Жучок соромливо затупцяв на місці і підкрутив вус.
— Ах, як це чудово, — продовжувала Блішка. — А між іншим, у мене аж вісім ніжок. Чи ви помітили?
— Так-так, звичайно… Вісім ніжок — це не абищо, це… гм… це…
— То ви помітили? Отже, я вам подобаюсь? Ах, я така щаслива! Чи не бажаєте зі мною усамітнитись? Тут є одна затишна місцинка — он за тим каменем.
Жучок від несподіваного залицяння оторопів. Він був імпотентом і сексуальні вірші для нього були єдиною сатисфакцією.
— Та ні, я той… е-е… бачите… не той… тобто…
— Ви відмовляєтесь? — витріщила свої банькаті очі Блішка. — Ви гордуєте моїми стегенцями? Усіма вісьмома? О, яке хамство! Тільки подумати! І я цьому негідникові збиралася подарувати свою невинність! А він… він… Та краще я віддамся наймерзеннішому хробакові!
— Я тут, моя рибонько! — озвався червоний тлустий Хробак і вже збирався взяти Блішку в кільце, як та несамовито заверещала і, гидливо брикаючи ніжками, пострибала геть.
Жучок полегшено зітхнув.
— Ну і вір після цього жінкам, — сказав Хробак.
Жучок не мав бажання підтримувати розмову, і Хробак відповз. Але свідком цієї сцени був ще хтось. Зовсім поруч на камінчику примостилася біла Гідра.
— Ви все чули? — поцікавився Жучок.
— Не чула, а чув. Цього місяця я чоловічої статі. Тому я вас цього місяця не розумію. Як можна було відмовитися від такої апетитної Блішки? Але наступного місяця, можливо, я вас зрозумію. Я тоді й сам… тобто сама навідаю вас і зваблю. Хе-хе… у вас таке гарне черевце… тепер ще ні, але за місяць я залюбки вкрию його цілунками…
Жучок зрозумів, що встряв у халепу. Гідра підповз ближче і видихнув Жучкові до носа випари болота і ряски, а потім його лапа спробувала погладити Жучка по голові. Такого запанібратства видатний поет витримати не міг. Він клацнув зубами і Гідрина лапа опинилася у нього в писку. Гідра розсміявся:
— Дурний! Мене з'їсти неможливо.
Жучку лапка посмакувала і він, поваливши Гідру на землю, став його пожирати. Увесь той час жертва нестримно реготала, аж заходилася.
Наївся Жучок лише тоді, коли від Гідри зостався маленький клаптик, який тріпотів і смикався, зловтішно хихікаючи. У цей момент з'явився господар і запросив усіх до столу. Гості рвонули до столів і почали накладати на тарілки усе, що очі бачили, вибудовуючи єгипетські піраміди закусок. Зусібіч лунало гучне плямкання, цмакання і сьорбання. Жучок, наситившись Гідрою, не мав жодного бажання їсти.
— А мені хоч кусюнчика хтось принесе? — гукав недоїдок Гідри. — Невже ніхто не пожаліє інваліда? Нічого, курчі діти, за годину-дві я відновлюся і тоді побачимо.
Жучка закрутили прихильниці його таланту. Вони уже встигли випити і осміліли. Водомірка навіть попросила автографа на своїй довгій нозі.
— А виявляється, ви поет? — поплескав Жучка по спині Жаб. — Скоро з'явиться моя дружина — вона великий спец у літературі. Чому ви нічого не їсте?
— Хіба ви не знаєте? — засміялися блішки. — Поети живляться ароматами квітів і сонячними зайчиками.
— Здохнути можна! — вигукнув господар. — Але я маю іншу інформацію. Поети полюбляють ласувати жаб'ячим кав'яром.
— Хто? Я? — запанікував поет. — Та я ніколи в житті…
— Перестань, — махнув примирливо лапою Жаб. — Якось я бачив, як ти наклав он там під берегом цілу купу. Хочеш сказати, що це перетравлені сонячні зайчики?
— Ні-ні… Але я залюбки ласую водоростями… ака… кав'яру ще не пробував…
— Ось і моя дружина. Ти знаєш, хто це? — звернувся він до великої пузатої Жаби. — Поет.
— Той, що пожирає нашу ікру?
— Та ніколи в житті! — заметушився Жучок. — Я водорості… водорості…
— Не слухайте його, — озвався оновлений Гідра. — Я цих жуків знаю. Жеруть вашу ікру, як має бути.
— Та це ти сам і жереш! — боронився поет. — Оно який випасся!
— Я за ним давно спостерігаю, — сказав господар. — Він нічого не їв на гостині.
— Поезію я люблю, — облизалася Жаба і, згрібши лапами Жучка, відкусила йому голову.
— Смачний? — поцікавився Жаб. — Шкода, що я вже ситий.
— Ну, як тобі сказати… Сухуватий.
— Ану-ну, — підповз Гідра, — пригостіть і мене бодай лапкою.
— Та беріть хоч усього, — відказала Жаба. — У мене пропав поетичний настрій.
Урок ботаніки
Учитель ботаніки пан Марцеліус Помпка вів урок в оранжереї.
— Ця рослина називається упириця, — сказав учитель. — її назвали так через те, що вона любить висисати кров у комах. Але також у дрібних звірят — мишей, щурів, зайців… Цим і харчується. Але не тільки дрібними звірятами.
Тут він схопив за вухо одного з учнів і продовжив:
— Ану, діти, що вчинив сьогодні цей малий свинтус?
І діти хором відповіли:
— Він кинув крейдою і попав панові вчителеві в ніс.
— Справді. Так воно й було. А тепер, юний бешкетнику, тебе чекає покарання, — і з цими словами учитель штовхнув бешкетника просто в кущі упириці.
Гілки, мов мацаки спрута, вчепилися в малого, втягли його в себе, і видно було, як рослина кайфує з розкоші. На очах школярів обличчя неслухняного хлопчика почало біліти, кров, залишаючи його тіло, переливалася в рослину. За короткий час галузки відпустили свою жертву — безвільну оболонку зі шкіри та кісток.
Вчитель голосно висякався і сказав:
— Та-ак… а тепер, дітки, перейдемо до іншої рослини, яка називається душиця…
Перелітка і квітка
— Яка чудесна квітка! — вигукнула Перелітка, побачивши чудесну квітку.
