— А можна я його вкушу?! — раптом вихопився Малєнков.
— Не по-о-оняв! — затрусив головою Берія.
— Потому шо, може, це йому сниться, а не нам! Я його вкушу — і він прокинеться. Прокинеться, глядь — а він в тюрмі! Га? Сила я придумав?!
Політбюро зі смутком подивилося на свого члена.
— Мовчав би ти, Пупсик, — сказала Мать Революція. — Он, Калінін мовчав, так ціле місто його іменем назвали. І ти мовчи.
— Да я вже стільки мовчу! А ви як обіцяли Київ на Малєнков перейменувати, так і досі одна похвальба, — заскиглив Пупсик.
— Скромнішим надо будь, — сказав Берія. — Он я — бачиш, який я могутній, а й то на города не претендую.
— Смерть твоя буде страшна, — промовив я. — Ти плазуватимеш, ридаючи і молячи, щоб тебе не вбивали. А тобі зірвуть з носа пенсне і розтопчуть чоботами. Ти будеш скидатися на гидку жабу.
— Що? Це ти мені пророчиш? — обурився Берія. — Та я вмру на лаврах! Не дарма мене звати Лаврентієм! Мені збудують окремий мавзолей. Праворуч від Сталіна.
— Це шо значить? Я умру раніше? — спалахнув великий вождь і заїхав Берії по писку.
— От падлюка! — скипів Каганович. — Я вже домовився! Мій мавзолей буде праворуч!
— І всьо це єрунда, — вдарив по столу кулаком Ворошилов. — Я знаю точно, що мій мавзолей буде праворуч від Сталіна. Я завжди був його вірним другом і соратником!
— Братці! Да шо ж це таке! — аж за серце схопився Молотов. — Да я усьо вже вищитав.
Він витяг якийсь папір і почав усім показувати:
— Бачите? Отут Сталін, отут Берія, а отут — я! Я вже всьо обдумав!
— Ах, падлюки! — гаркнув Сталін і, вирвавши у нього з рук папір, пошматував на дрібні клапті. — Я не вмру ніколи!
— Вам поможуть умерти, — втрутився я. На мене щось найшло і я тепер дуже ясно бачив, що їх чекає. Кожному я міг напророчити його долю. Я дивився на їхні пещені настрашені обличчя і читав, мов у книзі, їхню смерть. — Вам поможуть умерти ваші ж соратники.
— Хто? Конкретно! По іменах!
— Вони всі тут.
Сталін обвів присутніх налитими кров'ю очима: — Ага! Убивці! Гадюки! Пригрілися?
— Йосип! Схаменися! — пробував заспокоїти Лаврентій. — Хіба ти не бачиш, що це він розважається за наш кошт?! Він навмисне нас стравлює. Щоб ми перегризлися і видали якомога більше секретів.
— Точно! — пропищав Малєнков. — Це він всьо підстроїв! Петлюра!
— З-за гробу мстить! — похитав головою Ворошилов.
— А все-таки серед вас є мої вбивці, — сопів Сталін. — Я це нюхом чую.
— Вони накриють вам лице подушкою, сядуть зверху і ви задихнетесь, — говорив я.
— А-а! Вже знаю! — зрадів Сталін. — Пізнаю методу! Це зробить Берія! Напрольот бачу! Ах ти ж гидка ропуха!
— Йося! — стис кулаки Лаврентій. — Не піддавайся на провокацію! Петлюра хоче внести розкол в ЦК! А тоді захватати власть!
— Во-во! — згодився Ворошилов. — Я як глянув на цього, дак зразу собі сказав: «Да це ж Петлюра!» А ви — кіношник, писатель…
— Канчай, Климентій, бздіти! — урвав його Каганович. — Петлюру ми давно вже убрали. Просто та хочеш нам баки забити, щоб ми й тебе не запідозрили.
— В чому? — стривожився Климентій.
— А в тому, що ти з Беріком отця народів закатрупиш.
— Шо? Я? Подушкою? Да нікагда в жизні! Кавалєріст орудує тільки шаблею.
— Тільки твоя біда, шо з шаблею у Кремль не зайдеш, — сказав Каганович.
