жіночки. Він би міг і обуритися, але на ту пору уже встиг обрости п'ятьма дітьми, а шосте якраз брунькувало, то тільки й махнув рукою. Щоправда наступні покоління Клюсиків уже нічим особливим на науковому поприщі не відзначилися.
Івакуна
Я не знаю, як про це почати. Бо я боюся. Івакуна всесильний і всюдисущий. Можливо, він зараз стоїть праворуч мене і спостерігає за моїм пером. Пильно спостерігає. Можливо, він ставиться зовсім неприхильно до мого писання. Можливо, він ще нині вночі прийде до мене і покладе свою холодну руку на моє чоло. Але звідки я можу знати, що вона в нього холодна? Цього ніхто не може знати. Може, в нього навіть немає руки… і нема ніг, щоб ходити…
Івакуна… Івакуна… Івакуна…
Відтоді, як я його побачив… Ні, не я один… Відтоді, як ми всі його побачили, то втратили спокій. Він почав приходити до нас дуже часто, і то в найнесподіваніші хвилини.
Ти не перебивай мене, я все одно маю кращу пам'ять, ніж ти. Зрештою, в мене є щоденник. Властиво, половина щоденника. Друга його половина.
Я бачив Івакуну. Він сидів під деревом і нічого не робив, а просто сидів.
Я побачив Івакуну, який копав щось на городі. Коли я його спитав, що ти копаєш, він зник, а лопата залишилась.
Нині він спускався з балкону сусіднього будинку. Спускався дуже вправно, наче б усеньке життя тільки те й робив, що лазив по стінах. Коли я хотів йому допомогти, хоч тої допомоги й не потребувалося, бо ж кажу, що він лазив по стінах незгірше кота, Івакуна роздратовано форкнув і зник.
Я бачив Івакуну. Він стояв на подвір'ї і намотував на палець довгу мотузку, на якій висіла випрана білизна, разом з мотузкою він намотав на руку й білизну, і те дерево, до якого була прив'язана мотузка. Дерево ще було молоде і гарно родило. Мені стало шкода його і я закричав, що ти робиш. Івакуна на мить зупинився, а тоді розчинився в повітрі, залишивши по собі тільки половину дерева, яку ще не встиг намотати на руку, а верхівка таки пропала.
Івакуно, поверни мені верхівку дерева, інакше воно засохне, а воно ж так гарно роди…
Івакуно, ти чуєш мене?
Оглядаюся на боки, намацуючи його очима. Роблюся злий.
Івакуно, якщо ти не з'явишся… рахую до трьох… раз… дерево засохне, якщо не повернеш… два… мені вер… два… хівку… ти чуєш, Івакуно… два!!! Івакуно… ну що тобі на тім залежить… два!., рахую до трьох… два…
Я не наважився мовити три бо не відав що маю чинити коли й після трьох його не буде…
Рушниця була з одною цівкою зараз вона з двома… якщо він з'явиться вальну з обох… адже ж вчора тут була тільки одна цівка… а-а це все твої хитрощі Івакуно… але я тебе розгадав… все одно тебе ніщо не врятує… Цілий день я чекав його але він не прийшов і я заснув…
Дружина пішла від мене… ну і йди к бісу… дурепа тонконога… хіба я винен що не годен вже цілий місяць спати з тобою… хіба я винен… То все Івакуна… він так зумисне вчинив… та подумаєш… або хай дерево поверне або я його… і білизну… туди к бісу — в газетах сплю… а вона бач що меле: я не можу спати з людиною в якої навіть білизни немає… дурепа сама ж на мотузок повісила… але не вірить що то все Івакуна… і дивиться ж на нього дивиться — ні каже не бачу…
Ніхто мені не вірить що він є.
Кажуть поміщався… кажуть самашедший… а хіба самашедший бачить крізь стіни… а я бачу… о гля! — двір сад… чи не Івакуна там під кущем… ну держись гад…
довго не вів щоденника потому був хорий мав у голові болі тампаратуру нинє пришол ліст од Івакуни пише прийду ладнаю рушницю зара я йому дам очень мінє надокучіл
трап-трап-трап
йде вон йде набліжаєцца січась струлю січась о-о-оддай дерево оддай паль-му помідори на ній в'януть
оддай а-а-а-а-а нє???
нугад!!!ббах!!!
ги-ги-ги-ги
А КРОВ ТО КРОВ ТО ЖЖОЛТАЯ!
Завжди напоготові!
Одна стара карга вирішила, що пора помирати. Мовляв нажилася на світі, пора і честь знати. От вона смачно пообідала виїла все, що мала і сказала:
— А посуду мити не буду. Навіщо? Все одно вмирати.
Вбралася вона в усе чорне, прихопила парасольку і почалапала вулицею, старанно обходячи калюжі.
а спокійна радянська осінь. Бадьоро червоніло пролетарське листя. Прогресивно настроєні горобці оспівували перебудову.
Стара карга побачила овочеву крамницю і вирішила — це якраз те, що треба. Вона зайшла всередину, вилізла на гору капусти, лягла і склала руки на грудях.
Продавець, коли це уздрів, несамовито заверещав. Позбігалися і всі інші продавці й теж почали верещати, бо це ж було просто неподобство. В крамницю напхалося стільки людей, що й не проб'єшся. Всі вони галайкали, шуміли, тупотіли ногами і люто сопіли.
— Дайте мені спокійно вмерти! — ввічливо попросила стара.
— Що? Вмерти?! — скрикнула директорка крамниці. — Нікада в жизні! Та як ти, чортова бабенція, загнешся мені на оцій капусті, то в мене її більше ніхто не купить! А що я тоді з нею робитиму? Хіба самій зжерти? Але ж я за все життя не зжеру стільки капусти!
Тут звідкись узявся міліціонер і засюрчав:
— Гражданка старушка! Немедленно злізьте з капусти! Бо це капуста державна і за неї отвічає оця дама!
Він тицьнув пальцем в директоршу і ненароком вибив їй око, але директорша зробила вигляд, наче нічого не сталося, бо її вже років десять ніхто дамою не називав.
Міліціонер облизав палець і грізно ним помахав:
— Гражданка старушка! Убедітельно прошу: злізьте з капусти! Умирать на капусті не положено! А положено тільки розмножуваться, тоїсть проізводіться на світ. Але в образі младєнца, а не старої рухляді.
