— Це неподобство, — сказав бургомістр, — ви не пускаєте людей до кльозету!
Лікарі пробували пояснити місцезнаходження туалетів, але все було марно. Гості бушували, кричали, перевертали крісла.
Доктор Гольцман скомандував принести гамівні сорочки. Санітари кинулися на гостей і запеленали їх.
Депутат Цвібак, який досі все холодно спостерігав, урешті вигукнув:
— Панове! Кульпарківська революція звершилась! Вся влада вар'ятам! Гурра!
Під вікнами в саду галасував натовп хворих, там уже палав вогонь, в якому горіли історії хвороб.
П'яних гостей почали розносити по палатах. Мене схопив за руку Бездрик і сказав:
— Це добрий шанс! Тікаймо!
— В піжамах?
— Чому в піжамах? Ходи за мною.
Ми забігли в палату, де лежало кілька непритомних гостей. Ми їх розпеленали, роздягнули і запеленали назад. В темних костюмах і при краватках ми виглядали дуже пристойно.
Коли ми вийшли з палати, я побачив Ганульку. Вона мала на собі сукню.
— Я здогадалася, що ви затіяли, і готова вас супроводжувати.
— Свобода! — вигукнув я, і ми утрьох побігли назустріч невідомому.
Там, за мурами Кульпаркова, чекав нас божевільний, звар'йований і хворий на голову світ.
Святе сімейство
— Ви поводите себе по-хамськи, — сказав я Сталінові.
— Що?
Він вибалушив отетерілі очі, нічого подібного, певно, не сподівався, але хутко зметикував, що коли не прореагує так, як належиться вождеві народів, то опиниться у ще дурнішій ситуації. Тоді він розмахнувся, щоб дати мені ляпаса, але я в останню мить відхилився, і його долоня заїхала по пиці Берії.
Щока в Берії відразу спалахнула багрянцем, але він тільки люто подивився на мене. Якби не присутність Сталіна, убив би мене. А так — тільки підійшов до дзеркала, примірився і ляснув себе по правій щоці. Коли ляснув удруге, щока набрала такого ж червоного відтінку, що й ліва. Берія задоволено мрукнув щось під ніс і знову підійшов до нас.
Сталін стояв розгублений, то ховав руки в кишені, то виймав і роздратовано сопів. Кидатися на мене ще раз якось не випадало в присутності стількох високопоставлених осіб. Нарешті видушив із себе:
— Цей петлюрівський шпигун… Цей петлюрівський шпигун… Так! Петлюрівський шпигун!
Його виразно заткало, він бризкав слиною і відчував себе невимовно пригніченим через свій зріст, бо сягав мені лише до грудей. Зрештою, так само, як і той пуголовок Берія. Нарешті рвучко вийшов з кремлівської зали, лишаючи мене віч-на-віч з божевільним Лаврентієм.
Всі інші вожді революції, що сиділи за столом разом зі своєю товстелезною Матушкою, пасивно спостерігали за сваркою, навіть на мить не переставши жувати.
— Я тебе уб'ю, — прохрипів Берія якимсь дуже теплим, мало не батьківським тоном так, наче збирався вручити мені орден.
Я ґречно вклонився.
Берія вийшов. Можливо, щоби розпорядитися щодо моєї страти.
До Кремля мене привезли з в'язниці, де мене й так чекав розстріл, а тому на всі ці вибрики я не звертав особливої уваги. Привезли мене з особливою метою. Я мав намалювати величезний портрет Матері Революції, яка тримає на руках усіх своїх пуцьверїньків, що стали вождями і повели нас, грішних, до нових висот. Народивши таку зграю вождів, Мама, як любовно називали її у Кремлі, неймовірно розтовстіла і, маючи понад два метри зросту, скидалася тепер на вражаючу гору м'яса. Але йшов уже 1950 рік і з кількох десятків її синочків живими зосталися тільки п'ятеро братів — Сталін, Берія, Молотов, Каганович, Ворошилов, та шостий дурень — Малєнков. Отже, усіх їх я повинен був розмістити на портреті так, щоб усьому радянському і не радянському народові видно було, яке це щасливе сімейство і як вони всі себе палко люблять. Але сталося так, що Сталін вперся рогом, що не буде він сидіти в Мами Революції ані на лівому, ані на правому коліні, а тільки посередині, себто задницею на самому її революційному лоні. Мамі Революції якось те все було по цимбалах — хто вже тільки не товкся по її животу! Але всі решта запротестували, бо тоді, мовляв, симетрія пропаде, а симетрія для успішного обйобування трудящих мас має просто вирішальне значення. Вийде так, що на одному коліні сидітиме аж три вожді, а на другому тільки два.