— А чо іменно в Кремлі? — стенув плечима Климентій. — А на параді шо — ніззя рубануть?
— О! Бачите? — стрепенувся Берія. — А я давно казав, що треба всі шаблі замінити на дерев'яні.
— А ето… — втрутився Малєнков. — На параді ше всякої зброї ого-го скільки! Танки, бронітранспортери, ракети, автомати…
— Все! Все замінити на дерево! — гаркнув Сталін. — Танки з фанери! Бронітранспортери з картону! Ракети з пап'є-маше! Автомати іграшкові! Всьо негайно замінить і до вечора доложить!
— Поняв — не дурак! — віддав честь, сидячи, Ворошилов. — Так і здєлаєм. А куда дівать настоящу зброю?
— А настоящу зброю продамо Мао Дзедуну. Купимо за неї червоного шовку, пошиємо флаги і стройними рядами підемо до остаточної перемоги комунізму.
— А вот нащот самольотов, — нагадав Климентій, — нащот самольотов розпорядіться.
— АсамольотипродамовМонголію. Купимо за них красіві мундири, всю країну вдягнемо в однакове обмундірованіє і стройними рядами підемо до остаточної перемоги комунізму на мєстах. Ура товаріщі!
— Да, але на парадах нам самольоти тоже нужні, — сказав Берія.
— І самольоти з фанери! — знайшов вихід Сталін.
— Я тут підрахував і вийшло, що фанери нам на самольоти ніяк не вистачить, — промовив Каганович.
Але Сталіна ще ніхто в сліпу вулицю не заганяв.
— Тоді так: продамо червоні прапори, які ми пошиємо з червоного шовку за продану зброю, а на ці прапори купимо фанеру. А до остаточної перемоги комунізму підемо й без прапорів.
Хвильку тривала мовчанка, але Каганович її порушив:
— Я тут підрахував і вийшло, що фанери нам на самольоти все одно не вистачить. Бо вона вся на танки піде. А робити танки з паперу небезпечно. Дощ піде — розмокнуть. Народ побачить і зробить ще одну Жовтневу революцію.
Тільки Сталін ще й не такі горішки лузав.
— Тоді продамо китайцям і прапори, і мундири. Як сказав товариш Мао, кожен народ довжен відрізнятися від іншого оригінальним обмундірованієм.
— Ет, та це що ж виходить? — втрутилася Мать Революція. — Що ми до останньої перемоги прийдемо без флагів і мундирів?
— Ну да! — блиснув Сталін радісними очима. — Зовсім голі! Це ж даже інтересно! Усі голі, босі — як Мать родила!
Берія аж застрибав на кріслі:
— Ой як інтересно! Аж жить хочеться!
В цю мить з'явилася секретарка, така ж гола, як і раніше, але цього разу тримала в руках червоного півня.
— Лаврентій Палич! На процедури!
— Одну минутку, — провуркотів Берія. — Мені тут доктор приписав. Сокира зблиснула і змусила всіх здригнутися, бо це була не
проста собі сокира, а така, яку ми бачили хіба в кіно, коли її тримає в могутніх своїх руках майстер кат. Берія витяг її з-під канапи і витер хустинкою.
Секретарка взяла одною рукою півника за шию, другою за ноги і закинула собі за голову так, що півняча горлянка опинилася в неї на карку. Вклякнувши, вона завмерла і затамувала подих.
Берія театрально замахнувся сокирою і, вигукнувши: «Аллах Акбар!» — опустив її стрімко на жертву. Сокира відрубала півневі голову, навіть не зачепивши ніжної секретарчиної шийки. Кров забила струменем і розтеклася по жіночому тілу. Секретарка вмліваючи від розкоші, розмазувала кров по грудях і животу, кров побігла двома струмками по стегнах. Півень бився у корчах в її руках, вихлюпуючи своє червоне тепло і, здавалося, складався він з самої лише крові, бо так багато її вицідилося.
Політбюро захланними очима жерло скривавлену жінку. Правиця Сталіна ритмічно ворушилася в кишені галіфе.
— У-у-у! — застогнала Мать Революція. — Мужика! Мужика!
Берія, важко дихаючи, кинув сокиру на підлогу. Секретарка стріпнула персами та, прихопивши
