— Цить, — кажу, — а то вухо відріжу!
Куди там — не перестає. Я свого братчика дуже любив, але обіцянки треба дотримувати. От я беру ножика, чирк-чирк — і вуха нема.
Макс умить занімів; де й сльози поділися. То капотіло, як з ринви, а то, мов корова злизала. Дивиться на мене вибалушеними очима, аж рот роззявив, а з вуха тихо-тихенько — дзюрр та дзюрр.
— Дурню! — не витримав я. — Ти хоч би долонею прикрив!
А він ані мур-мур. Стоїть, як вкопаний. Чи довго б це тяглося, але виходить мама і питає:
— Що таке сталося, що він вже не плаче? То верещав, як недорізаний, а то замовк і ні шелесть. Що ти йому зробив?
— Та нічого. Ото тіко вухо відчикрижив, бо занадто вже він заходився.
— А ти ж хоч помив йому вухо перед тим, як відчикрижити?
— Ні, а що?
— А те, що міг інфекцію занести. Господи, що мені з вами робити? Ніколи в старших не спитаються, самі все вирішують. Ходи, Максе, в хату. Заліплю тобі рану тістом. Чи ти ба, як воно юшить! Хоч би долонею прикрив чи що, а то вилупило баньки, як жабеня!
Те вухо я сховав у сірникове пуделочко, вимостивши його ватою, і Макс уже з ним не розлучався, його вухо набавом стало предметом заздрощів усіх вуличних хлопчаків, ба навіть із передмістя приходила дітвора, щоб хоч одним оком глянути. А Макс із гордістю показував своє вухо і пояснював:
— Це Влодзьо мені втяв, коли я кричав, як недорізаний.
І тоді всі звертали на мене погляди, повні пошани і заздрощів: оце братик — перша кляса!
На щастя, я одразу зорієнтувався, що на демонстрації відтятого органа можна незле заробити, і став брати від кожного глядача п'ятачок. І лише в рідкісних випадках, коли глядач був надто малим, аби володіти бодай дрібною копійчиною, плата замінювалася якими-небудь цінними предметами. Це могли бути кольорові скельця, ґудзики, здохла миша, якийсь дивовижний жучок або навіть цукерка.
Мама не могла нами натішитися:
— Я завше казала: у вас грає моя кров.
Про кров нашого татуся ніколи не згадувала, оскільки й сама гаразд не відала, хто з безлічі її кавалерів міг бути нашим татом.
Але все має свій кінець. Коли забракло охочих милуватися відтятим вухом, наш ґешефт занепав. Бідолашний Макс не міг цього пережити. Він зі слізьми на очах благав мене, щоб я відрізав йому і друге вухо, але я добре розумів, що це вже ледве когось знову зацікавить.
І тоді ми почали розмірковувати, що б таке ще в Макса можна було відрізати. Довго ми думали, доки врешті Макс не повідомив з таємничим виглядом, що в нього є одна дивна штучка, яка йому зовсім не потрібна, і він би з радістю її позбувся. Та коли він мені показав тую штучку, то я не захотів брати на себе такого тяжкого гріха.
— Максе, — сказав я, — ти ще занадто малий і не можеш гаразд оцінити вартість цієї штучки. Коли ж підростеш, вона тобі деколи буде дуже потрібна.
Словом, хоч-не-хоч, а довелося шукати іншого зарібку.
На ту саму пору забрів на наше подвір'я п'яничка і заснув, а наша свиня підкралася і перекусила йому горлянку. А що вона, як рідко яка свиня, скупою не була, то ще й кабанчика покликала і давай собі ласувати.
Зачувши надто голосне хрюкання та цьмакання, вибігли ми з матінкою і відігнали жирунів. Та було надто пізно, п'яничка одійшов у кращий світ. І в тую мить посивілу голівоньку нашої неньки навідала смілива ідея: аби добро не пропадало та поки м'ясце не засмерділося, напекти з останків цього п'янички шницлів.
Довго не думаючи, затягли ми його в льох і хутко розтяли від пецьки до тецьки.
