— За десять хвилин, — повідомив Ворошилов. Каганович голосно висякався і буркнув:
— Все тут вирахувано до секунди. Все тут виміряно. Якщо я й досі не збожеволів, то лише завдяки моїм стрибкам.
— Цікаво-цікаво, — заплескала в долоні Мама, — я нічого не чула. Я завше про все дізнаюся в останню чергу. Про те, що скінчилася Гражданська війна, я дізналася вже тоді, коли почалася Отєчественна. Просто ужас… Отже, ти не задоволений. Це раз, але про це потім. А друге — про які стрибки ти говориш і чому вони тебе рятують від божевілля? Принаймні, чому ти думаєш, що вони тебе рятують?
Каганович піднявся з-за столу, зробив серйозну міну і почав:
— Я стрибаю у висоту, коли дуже глупію, а коли менше — то в довжину. Цим я приводжу до рівноваги свій організм. Тільки-но в мене починає закручуватися не в той бік мозок, я його стрибками розкручую назад, тоїсть в ісходноє положеніє. Звідси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.
— Хто «вони»? — затрясла головою Мать. — Говори ясніше. Я хочу все знати.
— Та ж стрибки! Стрибки не дають мені з'їхати з глузду.
— А для чого ти виїжджав?
— Куди?
— Та на той глузд! Хіба ти не знав, що вони тобі потім не дадуть з'їхати?
Каганович уважно подивився на Мать Революцію, тоді обвів поглядом усіх своїх братів, відкашлявся, і знову зайняв своє місце за столом.
— Ну? — не вгавала Матуся.
— Я там опинився відразу, як з'явився на цей світ.
— Не бреши. Ти ще не вмів ходити. Ти ще навіть не повзав. А тепер поясни, чим ти не задоволений.
— Я прагну духовної їжі. А її так мало у цьому засраному Кремлі!
— Духи надто дорогі, щоб їх споживати, — відказала суворо вона.
— Вистачить з тебе й одеколону.
— Ах! Я не про те! Не про те! — загарячкував Лазар. — Я зовсім про інше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зі всіма її клопотами, проблемами і стражданнями.
— Да це, браток, просто антісовєцька пропаганда! — гаркнув Ворошилов. — Які страждання в нашої людини? Які проблеми? Та ти на шо натякаєш? Ось прийде Лаврентій, так він тобі вправить мозги!
— Здається, дорогий Лазарю, — озвалася Мати, — тобі б тепер не зашкодили стрибки у висоту… Ага, до речі… Скаржилася мені твоя дружина, що ти з нею перестав спати. І доручив це святе діло Климентію.
Ворошилов відразу почервонів і, сховавши голову під стіл, став наминати торт, який там красувався на золотій таці.
— Климентій, звичайно, кавалерист і таке інше, — продовжувала Мать, — але в нього є своя сім'я і обслуговувати двох жінок…
— Трьох! — вихопився несподівано Молотов і ляснув Ворошилова по спині.
— Трьох?! — підняла голову Мать.
— Еге ж, трьох, — засміявся Молотов.
— Чия ж третя?
— Оно, — кивнув на Малєнкова. — Пупсика.
— Пуп-си-ка?! — вирячила очі Революція. — Пупсик! Це правда?
Пупсик Малєнков потупив очі і тихо заскиглив, пускаючи бульки слини.
— Так ти шо, Клим! — гримнула Революція. — Ти шо, скоро всіх жінок Політбюро пердолити будеш? Та?
— Пардон, Маман, — підняв вказівного пальця Молотов. — Мою жінку Йося відправив на Колиму, і до неї Клим не добереться.
Мать вдарила кулаком по столу:
— Що за чорт! Коли подадуть солодке?!
— За десять хвилин, — відказав Ворошилов, вистромивши нарешті голову.
— Так шо, Лазар? — знову провадила своє Мать. — Доки твоя жінка буде клянчити любов?
