— Це — торт?! — обурилася Мать. — А де різні там розочки, пташечки, листочки?

— А де напис «Смерть космополітам»? — трахнув кулаком Молотов.

Ворошилов нервово облизався, але запізно.

— Ось! Ось де наш крем! — закричав Лазар, показуючи на кавалерські вуса.

Зчинився рейвах, всі одночасно почали обвинувачувати Ворошилова в антирадянській діяльності.

— Всьо! — сказала Мать Революція. — Моє терпіння пукнуло! Подайте мені Климентія!

— О-о-о-й! Мамо! Не треба! — верещав Климентій, але його все-таки скрутили, притягли до Мами і, здерши галіфе, наставили задницю.

Мать Революція узяла ремінь, якого подав їй Малєнков з таким масним виглядом, наче мав отримати якусь неземну насолоду, і тричі від душі ляснула Ворошилова по задниці. В цей час Малєнков намагався ще й ущипнути Климентія і, коли це йому вдалося, він застрибав від щастя довкола столу.

— Брись! — форкнула Мать, скидаючи Ворошилова собі з колін. — І що в мене за діти? Кожен тільки й думає, як обмахерити іншого.

— И-и-и-и! — розмазував сльози Ворошилов. — Торта мені пожаліли!

— Нічого ти, дурак, не поняв, — похитав головою Молотов. — Не торта ми пожаліли, а твоєї революційної свідомості шкода нам стало.

Саме в цей момент з'явився Берія і, розмахуючи в повітрі якимсь папером, покрокував просто до мене.

— Во! Приказ про твій розстріл! — він тішився неймовірно.

— А Йосип Віссаріонович підписали? — поцікавився я.

— Конешно підписали. Так шо я тебе вб'ю.

— Коли вам буде завгодно. Хоча, думаю, це неможливо зробити.

— Справді? — витріщив баньки Лаврентій. — Чому? Голос його усе сильніше скидався на голос євнуха.

— Тому, що такого ще не було, аби звичайні персонажі могли убити свого автора.

— Які персонажі? Який автор?

— А такий, — мені дуже подобалося його дратувати. — Ви всі — плід моєї фантазії. Вас уже давно не існує так само, як і того дикого світу, який ви сотворили на свою гидку подобу. Це я вас викликав із непам'яті і змусив знову ожити. Але все це тільки в моїй уяві.

— Брєд! Самашедший брєд! — загорланив Берія і забігав по залі, роблячи широкі кроки. — Ти хочеш сказати, що я і товариш Сталін, і геть усі тут у Кремлі — це тільки твоя фантазія?

— Звичайно. Це навіть не сон, і ви не зможете, ущипнувши себе, прокинутися.

— Не зможу… прокинутися… — навіїцось повторив він і протер пенсе.

— Е! — озвалася Мать Революція. — Ти шо там агітуєш? Ти шо, хочеш сказати, що і я тільки плід твоєї уяви?

Всі насторожено повернули голови у мій бік і чекали відповіді. Я розумів тепер, що потрапив у тунель з одним виходом і мусив тепер рухатися назустріч своїй смерті, а, може, й спасінню.

— І ви теж плід уяви. Але вже не моєї. Бо така соціалістична революція, яка підкосила наш народ, могла народитися тільки у хворобливій уяві присутніх і не присутніх тут маніяків. Досить когось із них вифантазувати з пам'яті і відразу ж з'явитеся ви — Вічна Фрейліна Смерті!

— Браво! Браво! — заплескала в долоні Мамуся. — Ви поет! Так мене ще ніхто не називав! Вічна Фрейліна Смерті! Хай сховається Маяковський!

— Він уже сховався, — гигикнув Малєнков.

— Але ж це повний брєд! — нервував Берія і натис дзвінок. До зали ввалився Сталін. У нього був заспаний вигляд.

— В чом дєло? Тривога?

— Да, — сказав Лаврентій. — Іменно тривога. Цей суб'єкт запевняє, що нас не існує і що ми — плід його фантазії. Весь Кремль — це його уява. Га? Як тобі подобається?