Оскільки шкура вже була пошкоджена, ми її закопали, а м'ясо, відділивши від кісток, перепустили через м'ясорубку.
Наступного дня над дверима нашого будиночка закрасувалася вивіска:
Незрівнянною Лолітою, звичайно, була наша мама. Вона придбала собі чорну кудлату перуку і зовсім незле виглядала, хоч її форм вже не стримували жодні гумки і жодні корсети.
Таким чином, наша робота полягала в тому, що нічліжан годувалося найрізноманітнішими м'ясними делікатесами, щедро присмаченими цикутою. Коли ж гості розходилися по виділених покоях, то одразу цікавилися незрівнянною Лолітою. Яке ж було їхнє збентеження, коли виявлялося, що це наша мама. Але не було іншої ради — незрівнянна Лоліта заходила в кожну кімнату по черзі і примушувала до злягання, поєднуючи корисне з приємним.
На світанку жоден із клієнтів уже не дихав, і тоді для нас із Максом починалася справжня робота. Хоч і часто заходили відвідувачі «Під зеленого пса», та все ж м'яса лишалося стільки, що довелося виносити його на ринок. А тут ще й кісток до біса назбиралося, що увесь льох було ними захаращено.
— А чому б нам не почати варити з них мило? — поцікавився я у матінки.
Її ця ідея неабияк зворохобила.
— А що — і справді! Не пропадати ж добру.
Роботи навалило стільки, що ми ухекалися не на жарт.
Одного вечора ми після довгої наради вирішили, що Макс буде дбати про городину, бо увесь город ми засіяли цикутою і блекотою, щоб була приправа до м'яса, а також стежити за котлами, в яких виварювалися кістки і тлущ. На мене лягла вся різницька робота, а на маму — кухня і роля незрівнянної Лоліти.
Проте й далі ми не встигали за всім, і тоді мама запропонувала залучити до компанії свого брата, а мого стрийка.
Стрийко мешкав за містом на хуторі, і було в нього донька Рузя та три дебелих підсвинки: мій ровесник Бодьо та два близнюки — Мілько і Філько.
Стрийко займався теж непоганим ґешефтом: ловив котів і собак та виварював мило, котре, звичайно, не могло конкурувати з нашим. Стрийна шила з котячих і псячих шкурок норкові й лисячі хутра, які надто підозріло пахли, і їхні власники дуже нарікали на те, що за ними по вулицях бігло щонайменше з десяток котів і псів, мабуть, родичів лисячого хутра.
Отже, мене виряджено було на переговори. Про всяк випадок прихопив я сокирку і сховав за поясом під курткою.
На хуторі панував затишок. Осінній вітер розважався нещасним листям. Стрийна сиділа на порозі й товкла масло. Ледве чи воно було коров'яче.
Я чемно привітався і запитав, чи є стрийко.
— Є, є, піди за хату — він там хазяйнує.
За хатою старий кендюх стрийко і його троє бовдурів саме білували котів.
— Боже помагай! — привітався я.
— О, хто до нас прийшов! — вигукнув стрийко, вдаючи, ніби дуже втішений, а вся трійця його вишпортків порозтягала писки від вуха до вуха, оголюючи жовті ріденькі зуби. — Яким тебе вітром занесло?
— Тим вітром, що мете грошима.
Почувши про гроші, стрийко зацікавлено глянув на мене, тоді витер скривавлені руки об траву і підступив ближче.
— Ну що ж, поговоримо. Але хай спочатку мої хлопчики подивляться, чи нема в тебе за пазухою якої-небудь дурнички, котра може пальчик поранити.
При тих словах троє бенькартів метнулися до мене, скалячи зуби, і вже хотіли виконати веління свого татуся, але я вчасно перепинив цей порив, пригостивши найстаршого обушком по голівці.
— Е-е, — заметушився стрийко, — я пожартував.
— Прибережіть такі жарти для роботи, яку я вам збираюся підкинути.
На Бодя вилили відро дощівки, і він очуняв. Сіли ми під деревом на траву, і я їм почав