— До наступної п'ятирічки. А там я обіцяю, що знову буду її файдолити. Зараз я не маю сил. Всі сили я віддаю розгорнутому будівництву соціалізму…
— Лазік! — урвав його Ворошилов. — Ти шо, врізав понад міру? Шо ти плетеш? Соціалізм ми вже побудували і розгорнули. І даже відрапортували перед народом.
— А шо ж ми тепер робимо? — здивувався Каганович.
— Тепер ми будуємо комунізм. Поняв?
— Поняв. А з чого ми його будуємо?
— З обломків соціалізму! — зареготав Молотов.
— Ну, братва! — обурився Ворошилов. — Мало ми вас, опортуністів, стріляли! Ти шо собі дозволяєш в присутствії першої дами Революції? Ти про які обломки? Да ти сам обломок!
— Шо-о? — визвірився Молотов. — Я — обломок?!
— Ану припиніть негайно! — накричала Мать. — Мало того, що я на це все дивлюся, так ше он — прєдставітєль народа… — і вказала на мене.
— А-а, — махнув рукою Ворошилов. — Хай дивиться, все одно в расход пустим.
По тих словах він знову пірнув під стіл і захопився тортом.
— Всьо, — сказала Мать, — моє терпіння лусноло. Де солодке?
— За десять хвилин! — гукнув з повним ротом Ворошилов.
—
— І почуєте ще двадцятий, доки Малєнков не прокукає восьму вечора.
— Шо у вас за порядки дурні? — дивувалася Мать. — Поки я по роддомах кантуюся, народжуючи свіжих вождів революції, у вас кожен раз якісь нові порядки.
— Родінє нужни герої, но рождаєт піська дураков! — заспівав Каганович.
— Це ти про себе? — спитав його невинним голосом Молотов.
— Гандон штопаний, — відбрикнув Лазар.
— Нормальні порядки, — сказав Молотов. — Ми рішили, що коли в нашій країні все йде по плану, то чому це не повинно стосуватися й часу? От і призначили одного члена Політбюро, а іменно товариша Пупсика Малєнкова на пост Генеральної Кукушки. Стоїть йому тільки кукнути — і відразу озиваються куранти, щоб возвістити на весь світ наше радянське врем'я, которе іде всігда впірод. Но діло в тому, що коли Пупсик береться кукати, його розбирає істеричний сміх і замість кукати, він, падла, починає пукати. Тоїсть, по-простому пердіти. Через те ми не дуже зараз наполягали, щоб він прокукав, тоїсть пропукав восьму годину. Ми вирішили, що у вашій присутності це виглядатиме непристойно.
— Єрунда, — відмахнулася Революція. — Я в своєму житті вже стільки бачила гадості, що якась там нещасна пердячка подіє на мене, як мушине бздикання. Давай, Пупсик, заступай на свій Генеральний Пост.
Малєнков слухняно підійшов до вікна, відчинив його і, вилізши на підвіконня, зайняв позицію. Та щойно зробив губи дудочкою, як відразу ж пирхнув сміхом і, обхопивши живота руками, почав випускати революційне повітря. Усі за столом і собі покотилися від реготу, а Ненька Революція аж затряслася, б'ючи себе по боках та мало не гигикаючи.
Увесь цей час я безперестанку рисував і стирав, рисував і стирав, намагаючись зобразити Соціалістичну революцію таки в образі матері, а виходила якась потвора з кровожерним поглядом і вишкіреним писком. Чому воно так було, не знаю, адже я так старанно змальовував її з натури. Врешті я облишив її голову і зайнявся малюванням тулуба.
Пукнувши двадцять разів, Малєнков вернувся до столу, і відразу ж почали бити куранти.
— Браво! Браво! — похвалила Мать. — Які в мене талановиті діти!
— А ось і солодке! — оголосив радісно Ворошилов, подаючи на стіл торт, з якого вже встигли згребти всю кремову верхівку.
