда мав рецепти на всі життєві випадки. Коли лікарі розійшлися, він підійшов до мене:
— Влодзю, я тут вирішив організувати невеличку концертову програму. Покажемо фінальний акт «Вотелло», танець маленьких лебедів і кілька пісень. Вотеллом буду я, на Диздимону вмовив Гафійку, жи на кухні бульбу чистит. Але, видиш, слів я не пам'ятаю, а тут нема тої книжки. Може, ти пригадаєш, що там той Вотелло Диздимоні казав?
— Казав, щоб призналася, чи спала з тим, як його…
— З Яськом. То я пам'ятаю. Але що на то Диздимона?
— Жи спала, але тільки їден раз.
— А то стерва! Так я і думав! Після того він її дусит?
— Так, але вкінці вона ще співає, — пригадував я.
— О, власне! Напівзадушена! То не дурний хлоп писав. Я ті, Влодзю, вповім, жи я на тім дуже добре розуміюсь. Коли я дусив свою жінку, вона обзивала мене різними поганими словами. І не стрималася ані на мент! Я їй кажу: мовчи, холєро, бо ті задушу. Ну і таки мусив. Така була з неї вредна баба.
— Я думаю собі, чого ви за того Вотелло взялися. А то все з життя.
— Так, Влодзю, я пережив багацько.
— Але, пане Штунда, де ви взяли малесеньких лебедів?
— Маю шість дистрофіків. На людей вони вже не подібні, але лебеді з них — перша кляса. Ага, ту в нас є ще один вар'ят, добре співає, але не знати, якою мовою. Може б, ти його переслухав, бо не знаю, чи варто випускати на сцену.
— Ну і де він?
— Ходи в сусідню палату. Я їх там загнав слова вчити.
В палаті з десяток хворих вгризалися в якісь клапті паперу. Штунда підкликав високого худого чоловіка і сказав до нього:
— То є Влодзьо, відповідальний за культурну програму, вийдіть собі до парку, бо тут такий галас, що годі говорити.
Ми вийшли в парк, сіли на лавці, і я спитав:
— Що то за пісня, яку ви співаєте?
— Це наш національний гімн.
— Ваш? Особисто?
— Ні, мого народу.
