Здавалося, це мусило б мене добряче налякати, проте… Яке це мало значення? Навіть навпаки - я раділа і, всміхаючись, тинялася квартирою, згадуючи, як ми з Яном готували найдивніші страви на його кухні, як танцювали якусь божевільну латиноамериканську румбу і нам аплодував увесь ресторан, як Ян фотографував мене, а я червоніла, коли ми надрукували світлини, як Ян учив Алі різним трюкам, і ми сміялися, а потім… потім Ян учив мене. Я зрозуміла, що моє життя в світі без Яна - просто сон. Тепер воно справді було одним великим сном. Цей світ став неважливим Там, а світ Яна - реальністю, необхідним мені Тут. Необхідним, як повітря.
Прокинувшись у суботу, я відчувала лише безсилу лють через те, що мої канікули знов закінчилися і треба повертатися до справ. Справи, скажете ви. Чи тебе хвилював вихід на роботу в понеділок? - Аніскілечки! Я про це й не думала! Такі дрібниці! Проблема в іншому - у мене більше не було снодійного. Я не могла просто зайти в аптеку і купити необхідні мені ліки - ніхто б не продав їх мені без рецепта. А як дістати рецепт? - Жодної гадки. Я гарячкувато розмірковувала. У поліклініці снодійне так просто не прописують. Може, якось обійтися без рецепта? Ринок? Занадто ризиковано. І оком моргнути не встигнеш, як обдурять. Що ж робити? Що робити? Цікаво, однойменний твір пана Чернишевського містить відповіді на такі запитання? Я засміялася. Скоріше з відчаю, аніж з радости.
Щоправда був один варіант… Моя сестра Тетяна закінчила медичне училище у Харкові. Згодом знову повернулася в наше провінційне болото - вчинок, досі недоступний моєму розумінню. Безглуздий і непростимий, як самогубство. А от її найкраща подруга Лариса залишилася і працює маніпуляцій-ною сестрою в одній з найпрестижніших лікарень міста. Може, вона допоможе? Ми зустрічалися кілька разів, і вона непогано до мене ставилася.
Я сіла на маленькій стільчик коло дзеркала, розчесалася і почала уважно роздивлятися своє відображення. Незважаючи на останні події, я не забувала піклуватися про себе - пишна зачіска, матова шкіра, дбайливо доглянуте тіло. Здається, все в нормі. Я почала накладати макіяж, зупинилася, опустила руку з щіточкою. Мабуть, я все-таки замало їла, бо риси обличчя загострилися, і воно набуло такого дивного, відчайдушного виразу… Смутку? Туги? Чекання? А очі… В них оселився якийсь хворобливий неспокій. Я взяла помаду. Ти вигадуєш, Марго! Нічого такого з тобою не сталося! Ти така, як була. А якщо й змінилося дещо, яке це має значення? Краще подумай, що ти скажеш Ларисі. Як переконаєш її в тому, що ліки тобі справді необхідні? - Я… я скажу, що мене мучить безсоння через… через… через нервову перенапругу!
Блідо-рожева помада на губах. Я подивилися у дзеркало. Аг-га… Ну просто в'язень-утікач з Бухенвальда! Здається, червона пасуватиме краще.
- А якщо вона спитає, чому ти не звертаєшся до лікаря? Почне наполягати на медогляді? - Та з чого б це? Мені потрібні кілька нещасних таблеток снодійного. Не ЛСД, не героїн, не кокаїн, а яке-небудь снодійне. Що міцніше, то краще. - Стривай, стривай! Що ти там казала про наркотики?
Я завмерла перед дзеркалом: одна рука на зачісці, інша торкалася шпильок, які я за звичкою тримала в роті. Наркотики? Від них теж, здається, засинають. Ну, впадають в транс. Майже засинають. Ніби засинають. Чи зможуть вони привести мене до Яна? А якщо спробувати? Що мені втрачати? Що таке цей світ? - Звичайний сон, денне видіння. Моя реальність - це моє життя, а моє життя - це моє кохання, а кохання - цілковита відсутність страху. Чого ж тремтиш, люба?
Різкий дзвінок у двері - і я ледве не впала зі стільця. Серце майже зупинилося від переляку, а потім закалатало втричі швидше, ніж звичайно. Бісів пристрій! Завтра ж (ще один настирливий дзвінок) ні, сьогодні ж вирву його електричне серце! Всі ці гвинтики і дротики. Досить! Хай тепер всі, кому я потрібна, стукають. Руки не відпадуть!
Накинувши на нічну сорочку халат, я швидко підбігла до дверей. Дзвінок несамовито волав. Я затулила вуха долонями, і, не тямлячи себе, щосили закалатала у двері:
- Припиніть! Припиніть це! Заберіть руки від кнопки, я вже тут, ТУТ!!!
Диявольська сирена замовкла. Тиша. Нарешті. Я полегшено зітхнула.
