галасу, вождь так само затупцяв на місці, а за хвилю вистромив руку і завмер, показуючи кудись в неозору далечінь, або в прекрасне майбутнє.
Помітивши цю ленінську позу Політбюро поволі стихло і розступилося, імітуючи душевний трепет.
— Геніально! — заплескала в долоні Мама, чим і розрядила обстановку. — В одному я впевнена, якщо коли-небудь цей експеримент з соціалізмом полетить кібені матері, мої діти не залишаться без шматка хліба. Адже вони такі талановиті циркачі!
— Чому ви це назвали експериментом? — спитав Сталін. — Шо за шуточки?
— Йося, а знаєш, що мені одного разу сказав академік Павлов? А він так сказав… Якби Ленін був мудрою людиною, він би свій експеримент перевірив спочатку на собачках. А вже потім, якщо собачки виживуть, спробувати на людях.
— Шо? Так і сказав? — аж затрясся від сміху Сталін, і всі решта за ним заіржали, заґелґотіли, закувікали…
— Так! Ну всьо! Ну всьо! — заспокоював їх Берія, душачись від сміху. — Канчай балаган! У нас Політбюро! Прошу сідати. Зібрали ми вас… Я кому сказав сідати?!.. Зібрали ми вас, таваріщі, щоб сповістити пренєпріятнєйшоє ізвєстіє. А іменно…
— К нам іде ревізор, — зхохмив Каганович.
— Шо, знову цей Ріббентроп? — сполошився Малєнков.
— Мовчать! — гаркнув Берія. — Ситуація у нас така, шо просто скандал. Ось бачите цього чоловіка? Хто його знає? Ти, товариш Каганович, довжен знать. Ми тебе для чого на Україну послали?
— Готувать плацдарм для Гітлера, — відрапортував Каганович.
— Вот іменно.
— За ці двадцять років заморено голодом 7 мільйонів. Вивезено на Сибір 10 мільйонів. Розстріляно на мєстах 4 мільйони. Самих тільки писателів, художників, композиторів, наукових діячів зничтожено на Україні 5 тисяч.
— Молодець. Значить, ти усіх врагов довжен знать в ліцо. От етого пізнаєш?
— Кажись пізнаю… це якийсь чи то художник, чи то писатель…
— Гірше, Лазар, — зі смутком проказав Берія. — Він, падла, і художник, і писатель, і недобитий петлюрівець. Викликали ми його в Кремль просто з тюрми, щоб замовити геніальну картину про щасливе сімейство. А він знаєш, що заявив?
— Що він не продається, нічого не буде малювати і тепер проблема, чи його розстріляти, чи посадити, — проторохтів Лазар.
— Єрунда, — відмахнувся Берія. — Він заявив набагато серйозніше. Сказав, що ми всі тільки плід його фантазії.
— Що ми існуємо тільки в його уяві, — з тривогою в голосі промовив Сталін. — І коли зникне він, то зникнемо й ми.
— Ужас! — скрикнув Малєнков.
— А по-моєму херня, — буркнув Ворошилов. — Якби оце в мене шаблі не забрали при обшуку, я б січас показав, як з такими провокаторами балакати.
— Може, він бере нас лише на мушку, — міркував Каганович, — щоб самому врятуватися. Він же ж знає: від того, чи він намалює картину, чи ні — нічого не зміниться.
— От у тому й діло! — помахав пальцем Берія. — Або бреше, або правду каже. Якщо не дай Боже правду, мусимо його берегти, як зіницю ока.
— Товариші! — озвався Молотов. — А, може, нам оце все тільки сниться? Га?
— І справді! — зрадів Малєнков. — Ану давай ущипнемо себе!
І тут усеньке Політбюро почало себе щипати з таким завзяттям, аж сльози на очах проступали. Декому цього видалося замало і вони билися головами в стінку, стрибали зі столів, а Ворошилов навіть схопив гіпсовий бюстик Ілліча і розтраскав його собі на голові, та так, що й з крісла беркицьнув. Малєнков прокусив собі руку, показував усім і верещав, як недорізаний:
— Дивіться! Кров! Кров! Це не сон! Це правда!
