— Ах, пане Бомблик, ви ще нічого не знаєте, але коли дізнаєтесь — ах! У мене нема слів. Але ходімо, ходімо, я вам щось покажу.
Сусід насмішливо потупцяв за нею в той самий затишний куточок саду, де стояв старенький вифарбуваний на зелене виходок…
— Прошу зайти і полюбуватися.
— Ще чого! — обурився той. — Я таким добром і в себе полюбуватися можу. Чим ваше файніше від мого?
— А ви таки зазирніть, то переконаєтесь.
Пан Бомблик прочинив обережно двері з такою міною на обличчі, наче б заходив до атомного реактора.
Запах троянд вдарив у ніс, і він зашморгав часто-часто, принюхуючись і задумливо аналізуючи таке загадкове явище. Далі зайшов усередину і зазирнув до віконця, котре було вирізане у формі серця.
— Ага, — кивнув, — так я і мислив собі.
— Ну, що? Тепер переконалися?
— Тепер переконався.
— Справді? Що я — янгол?
— Ні, що ви вар'ятка.
— Але чому? Чому ви мене ображаєте? — заломила руки Роза.
— Я вас не хочу образити, але ви самі наражаєте себе на образи. Вам ся захотіло з мене покпити, і ви з мене дурного робите. Але я є хлоп не дурний і зара бачу до чого йде. Я вам так скажу, пані добродійко, же ви потребуєте хлопа. Без хлопа жінка дуріє, кров б'є в голову, а від того ґумка на майтках пукає.
— Але ж я завжди мала повно хлопів!
— Яких хлопів? Хіба то хлопи? Та ж то пияцюри!
— Пане Бомблик, я колись читала, що ще в біблейські часи якась проститутка стала святою. Чому нею не можу стати я? Я не тільки какаю трояндами, я ще й літаю!
Бомблик про всяк випадок перехрестився:
— Свят-свят-свят! Пані Розо, щоби вам злетіти, треба реактивного двигуна в дупу закрутити.
— Не вірите! — Роза змахнула руками і щосили підстрибнула.
Бомблик щиро зітхнув і почалапав до хати.
Роза виповзла з будяків, сумно чіхаючи подряпане тіло.
Ні, вона так не здасться. Вона доведе, що й така, як вона, може творити чуда.
Якось поштар кинув листа з Америки до нашої скриньки.
— Піди до Рози та занеси листа, — сказала мама. — Можеш запхати просто в двері.
Навіть якби я хотів, то не міг би запхати листа у двері, бо вони були розкриті навстіж. Зайве й казати, що це мені було якраз на руку, бо мене завше приманювало таємниче життя Рози, і я будь-що прагнув потрапити до її робочого кабінету.
Я тихенько прокрався в сіни і приклав вухо до дверей. Був ранок, і Роза ще не працювала. Я постукав.
— Прошу! — озвалася господиня.
Я побачив її на ліжку, як і сподівався, зовсім голу. Лежала, розкинувши ноги й склавши руки на широкому животі. Поглядом я одразу ж прикипів до її живота, і в мене мороз пішов попід шкіру. Роза лежала до мене ногами й бачити мене не могла. Для цього мусила б звести голову.
— Хто там?
— Це я, ваш сусід, — відказав я.
— А-а, заході, дєточка. Там на столі є канфєтка. Вгощайся.
— Спасібо.
Я старанно вимовляв російські слова, наче диктор радіо. Але не рухався з місця, бо лише з тієї позиції міг безборонно розглядати Розу. Я уявляв собі, як на оцю гору вилазили дядьки і яких їм зусиль вартувало, щоби втриматися і не зісковзнути. Моя б нога там помістилась завиграшки, подумалося мені.
— Мама передала вам ліста.
— Какого гліста?
— Е-е… пісьмо… от, що передала.
— Пісьмо? Від кого? Невже з Америки?
— Еге, з Америки. А марку можна взяти?
— Марку? Гм… Можна. Але ти мені за це, дєточка, прочитай пісьмо.
