Львівський художник Юрко Кох перш ніж що-небудь малювати уважно вивчав об'єкт. Нехай це буде навіть маленька нікудишня комашка, така, що й плюнути нема куди, а він все одно — візьме покладе на чисту серветку і під лупою вивчає її, як Гумбольдт.
Години через дві він починає відривати комашці ніжки, потім крильця, потім вусики, видовбує голкою очі, вставляє їй в задок тоненьку стеблинку споришу і надуває нещасну комашку до розмірів сливи.
В цей момент з'являється Ольга, перша дружина художника.
— Олю, хочеш чорнослив? — цікавиться він.
— В чоколяді? — цікавиться Ольга.
— Еге, в чоколяді, ги, ги-ги, — тішиться Кох і кладе їй у ротик роздуту комаху.
А Ольга — хрум, хрусь, плям, плям — і їсть.
Потім Кох іде в підвал, ловить павука, приносить, кладе під скло і продовжує вивчення.
Якось Ольга знічев'я сказала:
— Може б ти і мене намалював?
— Для цього я повинен тебе дослідити.
— Хоч зараз, — сказала вона, роздяглася і лягла на скляну поверхню.
— Добре, — рішуче відказав Кох і подався у підвал за пилкою.
Легенди
Легенда
Зазвичай вони об'являлися в старій густій вербі. Спочатку тільки шелест, тільки шепіт, шемрання… потім мигтіли долоні і тонесенькі пальці. Наче грав хтось на фортеп'яні, бо згодом і шелест уже нагадував музику.
Вони ховалися в листі. Ми помічали часом їхні очі — здивовані й сміхотливі. Або вуста.
Коли ж ми розсували зелені штори верби і намагалися їх побачити, вони зникали, а шемрання влягалося.
Чорне дупло верби зяяло пусткою і гнівом. Ми тицяли в нього палками і розбігалися з вереском, коли зачували розлючене кректіння.
Їм було важко до нас призвичаїтись.
Коли вони вимерли, ми враз відчули себе дорослими і теж почали вимирати.
Праісторія
Ті, що жили колись на землі, були диваками. Будовою своїх тіл навіщось наслідували будову всесвіту.
Одні з них мешкали собі в колінах, інші в ліктях, шлунку, або в п'ятах. Ще інші у вухах і носах, в очах чи під язиком. А були й такі, що облюбували собі місце в грудях за ґратами ребер, у непрохідних лабіринтах кишок, у руслах жил, або в карцері черепа.
Кожен вважав батьківщиною якусь частину тіла і в ній вирощував свою істину.
Ті, що мешкали ніде, — були ніким. Ніщо не могло розмножитись.
Оскільки ж їх було багацько, а істина таки одна, то вежа з черепів одного разу розсипалась і поховала усіх.
Коріння
Сліпий і вбогий сад, що зріс на шкаралупці равлика, сповзає разом з ним в глухий закуток здичавілого городу, де тіні вологі й липкі кидаються зловтішно його обмацувати, облизувати і пробувати на смак. Ще зелений, але вже згірклий сік проступає на надкушених стовбурах і скрапує, скрапує…
Наляканий кущ аґресту скрикує в тонюсіньку щілинку неба, що прозирає крізь хащі, в надії уздріти око Господнє — зелене і стигле, як ягода аґресту.
Але тіні — це випари смерти, що вже чатує і розтирає закрижанілі пальці. Пожива так близько і така приступна.
Сад припадає на коліно й молиться сухою молитвою дерев, з яких по краплі витікає живиця, і перетворюються на карачкуваті хрести. Хрести, під якими ніхто не похований. Крім власного коріння.
Вічність
Стою собі перед дзеркалом і зав'язую краватку.
Пропливають хмари під стелею.
Море хлюпає хвилями у підніжжі креденса.
Ліжка напинають вітрила. Вздовж прови пливуть знайомі русалки.
Вікно м'яко лягає на березі і вкривається смагою.
Крісла вирушають на водопій і не повертаються.
Підлогу заносить піском і намулом. Крізь щілини в дошках протискаються глибоководні підсліпуваті риби. Слизькі і зимні. Грайливо метляють хвостами.
Зелені водорості обплели мої ноги.
Хвилі затоплюють мене разом з дзеркалом.
Через тисячі літ, коли море відступить, знайдуть мене археологи і здивуються, що я так добре зберігся.
Тінь
Він побачив тінь дерева. Взяв і ковтнув її. Тепер за ним ходила його власна тінь і тінь його дерева. Потім він так само вчинив з тінню хмаринки, їжака і квітки, а далі черга дійшла до будинку, стовпа і авта.