— Я відразу казав, що він контрик. Це Петлюра нам його спеціально закинув мозги парити.

— Який Петлюра? — здивувався я. — Ви його давно забили.

— Ніхто його не вбивав! — невідомо чого сполошився Берія. — Тобто вбивав, але не я. Тобто я, але не зовсім. Тобто зовсім, але не так, щоб той… Словом його вбив цей… як його… Шварцбард… за ці… як його…

— Жидівські погроми, — підказав Сталін.

— Погроми робив Денікін, а на Петлюру списали, — заперечив я.

— Неправда! У нас є документи! — ще нервовіше заверещав Берія.

— Спокійно, — сказав Сталін, — одним Петлюрою менше, одним — більше, це не міняє дєла. А ти всьо равно шпигун. І ми тебе зараз розстріляємо.

— А діло, я вам скажу, неординарне! — озвався Каганович. — Діло дуже, я вам скажу, делікатне. Бо, коли він диствительно… гм… ето… автор… тоді самі понімаєте… інтересна полупається комбінація.

— У Львові наші офіцери грабанули магазини і тепер їхні жінки ходять в комбінаціях на танці! — обурився Ворошилов. — 1 ніхто не пояснив їм, що це зовсім не сукні, а обикновенне комбіне. Ще й прозоре. Так, що видно труси! А котора без трусов — узагалі скандал.

— Це зовсім інша тема, — перебив Берія. — Нехай собі ходять. І так скоро війна. Всіх їх переб'ють.

— Мовчать! — гаркнув Сталін. — Берія! За розглашеніє державної таємниці нащот війни я тебе позбавлю права вечеряти за моїм столом. На цілий місяць. Нє… місяць забагато… на цілий тиждень.

— Тоже мені таємниця, — здвигнув плечима Берія. — Якщо він автор, то йому й так усе відомо про те, що ми запланували третю світову війну.

— Він нас продасть, — засопів Сталін.

— Ніхто йому не повірить.

— Його потрібно негайно ліквідувати, — сказав твердо Сталін.

— Але поки ми не знаємо точно, хто він, ризикуємо дуже сильно, — заперечив Каганович. — Якщо ми його знищимо, а він автор, то ми тим самим знищимо і самих себе.

Сталін зміряв мене поглядом повним ненависті. — Думайте, хлопчики, думайте, — сказала Мать Революція. — Сім разів відміряйте, один раз розстріляйте.

— Треба негайно зібрати Політбюро, — сказав Сталін.

— Так ж воно усе тут! — здивувався Берія.

— Я сказав зібрати Політбюро! — гримнув Сталін. — А не родичів! Берія зробив чудну міну й, підморгнувши столу, сказав:

— Прошу розійтися всіх по своїх кабінетах. Зараз я почну збирати Політбюро. — Він підняв слухавку: — До мене, негайно.

Молотов, Каганович, Ворошилов і Малєнков вийшли. Мать Революція не приховувала свого інтересу до всього, що тут відбувалося, але й не забувала смакувати тортом.

Двері відчинилися і з'явилася зовсім гола секретарка:

— А ось і я!

— Негайно збери Політбюро.

— Негайно не вийде. Бо поки кожен з них мене зґвалтує промине купа часу.

— А ти не давайся!

— А вони подумають, що я кокетую і всьо равно зґвалтують.

— Тоді так… Трьох водночас ти зможеш задовільнити?

— Канєшно! Я й чотирьох можу.

— Да? А яким образом? — пожвавішала Мать Революція.

— А таким, що приміром Каганович ляже, а я сяду на нього і нагнуся вперед. Молотов пристроїться ззаду, Ворошилова я візьму в зуби, а товаришу Пупсику… тобто Малєнкову здєлаю ручкою. Японський вертольот називається. Це мені фрау Ріббентроп прислала.

— Чудово! — вигукнула Мать Революція. — До чого ці япошки тільки не додумаються! Навіть тут нас обскакали. Ах, як жалко, що я не знала цього способу в часи своєї юності. Я б тоді ще в 1905 зробила

Вы читаете Ги-ги-и
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

1

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату