проявляли жодних звихів. Пан Шопта, наприклад, любив завмирати у позі якого-небудь пам'ятника і стояти так годинами. У цей час йому можна було хоч кілок на голові тесати, а він навіть оком не мругне.
Одного дня на Кульпаркові зчинився страшенний рейвах. Кинулися мити й чистити геть усе, а хворих повбирали в чисті піжами. Ну, а коли на обід зупа виявилася теплою та ще й з масними плямами на поверхні, сумніви у мене зникли — має приїхати якась груба риба. Так воно й сталося. Кульпарків провідав пан бургомістр. Його супроводжувало парканайцять роззяв з Ратуші.
З-поміж хворих вибрано було півтора десятка якнайпристойніших дебілів і запроваджено до кімнати відпочинку. Зайве казати, що до тої славної когорти потрапив і я. Нам видали зовсім новенькі шахи, книжки і сказали, щоб ми розсілися за столами і робили вигляд, буцім то наш улюблений відпочинок.
Я й перед тим, заки вар'ятом став, у шахах нічого не тямив, то й зараз не брався. Книжка мене цікавила ще менше, бо називалася вона «Меліорація південних районів Полісся», і я став собі проти вікна, милуючись деревами.
Коли пана бургомістра запровадили сюди, то ніхто не кинув у нього шахівницею, ніхто навіть не засміявся. Всі сиділи дуже набурмосені й, насупивши брови, робили вигляд, ніби ніщо на світі їх так не цікавить, як шахи і книжки. Я подумав: якщо так далі піде, то гість не винесе зі своїх відвідин жодних цікавих споминів.
Але бургомістр, вислухавши лекцію про перспективи розвитку вітчизняної психіатрії, вирішив поспілкуватися з хворими особисто. Найбільше його зацікавив дідок, що, обхопивши голову руками, наморщивши лоба, вчитувався в арифметику для другої кляси. При цьому він ще закушував губи і голосно сопів.
— Як вас звати, прошу пана? — спитав високий гість.
Дідок підвів угору напружене обличчя, кольору кабачкової ікри, і випалив:
— Місько Штунда, мільдую слухняно.
— Дуже приємно. Пане Штунда, чи ви себе вважаєте вар'ятом?
— Чому ні? Я є чистої води вар'ят. Але спокійний. Я читав, жи в Україні на кожну сотню людей припадає їден вар'ят. Дивує мене, як вони тото порахували, бо то, видите, часом тєжко є визначити вар'ята. Візьмімо тих депутатів. Нині він чоловік як чоловік, а одного дня як бовкне щось коло мікрофону, то зараз видно, жи не має всіх вдома. Такого наговорит, що аби взяв докупи штирох з Кульпаркова, то так би не потрафили.
— Це дуже свідомий хворий, — втрутився головний лікар. — Він слухає всі засідання Верховної Ради і пізнає кожного депутата по голосу.
— Чим вас так зацікавила Верховна Рада? — здивувався бургомістр.
— То є справжній дім вар'ятів, — відповів дідок, а всі гості аж затряслися від реготу. — 1 я гадаю, аби вони менше пашталакали, треба би їм щодня клізми вставляти. Бо я все після клізми такий розморений і добрий-добрий… Я би тому Симоненкові власноручно двадцять літрів напомпував.
— То ви патріот! — похвалив бургомістр.
— Аякже. Я вважаю, що кожен мусить Україну будувати на своєму місці. Ви — там, а ми тут — на Кульпаркові.
— Чи ви маєте, пане Штунда, якесь прохання, яке б я міг задовольнити?
— Чому нє? Маю.
Всі лікарі відразу насторожилися і перезирнулися, а дідок вів далі:
— Просив би-м пана бургомістра, аби прислали нам синьо-жовті прапори. Бо коли яке свято, то в цілому місті вивішують прапори, тільки в нашім Кульпаркові не вивішують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лікарню.
Бургомістр змахнув сльозу і потис дідові руку.
— Ви є щирий українець. Якби всі українці були такими вар'ятами, як ви, пане Штунда, Україна вже була б супердержавою. Але, може б, вам хотілось виписатися звідси, то скажіть.
— Ні, пане бургомістр. Тут мені добре. Годують, обпирають. А вдома я навіть радіва не маю, аби Верховну Раду слухати.