Мать Революція набрала повний рот води і пирснула на Ворошилова. Кавалерист очуняв, потрусив головою і сказав:
— А я все одно не вірю!
Після чого гаратнув себе по голові масивним прес-пап'є з головою Маркса. Після такого удару він уже на холодну воду не реагував.
Весь цей час лише Берія і Сталін сиділи похмурі й спостерігали за божевіллям Політбюро.
Молотов узяв зі столу ручку з великим сталевим пером, уважно її оглянув і з силою загнав собі у задницю.
— А-а-а! — заверещав він. — Це не сон!
Терпець у Берії увірвався і він, висмикнувши з-за халяви канчука, кілька разів стрілив ним у повітрі. Задрижали шиби, а Політбюро завмерло з переляканими писками. Навіть Ворошилов розплющив одне око.
— Всьо! — гаркнув Берія. — По місцях! Тепер всім ясно, що це не сон, а гірка дійсність.
Всі знову розсілися навкруг столу, тільки Сталін міряв кроками залу.
— Так-так-так… — постукала по столу Мать Революція. — Весела історія, нема що сказати.
— Е-е-гм, дозвольте мені уточнити, — почав Молотов. — Виходить, що нас насправді не існує? І вся наша діяльність, всі наші подвиги — це тільки його фантазія?! Фата морґана?
Говорячи це, він навіть не зиркнув у мій бік, наче б мав на увазі когось відсутнього. Одначе я не змовчав:
— Про які подвиги мова? Я бачу одні лише злочини. Більших головорізів, ніж ви годі шукати. Ніяке ви не Політбюро. Подивіться на свої руки — з них скрапує кров!
Чесно кажучи, я не сподівався такого ефекту — уся зграя втупилася в свої руки. Я вже так далеко зайшов у своїй вигадці, що відступати було нікуди і що нахабніше я вестиму себе далі, то більше шансів, що виживу.
— Господи! — раптом заверещав Малєнков і бухнувся мені в ноги. — Господи! Прости нас грішних! Не відали, що творили! Замутився наш розум! Лихий поплутав!
Він заломлював руки і бризкав слиною.
— Пупсик! — осмикнула його Мать Революція. — Одумайся! Кого ти називаєш Господом?
— Його! Вседержителя нашого! Він явився нам вдруге, а ми його не признали!
Політбюро стривожено переглянулося.
— Ніякий він не вседержитель, — процідив Берія. — Вседержитель у нас один — товариш Сталін. А це звичайний чоловік.
— Але він сказав: кров! А подивіться на мої руки — там кров! Кров! Кров!
— Заспокойте його, — скривилась Мать Революція, — знайшов чого бідкатися!.. Ну, кров!.. Так шо — вішатися тепер? Тоже мені вождь! Крові злякався. А чия це кров, ти знаєш? Це кров моїх ворогів! Це ті, хто хотів мене знищити! Це вони тепер вихлюпнули на твої руки! Струси їх, Пупсик!
Малєнков затріпав руками, все ще не перестаючи скиглити, і Каганович відвів його убік та посадив на канапу.
— Коротше так, — сказав Берія. — Мусимо вияснити, що нам робити далі. Якщо він бреше, то діло ясне — к стєнкє.
— А якщо не бреше? — колупнулася в носі Мать Революція.
— Тоді діло швах, — зітхнув Лаврентій. — Мусимо танцювати під його дудку.
— Щоб це я — вождь усіх народів, — наїжився Сталін, — і танцював під дудку якогось хахла?
— Проблема в тому, — проказав Каганович, — що я навіть не уявляю собі, як ми це можемо вияснити.
— А не можна, приміром, розтягнути його на дибі і врізать шомполами, щоб аж цвиркало? — запропонував Ворошилов, підводячись з підлоги. — Помню, я в гражданську дуже це діло уважав. Не дає мужик хліба, а ти його шомполами, шомполами! Гляди й дав. Да ще й у ноги кланяється.
— Ну, тут цей номер не пройде, — сказав Берія. — Тут треба тонкого підходу.
