державний переворот. В нашому ділі треба знати не тільки кому дати, але і як дати.
Сталін поплескав секретарку по тлустій дупці й відіслав зі словами:
— Давай, дерзай. І все в темпі.
Потім обійшов довкола мене, уважно розглядаючи, наче якогось заморського звіра. Навіть помацав рукою плече і видушив:
— Мені все-таки здається, що він нас дурить.
— Ти завжди вибираєш, що легше. Тобі не хочеться, щоб ми від нього залежали, от ти й не віриш, — заперечив Берія.
— А тобі ніби хочеться.
— 1 мені не хочеться. Але шо дєлать, як неоднократно казав тов. Ленін?
— Ти поясни мені, дорогий, як це сталося, що він попав у Кремль? Хто його визвав?
— Да ти ж його сам і визвав.
— Я? — вибалушив очі вождь.
— Ти мені наказав негайно знайти художника, щоб намалювати безсмертну картину «Щасливе сімейство», як оце ми всі сидимо на колінах у Мамаші Революції.
— Так я що, казав саме його викликати?
— Діло в тому, що ти сказав привести геніального художника. А в нас на цю пору, хоч яйця викрути, усі геніальні художники в расход пущені. Нікого не лишилося. Тоїсть, пару ше є, но вони космополіти, а ввиду теперішньої твоєї політики нащот того, шоб долой космополітів, істєствєнно я не міг їх запрошувати для такого отвєтственного дєла. А це якраз найгеніальніший режисер современності. Його фільм «Земля» дивився весь світ.
— А-а, — закивав радісно Сталін, — так це він «Щорса» зняв?
— Він! От бачиш — признав. Короче, ясно, що він з нічого може зробити шось. Потому шо в диствітельности Щорс був, канєшно, пшик. Там на фронтах і куди більші герої воювали. Но вони всі вовремя були ліквідовані. Як враги. А цього ліквідували як героя…
— Так це ж режисер, а не художник.
— Да, але він і художник. Рисує за милу душу. Всі стіни в камері порозмальовував. Інші там матюки різні царапають, антісовєтчину, а цей — сключительно картіни. Просто тобі ермітаж. Словом, я рішив, що тільки він може намалювати про нас героїчеську картину, таку, шоб народ трепетав, ридав і бив поклони до отупєнія.
— Поняв. Значить я сам собі свиню підсунув? — Тяжко зітхнув Сталін. — Добре, а шо було далі?
— Як? А ти шо, не помниш?
— Да у нього ж страшні провали, — озвалася Мать Революція. — Він не пам'ятає, куди люльку подів, не то шо…
— Про провали нам давно ізвєсно, — сказав Берія. — Але одне дєло люльку загубити, а друге — державу.
— Е! — стрепенувся Сталін. — Ти на шо намєкаєш?! Ти куда гнеш?!
— Правильно гне! — підтримала Берію Мама. — Держава — не люлька. В зубах тримай, а згоріть не давай.
— Коротше, — вів далі Берія, — ні з того ні з сього ти вперся, шо сядеш посередині, а далі і взагалі відказався від групового портрета. Бо ти, мовляв, вождь і давай отдельну картіну.
— Ну і що? Не заслужив я, чи що?
— Та ніхто не каже, що не заслужив. Кожен з нас заслужив. — 1 я заслужила! — нагадала про себе Революція.
— І Мамаша заслужила. Одним словом, як кожному портрет рисувать, дак чорт зна на скільки затягнеться. А він, тоїсть художник, один у нас. Усіх уже постріляли, оце одного й лишили. Сємєнной фонд називається.
— Так, — кивнув Сталін. — Це пам'ятаю. А що далі було?
— А далі, значить, так. Почав ти йому натякать нащот свого портрета.
— А він що?
— А він, чи не здогадався, чи здєлав вид — не знаю. Всі вони — ці дєятєлі іскуства такі. Один Джамбул Джабаєв не такий. Да ше Корнійчук.
— Значить не здогадався, — похитав головою вождь.
— Потім ти почав розказувать про всі свої подвиги. Но как би не про себе, а про когось другого. І знову, значить, ожидав, шо він догадається.
— А він і тут не догадався? — аж позеленів вождь.
— Нє-а… і тоді якраз случився припадок.
— Зним?
— Ні, не з ним, а…
— З тобою?
— Да я шо — припадошний, чи шо?
— А з ким?
— Та з тобою. Ти почав кричать, тупать ногами, цвиркать слиною і вопше употреблять некультурні слова. В тому числі і нащот його матері. Шо ти її, мовляв, у свойо врем'я ето самоє…
Тут Берія поляскав долонею по кулаці.
— Шо за єрунда? — стенув плечима Сталін. — Да ніколи я з його мамашою нічого такого…
— Але він так поняв, шо ти маєш в виду не його мамашу, а Україну вопше. Тоїсть ти Україну, — ляск- ляск долонею по кулаці, — ето самоє.
Сталін перестав міряти залу й спинився.
— А-а, Україну? Да, було дєло. Вздрючив я її, как надо. А він шо — образився?
— Він назвав тебе катом. І тоді ти мене ударив.
— А-а, да-да-да… З цього місця я уже все пам'ятаю. Так воно й було.
Раптом до зали ввалилося четверо членів Політбюро. Всі в кальсонах з квіточками і зі штанами в руках.
— Що це таке?! — аж кипів Каганович. — Нас уже обшукують до голого тіла! Пороздягали, як контрабандистів на кордоні1
— Це все штучки Лаврентія! — сопів Ворошилов.
— А по-моєму правильно, — сказав Молотов. — Треба бути бдітєльним. Потому шо враг не дрємлєт і Росія в опасності. Міжнародний імперіалізм тільки й чекає, щоб угробити нашого дорогого вождя.
— Не угробити, а умавзолеїти, — заперечила Мать Революція, — бо наш вождь над вождями буде лежати не в гробу, а в мавзолеї.
— А ви знаєте, Маман, — задумливо промовив Каганович, — як на мене, то вождь мав би завше стояти, а не лежати. Як пам'ятник.
— А шо? — примружила око Мать. — В цьому шось є. Інтересна мисль.
— Він буде стояти і показувати рукою туди, — продовжував Каганович. — Або туди!
— Лазар, а ти знаєш, куди ти оце рукою показував? — спитав з єхидною посмішкою Берія.
— А куди?
— А на Сибіряку!
Всі розсміялися. Один лише Сталін дивився з похмурим виглядом і, коли влігся сміх, захрипів:
— Нікуди я не буду показувати. Нема чого мені робити — стояти й показувати! Ти сам попробуй постій хоча б годину з витягнутою рукою. Подивимося — як заскавулиш.
— Да, — кивнув Каганович, — но ви вже тоді будете… м-м… в смислі покійник.
— Ану прекратіть іздіватися над покойником! — затупав ногами Берія, але хутко второпав, що ляпнув дурницю. — Я хотів сказать — над вождем народів! Сталін живєє всіх живих! Поняли? Ану повторіть!
— Сталін живєє всіх живих! — заревло хором Політбюро, навіть Мама підтримала. — Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих! Сталін живєє всіх живих!
Вигукуючи це гасло, вони рушили маршовим кроком круг Сталіна, розмахуючи руками, в яких метлялися галіфе. Мама теж тупала ногами і лупила кулаком по столу. Несподівано для себе, отупілий від
