Наступного дня цьоцю Гелю відправили у божевільню, і я міг тепер з насолодою просиджувати у кльозеті, скільки мені заманеться.
Пан професор і пан кат
Професор Клюсик жив наприкінці XVIII століття у Львові на вулиці Академічній і був чоловіком розсіяним, себто типовим професором, який інколи шукає по цілій хаті окуляри, маючи їх на носі. На щастя, він хоч і не мав дружини, але мав кебетну служницю, яка у такі хвилини не раз рятувала його дорогоцінний для науки час, гукаючи: «Пане пруфесор! Та роззуйте свої баньки! Та пудивітьсі на носа!»
Якось професор Клюсик, чимчикуючи з занять додому, вступив по шинку «Під Золотим Шницлем», а там за гальбою доброго пива зазнайомився з дуже приємним чоловіком, який сипав дотепами, як з решета. Панові Клюсикові так сподобався цей чоловік, що він його навіть запросив до себе на обід. Звісно ж він жодної підозри не мав, ким є його новий знайомий.
За обіднім столом професор з задоволенням слухав оповіді нового знайомого про цікаві випадки зі своєї практики. А практикував він на посаді міського ката. Правда, професор цю страшну правду ще ніяк не міг усвідомити, бо сприймав катові оповідки, як бурхливу фантазію.
За десертом кат нарешті второпав, що господар сприймає його не так, як йому цього хотілося б і, щоб якось наочно задемонструвати свою майстерність, піймав під столом кота і одним ударом ножа відсік йому голову.
Пан Клюсик з почуттів гостинності навіть не пробував обуритися, ба, навпаки, сказав: от і добре, цей розбишака мені страшенно набрид.
Проте ката не задовольнила така відповідь, адже він не почув вигуків захоплення своєю майстерністю. І тоді він, вловивши момент, коли покоївка з мокрими очима, які щойно оплакали бідного котика, подала вино, кат схопив її за поділ і повалив на підлогу. Покоївка була дівкою дебелою, але й кат мав свою вагу, і вони довгенько борюкалися, доки катові не вдалося скрутити їй руки і ноги. На додачу він ще й забив їй рота кляпом.
Пан Клюсик на те все дивився досить спокійно, бо так по-правді, покоївка вже йому мало на голову не вилазила, і він би сам із задоволенням дав їй пару кляпсів по задниці. Однак кляп його нервував.
— А як же вона буде з нами розмовляти? — поцікавився він.
— А вам конче потрібно, щоб ця феська з нами пашталакала? ~ цілком слушно здивувався кат. — Запевняю вас, що з кляпом усе буде виглядати значно спокійніше. Тортури — це річ серйозна і потребує великої напруги енергії.
— Чиєї енергії?
— Та моєї ж, звичайно. її енергія тут до уваги не береться. Ви знаєте, що таке тортури?
— Ні, не знаю, — похитав головою професор і відразу ж поспішно додав: — 1 знати не хочу.
— 1 даремно. Тортури — заняття захоплююче. Хто раз спробував, уже довіку не облишить. Отже… Беремо ножиці і розрізаємо на тортурованій одяг.
Та щойно кат заходився тяти сукню на служниці, як та почала кидатися і брикатися. Довелося прив'язати її ноги до ніжок стола, а руки до ніжок шафи.
— То ви не знаєте, що таке тортури? — перепитав кат, розтинаючи сукню і оголюючи перса. — Це ж треба! Доросла людина, а не знає такої важливої речі. Я завше казав: нема в нас порядку. А країна, в якій нема порядку, приречена на що? Правильно, приречена на загибель. Я це не тільки вам, я це навіть наияснішому цісарю скажу. Погляньте, які перса! А нижче! Нижче! Ах, який верстак!
Пан Клюсик не зводив очей з оголеної служниці. Таке розкішне тіло він бачив уперше.
— Та-ак… — потер руки кат. — А тепер настала та святкова хвилина! Отже, для того, щоб почати тортури, слід спочатку визначити, яке нас питання хвилює. І в чому шановна тортурована повинна признатися. Ну? Слухаю вас уважно.