Сталін почіхав потилицю, попихкав люлькою і сказав, що в такому випадку він взагалі відмовляється позувати для групового портрета, і почав натякати мені, що воліє бути зображеним окремо. Оскільки я вдавав, що не розумію його натяків, він почав хамити. Цим поки що й скінчився конфлікт.
Я спокійно наносив на полотно рисунок вуглем.
— Щоб я здохла, коли його не розстріляють! — ляснула себе по животу Мать Революція.
— Але спочатку нехай намалює портрет, — сказав Каганович. — Історія мусить балдіти від своїх героїв.
— Історія балдіє лише тоді, коли її ґвалтують, — крутнув вуса Ворошилов.
— Особливо, коли це групове зґвалтування, — докинув Молотов, а Малєнков заллявся істеричним сміхом.
— Цікаво… — задумався Каганович. — Коли розстрілюють — це боляче?
— А чому ти не спитав у троцькістів? — поцікавився Ворошилов. — Взагалі, я вам скажу, перегаратавши таку масу народу, можна було подумати і про те, щоб наука якусь користь дістала. Гітлер був не дурак…
— О-о-й, Адольф! — простогнала Мать Революція. — Це моя найбільша рана! Я його так любила! Після Йосі це був найулюбленіший мій синок.
— Ну, це ви, Мамашо, загнули, — обурився Каганович. — Всю цю кашу заварив я, а не Адольф. Згадайте, яка була ситуація! З внутрішніми ворогами — жодної проблеми. Ешелонами їх, гадів, давили. А от із зовнішніми — повний абзац. І тоді я придумав, що хтось із нас мусить зіграти образ зовнішнього врага. Адольф був шизіком від народження і вибір упав на нього.
— Да, — перебив його Ворошилов, — Гітлер був не дурак. Він на врагах проробляв різні екскременти…
— Климусь! — устряв Каганович. — Екскременти — це гавно, поняв? А Гітлер проробляв експерименти.
— Ну, всьо равно… значить ці… екс… во… Одним словом, проробляв. І наука від цього просто цвіла. А ми шо? Стшьки цінного научного продукту прахом пустили.
— Ну ти зрівняв! — похитав головою Молотов. — Якби Адольфу треба було зничтожити п'ятдесят мільйонів так, як оце нам, то я хотів би побачити, чи возився б він тоді з експериментами. У нас часу було обмаль.
Мать Революція, здавалося, на цю суперечку уваги не звертала, бо, відкинувши свої тілеса у глибоке крісло, гортала якийсь часопис.
— Чудово! Я в захопленні! — нарешті проказала вона. — Передайте Будьонному, що я в захопленні. В мої часи таких журналів не було.
— Можна? — потягнувся до журналу Малєнков, але Мама ляснула його часописом по руці: — Ні-ні, в жодному випадку! Тобі ще рано. Ти ще шмаркач. І воше, дурак. Тут повно голих баб… як добре, що я саме Будьонному доручила редагувати наш перший порнографічний журнал!
— Еге ж, Матусю, — усміхнувся до неї Каганович. — Тільки Будьонний міг додуматися в кожну піську втикати червоний прапор.
— Червона порнуха колись завоює світ, — сказав Молотов.
— А-ах, — потяглася Мать Революція, — коли нам подадуть солодке?