- Хто там? (ТАМ? Де ТАМ?)
Чоловічий голос. Знайомий. Створений для промов.
- Привіт, дівчинко. Це я. Відчиняй двері.
Яне? - Який Яне? Марго, отямся! Ти ж не ТУТ, ти - ТАМ. Чи навпаки? - Ні, це не Ян. Яке розчарування… - Цікаво, це його гіркий присмак ти відчуваєш зараз на своїх губах? - Глузуєш з мене? Ну-ну, не втрачай стилю. Ти мені дуже «допомагаєш».
Я притиснулася лобом до дверей.
- Костянтине, йди геть. Я не хочу тебе бачити.
В його голосі була усмішка.
- Ніби комусь важливо, чого ти хочеш. Відчиняй, я сказав!
- А я сказала: йди геть! Котись під три чорти! Ти чуєш? - Я затремтіла від гніву. (А, може, від страху?)
Костянтин знов щосили натиснув на кнопку дзвінка. Різкий звук електричним струмом пронизав тіло. Я міцно стиснула голову руками і почала озиратися в пошуках чогось тяжкого. Розбити, вщент розбити цю ієрихонську трубу! На очі попалися дверцята електролічильника. Теж варіант. Я відчинила їх і вимкнула струм, наче вирвала занадто балакучий язик. Тієї ж миті Костянтин почав бити у двері ногами. Щосили. А вона в нього була. Він сам був силою.
Двері здригалися від гучних ударів. Костянтин сміявся:
- Марго, о Боже! (Ба-бах!) Марго, відчини! (Бух!) Будь ласка, відчини! (Бах!)
Я ж (ба-бах!) виб'ю двері (гух!), потім (бах!) доведеться (бух!) знов (ба-бах!) їх (гух!) вставляти!
- Костянтине, припини! Я… я викличу міліцію!
Проте він і не думав зупинятися.
- Викликай, дівчинко! (Ба-бах!) Гарні хлопці (бух!) приїдуть (бах!) хвилин через тридцять (гу-гух!), якраз (бабах!) допоможуть (бах!) двері вставити! - Серія ударів.
Я відчинила двері. Костянтин мав вигляд чоловіка, який ще мить тому займався тяжкою, проте приємною працею. Він спокійно поправив сорочку, зняв піджак з дверей сусідньої квартири, одягнув, перевірив, чи добре сидить, і тільки потім підняв з підлоги букет вульгарних яскраво-червоних троянд. Я не стала чекати на його подальші дії, я повернулася і мовчки пішла до вітальні. Світла не було. Ти ж сама його вимкнула, пам'ятаєш?
У квартиру повільними хвилями запливали сутінки. Костянтин наздогнав мене на півдорозі, різким рухом розвернув, і не встигла я отямитися, як уже була міцно прикута до стіни кайданами його рук. Так ми й стояли: міцно притиснуті один до одного, мої руки розведені, як на розп'яття, ноги, навпаки, зведені одна до одної і захоплені у полон лабетами його ніг. Я не могла й ворухнутися, хіба що відвернути голову вбік, що й зробила. Костянтин насолоджувався своєю владою, натиском, своєю вагою на моєму тілі. Від майже абсолютної повноти нашого контакту я відчувала фізичний біль, він - насолоду. Його ніздрі невпинно працювали, вдихаючи мій запах. Волосся, шия, плечі, груди. Дихання Костянтина було спекотним і гірким, очі палали, наче його лихоманило.
- Знаєш, як цілують янгола? Ні? - Він спробував зазирнути мені у вічі, проте я міцно замружилася. - Досить складна справа, проте яка насолода! Яка божевільна насолода! Спочатку його треба зловити, полонити, щоб він не втік від тебе, злетівши в небо. Потім припинити всі його спроби звільнитися, притиснути його своєю вагою і розіп'яти. Так, саме розіп'яти, міцно тримаючи його крила. А тоді… О, тоді починається найголовніше - самий поцілунок.
Я замотала головою, востаннє намагаючись уникнути його уст. Я ждала агресивности, звірячої грубости, болісної пристрасти, тому мене просто приголомшила раптова ніжність, з якою його губи торкалися моєї шиї. Я не хотіла його ніжности. Вона була підступною, вона затягувала мене у свої тенета, а я не хотіла втрачати волі. Чому зараз він не поводився зі мною так само брутально, як на початку? З агресивністю можна боротися, проте як опиратися ніжності? Нащо, навіщо він такий ніжний?
Костянтин відірвався від моїх губів, звільнив мої руки.
- Синців не буде, обіцяю. Я вмію поводитися з жіночою шкірою.
- Вірю. - Я потерла зап'ястки. - Як ти мене знайшов?
Він знизав плечима:
- Байдуже! У мене - свої методи. А знаєш, ти мені снилася.
Я здригнулася. Заспокойся! Звичайний комплімент з джентельменского набору.