— Але я не маю до неї жодних питань, — стенув плечима професор.
— Як то не маєте? Невже у вас ніколи нічого не пропадало? Гроші або столове срібло?
— Щось не пригадую.
— Ну, це з професорами буває. Вони ніколи не запам'ятають, скільки у них ложок чи виделок. Але я ще не стрічав служниці, чистої на руку. Така вже їхня вдача — цупити, що лежить напохваті. Для початку спробуємо довідатися, що саме вона вкрала. Не заперечуєте?
— М-м-м… — промимрив професор, усе ще не сприймаючи слова ката серйозно.
Кат вийняв кляп з рота служниці і кімната наповнилася несамовитим вереском та добірною базарною лайкою, що аж у професора почервоніли щоки.
— Бачу, я не помилився, — втішився кат. — Вона вже видала себе цією лайкою. Якби була невинною, то поводилася б спокійніше. Отже, де ті гроші, які ти вкрала у свого господаря?
— Які гроші? — обурилася служниця. — Які в нього гроші? Він ледве нашкрябує, щоб зі мною розрахуватися.
Кат повернув голову до професора і запитав:
— Це правда? Той кивнув:
— У мене нічого вкрасти.
— Жаль. Як же нам її тоді тортурувати?
— Попробуйте тільки! — буркнула служниця. — Я вас обох подам до суду за спробу зґвалтування.
— О, діло серйозне, — скривився кат. — Якщо ми її не піддамо тортурам, то не зможемо пояснити, для чого роздягнули. А причин для тортур нема. А без причин тортурувати та ще й даму я не можу. Я ж не садист.
— О-ой, — зітхнула служниця. — Закінчиться це все для вас дуже сумно.
— Може, тоді її помилуємо? — запитав пан Клюсик.
— Це не в моїх правилах, — не погодився кат. — Ще ніхто моїх рук не покидав неушкодженим. Навіть якщо помилування мало місце, то завше запізнювалося. Хоча… Стривайте, є один вихід. Освячений, так би мовити, глибокими традиціями.
— Страх, як люблю традиції, — позіхнула служниця.
— Ну-ну, що то за вихід? — спитав професор.
— Особу, присуджену до страти, можна помилувати, якщо інша якась особа висловить бажання з нею одружитися.
— Що? — обурився пан Клюсик. — То це я маю оженитися на власній служниці?
— Боюся, що це в нас єдиний вихід зі становища, — похитав головою кат.
— Пане Клюсик, — прощебетала служниця. — Я завше відчувала до вас велику симпатію. І якщо вже так ся стало, то я ніц не маю проти.
— Але я маю! Ви цю кашу заварили, — тицьнув він пальцем у ката, — то ви її й розхльобуйте. Ви й самі можете оженитися на ній.
— Аякже! Я вже жонатий. З нас двох іно ви, пане професоре можете розплутати цей вузол.
— Але чому я повинен женитися, якщо мені цього не хочеться? І ніколи не хотілося!
— Захочеться, — підморгнув кат. — Подивіться який це скарб. Все на місці. Все допасоване, як два черевики. І тут скарб, і тут скарб, і там-во теж скарб, а тутка-во аж два скарби, га?
Пан Клюсик витер піт з чола.
— Невже я оце все маю повтинати? — скривив писок кат. — Таку красу! — Він висмикнув з бороди волосину і провів по ній лезом ножа. — Гострий. Прошу зауважити, що коли я зачну її тяти, то крові буде багацько. А хто ж тоді тут поприбирає, як вона буде страчена?
Професор проковтнув слину і опустив голову.
— Добре, пустіть її… я оженюсь…
Так ото пан Клюсик і оженився на власній служниці, і, тільки проживши з нею щасливо кілька літ, раптом із подивом дізнався, що той ніби кат ніякий не кат, а звичайний різник, стриєчний брат його ж таки
