Рузя тепер стала пухкою і круглою всюди, де досі випинали самі квадрати. Ребра щезли, натомість з'явилися такі складки сала, що навіть на грудях вигулькнуло два пампухи і при кожному кроці весело підстрибували. Матінка навчила її ще й ходити так, щоб задок випирав якомога красномовніше, і ось уже моя Рузя перетворилася на таку кобилку, на котрій ледве хто й відмовиться погарцювати.
Так воно й сталося. Рузя користувалася незмінним успіхом, і діло наше розквітло всіма барвами.
Коли наше обійстя оточила поліція, ми були зовсім не підготовлені до оборони.
Стрийко зі стрийною займалися своїми котами, Макс варив у казані мило, Рузя нагорі, в покої, бавила чергового клієнта, а матуся з котячих кишок готувала мисливську ковбаску. Я в цей час пиляв дрова для вудження шинок, а мої стриєчні братове гнали свою улюблену кізяківку.
І от у такий мирний час, коли небо над головою розливалося прозорою блакиттю, а сонячні промені грайливо лоскотали вуха, несподівано завищали сирени і гальма, заклацали цинглі на карабінах і десятками голосів пролунала команда підняти руки й здаватися по одному.
— Краще смерть, як неволя! — вигукнула моя матуся, і за лічені секунди ми сховалися в будинку.
Кожен озброївся, чим міг. Стрийко виставив у вікно свою стару дубельтівку, з якою полював на котів, а стрийна випорпала на стриху австріяцького кулемета, котрий востаннє стріляв ще в бою на Маківці.
Згори збігли Рузя з клієнтом, зовсім голі. Клієнт кричав, що він тут випадково і зараз піде здаватися.
— Добре, — сказав стрийко. — Дорога вільна.
Рузя зробила йому цьомпа, і клієнт вискочив на подвір'я, вигукуючи:
— Я свій! Я свій!
Може, якби він підібрав інше гасло, все обійшлось би, але поліція в цьому вигуку відчула сильну образу своєї честі. Автоматні черги прошили його повздовж, а потім впоперек.
Після цього поліція рушила в наступ. На стриху загарчав кулемет. Кулі стрибали то по деревах, то по парканах, а стрийна кляла на чім світ поліцію і, думаю, ці прокльони дошкуляли їм більше, аніж кулеметні кулі. Тим часом десь із підвалу три братчики витягли гармату, пофарбовану помаранчевою фарбою. Гармата виглядала не так грізно, як смішно.
Стрийко зосереджено лякав поліцію своєю дубельтівкою, важко сопучи при цьому бараболястим носом.
Макс із матінкою взяли вила і зайняли оборону біля дверей.
Я за той час поскидав у підвал все, що може свідчити проти нас, і щедро полив бензином. В будь-яку хвилину досить кинути туди запалений сірник, і поліція втратить одним махом усі докази.
Нарешті гармату наладували і, відчинивши двері, спрямували люфу в нападників. Поліція, побачивши таке чудо, миттю залягла на землю.
Бодьо запалив паклю, підніс її до дзюрки і гукнув:
— Вогонь!
Як вам описати те, що відбулося? Пролунав оглушливий вибух, аж цілий будинок ходором заходив. І все довкола заволік чорний ядучий дим. Не знаю, як вони цілилися в поліцію, що одним пострілом висадили всі вікна разом із рамами, двері з одвірками та ще й чомусь за нашими спинами, якраз навпроти дверей, ядро вибило в стіні другі двері. Певно, люфа не в той бік стріляла.
Коли дим розвіявся, я побачив дві відірвані голови. Близнюки чесно виконали свій обов'язок. Бодьові повезло більше — йому лише відірвало руку.
Стрийко тяжко кашляв.
Матуся і Макс трясли головами і били себе по вухах.
Стрийна тим часом вилізла вже на дах, бо зі стриху мала обмежений круговид, і гукала нам:
— Льондзю!
— Гов! — хрипів старий.
— Ти живий? — Живий!
— А кого забило?
— Близнюків!
— Я з них ніколи потіхи не мала. Навіть в такий день мене нервують.
А за хвилю:
— Льондзю!
— Гов!
— Скажи Рузі, най вбере майтки, бо вже знов поліція наступає. Після цього закалатав кулемет, і Рузя кинулася шукати свої майталеси.
Я зрозумів, що нам небагато зосталося.
Бодьо одною рукою вперто ладував гармату. Тепер вже було по цимбалах, куди вона стрелить, бо поліція перла зі всіх сторін. Матінка з Максом вистромляли свої вила то у вікна, то в двері, щоби вороги знали, яка їх грізна зброя чекає.
Стрийко спитав:
— Бодю, будеш стрілєв?
— Буду.
— Ну, то бувай здоров.
Гармата гугупнула так, що на протилежній стіні з'явилися ще одні двері, а одна поліцейська машина радісно спалахнула. Шкода, що Бодьо того вже не побачив.
На даху пролунав гуркіт, а потім голос стрийни сповістив:
— Льондзю! — Гов!
— Я вже полетіла!
— Царство тобі небесне, — перехрестився стрий, коли стрийна важко хляпнула на подвір'я.
Від гарматного пострілу ми всі мали чорні писки і виглядали на ангельських повстанців.
Рузя нарешті вбрала майтки і полізла на дах до кулемета.
Макс спитав:
— 1 що ми їм зробили поганого?
— Загинемо, як герої, — відповіла матуся.
Нагорі знову залунало тарахкання кулеметних черг. Я міг пишатися своєю жінкою. І дивна річ: жодного разу з нею так і не переспавши, я саме у цю вирішальну хвилину відчув до неї такий непереборний потяг, що готовий був мчати на дах і там під кулями кохатися з нею на зло ворогам.
І, може, я б так і вчинив, але у цю хвилю пролунав гуркіт на даху і голос Рузі:
— Тату!
— Гов!»
— Я лечу!
— Царство і тобі небесне. Рузя впала разом із кулеметом.
Стрийко повернув повільно свою голову від вікна, і я побачив у його роті повно крові. Тіло його важко осіло на підлогу.
Я підхопив дубельтівку і збив якомусь поліцаєві кашкета. На більше, видно, ця зброя і не претендувала.
У дверях мужньо боронилися моя матінка з Максом, але сили були нерівні. Поліція дуже хотіла хоча б частину нас захопити живими і стріляла понад голови. Та коли матінка наштрикнула одного, мов галушку, на вила, розлючені поліцейські розпанахали їй кулями живота.
— Бандити! — щиро обурився Макс і кинувся в атаку з вилами. Кінець вже було видно. Я хутенько відскочив од вікна, чиркнув
сірником, і в підвалі бехнуло полум'я.
Знадвору пролунав передсмертний крик Макса.
Я підняв з підлоги поліно і зі всієї сили гаратнув себе в чоло.
Що було далі, я дізнався на суді.
Судили, звичайно, тільки мене, бо я один і вижив. Докази згоріли дотла, і я вперто грав вар'ята, вдаючи, що не розумію, чого від мене хочуть.