Ну й везе ж мені сьогодні, тішився я.
В листі її чоловік сповіщав, що одружується з власницею ковбасної крамниці.
Роза важко крекнула і сіла.
— От падлець! От негідник! Я на нього все своє здоров'я угробила! І це той, що казав до мене: «Мій тюльпанчик!» Та-ак… зараз я йому напишу… Ні, ти напишеш. Пиши!.. Ромуальд! Ти свиня, скотина, падлюка і цей… як його, одним словом… залиш місце. Ти не знаєш, кого покинув. Про Розу вже в газетах пишуть… — Тут вона схопила першу ліпшу газету, що валялася на підлозі, і прочитала: «Ідя навстрєчу рєшєніям XXI с'єзда… е-е… Роза постоянно увілічуваїть надої…» Нє, стоп. Про надої не надо. Пиши: «Єйо моральний облік, — читала вона з газети, — примєр для подражанія нашого колєктіва. Равняясь на… е-е… Розу, ми увєренно ідьом к построєнію нового общества во всьом мірє і за єго прєдєламі…»
Але тут вона заридала і крізь сльози вимовила:
— Ні… ні… не треба… Це вже не поможе… Вона плакала і била кулаками подушку. Нарешті вона встала з ліжка і прогриміла:
— Падлюка! Хто він такий? Я всю жизнь прожила з ним, як жопа в трусах: ні свєту, ні воздуху!
Велетенська, розпашіла гнівом Роза стояла наді мною у всій своїй красі. Ходором ходили її груди, а за ними стежили мої зачудовані очі. Я подумав, що якби котра цицька ненароком урвалася й гепнула мені на голову, то я б і не кавкнув. Про всяк випадок відступив на крок.
— Ніхто не шкодує бідну Розу! Всі думають, що Роза мільйонер. А Роза не має навіть трусів! Ти бачиш? Разві на мені є труси? На мені нема нічого. Можеш торкнутися, коли не віриш.
І ось вона, мабуть, в екстазі гніву схопила мене за руку й провела нею по животі. Це було так несподівано, що мною аж пересмикнуло. Та Роза це витлумачила по-своєму і вмить обняла мене й міцно пригорнула до себе.
— Ох ти ж, моя дєточка! Тобі жалко Розу, правда? Тобі дуже жалко тьотю Розу?
Але я нічого не міг відповісти, бо обличчя моє знаходилося в Рози якраз межи ногами, і її кудлате волосся лізло в ніс і в рот. Я міцно зціпив губи і намагався не дихати, щоб не зомліти віл гострих запахів, що били фонтаном з її живота.
Роза гладила мою голівку і лопотіла:
— Пожалій, пожалій тьотю Розу.
З великим зусиллям мені вдалося вислизнути з її обіймів, і я ковтнув повітря. Ще трохи, і я б знепритомнів. У голові гуділо, все обличчя змокріло від поту.
Роза згребла зі столу кілька цукерок і тицьнула мені. Цукорки були липкі, розлізлі й смерділи тютюном.
— А-а-а! — прогуркотіла Роза і погрозила обома кулаками комусь невидимому на засидженій мухами стелі.
Та ось її погляд упав на мене, а я, злякавшись, що вона знову хоче мене пригорнути, сіпнувся.
— Ні-ні, не бійся. Роза хоче тобі показати… — на очах її проступили сльози, а повні бліді губи затремтіли… — хоче показати свою тайну. Але це дуже велика тайна! Це дуже велика тайна! Те, що ти побачиш, не бачив ніхто!
Вона завела мене в сіни і зупинилася перед темними дверима з великим замком.
— Що ви знаєте про Розу? Ви нічого не знаєте про Розу. Ви думаєте, що Роза проститутка? Ні. Роза просто хора жінка. У Рози спухають ноги…
Раптом, мовби згадавши, що перед нею дитина, лагідно крізь сльози всміхнулася. Замок роздратовано заскреготів і глухо впав на підлогу.