Готовність бургомістра посприяти, щоб із божевільні виписали, мене зацікавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна і, ставши на крісло, почав у повен голос співати національний гімн. Гості й лікарі від несподіванки отетеріли і зробили мудрі пики. Інтелігентна частина вар'ятів підвелася і з острахом ворушила губами. Решта завмерла, увібравши голови в плечі. Один ідіот пустив з переляку під крісло струмочок. Пан бургомістр світився блаженною усмішкою. Я відспівав цілий гімн від початку до кінця з додатком ще кількох маловідомих куплетів. Коли оплески вляглися, я спитав:
— Пане бургомістр, чи багато ви зустрічали нормальних людей, котрі здатні були б відспівати весь гімн без жодної помилки?
— М-м-м… таких, що знають геть увесь гімн, дуже мало.
— А скільки, ви гадаєте, назбирається цих унікумів на цілу Україну?
Бургомістр замислився.
— Може, з десяток.
— О! Видите! І один із цих вибраних перебуває в божевільні! — патетично виголосив я. — Спитайте мене, за що!
— За що? — слухняно спитав пан бургомістр.
— За те тільки, що мене було запідозрено в скоєнні злочинів, котрих ніхто не зумів довести.
— Це правда? — звернувся він до лікарів.
— Хворий потрапив до нас після черепно-мозкової травми і два місяці перебував у стані важкого психічного розладу, їв лише з рук, мимрив щось нерозбірливе. Єдиною ознакою, що це мисляча істота, було те, що він справно просився в туалет і не обминав жодної можливості задирати халати санітарок. Але останнього місяця відбулися значні зміни. Хворий практично вже нічим не відрізняється від нормальних людей, що позитивно свідчить про розквіт психіатрії на місцях, — виголосив головний лікар.
— Браво! — захоплено вигукнув бургомістр. — Але навіщо ж його досі тримають у лікарні?
— Річ у тому, що його було звинувачено в жахливих злочинах. Він та його родина провадили кнайпу, в якій годували постояльців різним свинством, від чого ті давали дуба, а потім їх переробляли на шинки, сальцесони, шпондерки, кишки і таке інше. Однак, оскільки вся родина, крім нього, загинула під час штурму їхньої кнайпи муніципалами, а речові докази разом із кнайпою згоріли, то все це зосталося на стадії підозри.
Пан бургомістр уважно подивився на мене.
— Важко повірити, що людина з таким інтелігентним виглядом могла творити щось подібне. Скажіть, чи вважаєте ви себе здоровим?
— Так. Тутешні лікарі творять дива. Шкода, що в Україні так мало знають про наш Кульпарків.
— I чим ви займетесь, коли покинете ці стіни?
— Я мрію вступити до медичного інституту, вивчитися на психіатра і повернутися назад на Кульпарків, щоб якнайбільше вар'ятів стало щирими патріотами нашої Вітчизни!
Цими словами я викликав сльози розчулення у цілої депутації. А той прибацаний, що нацюняв на підлогу, заліз під стіл і став витирати сліди свого гріха книжкою «Хімія в побуті».
— Панове! — звернувся бургомістр до лікарів. — Саме таких людей потребує наша багатостраждальна ненька!
І потиснув мені руку.
Санітарки тулили мокрі хустинки до носа і кліпали очима.
Після цього пан бургомістр обвів радісним поглядом усіх присутніх вар'ятів і сказав ще раз:
— Панове! — Так до нас ще ніхто не звертався. — Панове! Наближається вирішальний день: бути чи не бути нашій неньці Україні. І день цей настане післязавтра. В неділю весь свідомий народ у єдиному пориві кине свій голос за своїх обранців. Усі на вибори! — таким є гасло кожного патріота, і я звертаюся до вас, тих, хто волею долі вирваний із щоденного виру життя. Ви все ще залишаєтеся громадянами України, а тому повинні виконати свій священний обов'язок. У неділю сюди приїде телебачення і зарубіжні спостерігачі. Вам надається висока честь відкрити в себе виборчу дільницю.
Оця промова дещо ошелешила лікарів.
— Знаєте, пане бургомістр, — сказав головний лікар, — у нас тут ніколи дільниці не було… Ми для
