- Що це, Костянтине?
Він повернувся до мене. Його очі палали.
- Старий аеродром. Ним уже давно ніхто не користується. Років п'ятнадцять тому ми з друзями організовували тут справжні перегони. Колись я досить серйозно захоплювався автоспортом. Ти думаєш, що любиш швидкість, Марго, проте це не так. Швидкість любить тебе. Зверни увагу на цю порожнечу! - Він показав рукою на поле перед нами. - Наче чистий аркуш паперу. Хочеш, ми напишемо на ньому наші імена?
- Так.
- Тоді тримайся!
Сто шістдесят, сто вісімдесят, двісті, двісті двадцять… Вкрите зірками небо. Воно знов оберталося навколо мене. Я відкинулася на спинку сидіння, заплющила очі. Дивна річ ця інерція! Схожа на пристрасть. Кудись тягне, кличе, на щось штовхає. Чи, може, пристрасть теж підкорюється законам фізики?
Різкий поворот. Мене кудись тягнуло. Що це, інерція? Мене штовхало до Костянтина. Що це, пристрасть? Ще один різкий поворот. М'який поштовх. Моє коліно немов вросло в його ногу. Інерція? Я поклала руку на його стегно. Пристрасть? Ми розрізали ніч на шматки, наче святковий пиріг. Всім вистачить. Вам із квіточкою чи той, де більше шоколаду?
Машина кружляла, раптово повертала, виписувала вісімки, підстрибувала, танцювала. Я не знала, що зі мною коїлося. Однією рукою я розстібнула пасок безпеки, другою пестила шию Костянтина, напружені м'язи, натягнуті жили, здавалося, я гладжу великого залізного звіра, який мчить мене через пустелю. Костянтин встиг промовити: «Що ти робиш, бож…», як я нахилилася до його обличчя і смакувала слово «божевільна» просто з його губів. Ви думаєте, він пручався? Нічого подібного! Він відповідав мені так, наче цілував жінку востаннє у своєму житті. Це могло б бути правдою, бо ми все ще летіли на скаженій швидкості. Я роздерла йому сорочку на грудях і припала губами до золотистої шкіри. Він прийняв одну руку з керма, і ось вона вже під моєю сукнею.
Я застогнала. Машина теж. її кинуло вбік, наче вона разом з нами потрапила у тенета пристрасти (інерції?). Колеса завищали. Мені здалося, я побачила іскри. Костянтин вилаявся. Нас понесло вбік. Неподалік виднілися темні силуети дерев. Ми були на краю. Він відштовхнув мене, крикнув: «Пристебнися!» і почав викручувати кермо. Машина не слухалася. Може, приревнувала до мене? Жінки інколи вбивають через ревнощі. Я заплющила очі. Світ здригався. Костянтин боровся зі своєю механічною подругою (коханкою?) за владу. Цікаво, чия візьме?
Переміг чоловік. Ми зупинилися. Від невеличкого березового гаю нас віддаляли якихось два метри. Руки Костянтина тремтіли. Він вийшов з машини, відчинив дверцята з мого боку і витягнув мене. Я подумала, що зараз він мене вб'є за те, що я мало не вбила нас. Проте я помилялася. Не люттю палали його очі. Він кинув мене на капот машини і почав цілувати. Я не пручалася. Мене охопило якесь дивне відчуття нереальности всього, що відбувалося. В голові пульсувала думка: це сон. Це просто сон. Ян - твоя дійсність. А все це - хворобливий витвір твоєї уяви. Видиво, яке не має жодного значення. Не опирайся йому. Це безглуздо. Заплющ очі, зосередься і прокинься. Прокинься поруч з Яном, у його обіймах.
І я прокинулася. Відкинула голову назад, розплющила очі і закричала від жахливого болю, який вирвав мене з моїх снів і повернув у реальність. Реальністю виявилася не Янова любов, а божевільна пристрасть зовсім іншого чоловіка. Саме цей чоловік зараз володів моїм тілом, саме він закривав мені рот рукою, забороняючи крик, саме він завдавав мені болю, якого я не хотіла. Це був неправильний біль. Порожній, непотрібний. Він не народжував, він руйнував. Я не могла, не хотіла, не бажала терпіти цей біль. Зубами я щосили рвала солону долоню, яка була перепоною на шляху мого відчаю. Костянтин навалився всім тілом. Він не тільки не хотів мене чути, він наче хотів розчавити мене своєю вагою. Часто цей світ руйнує красу. Раптом він здригнувся, притиснув мене ще дужче, вкрив обличчя вологими поцілунками, заволодів моїм ротом, на кілька хвилин вкрав у мене повітря і, нарешті, відпустив. Я повільно сповзла з капоту, виплюнула на землю його слину. Костянтин стояв, спершись руками на машину і важко дихав.
Я не розуміла. Нічого не розуміла. Я була настільки збита з пантелику, що, якби хтось запитав мене, який зараз рік, я навряд чи відповіла б. Та що там! Я й століття не вгадала б. Щось тепле потекло по моїх ногах. Я опустила очі. Господи! Та що ж це таке?! Знову кров. Знову біль. Що зі мною коїться? Де я? Хто я?
Вся сукня у плямах. Червоне на червоному. Низ живота палав. Треба щось підкласти. Чимось витерти кров. Я спробувала намацати трусики. їх не було. Подивилася коло себе. Ну де їх тепер шукати? Я повернулася до Костянтина.
- Костю! Костю! Костянтине, подивись на мене!
Він якось здивовано озирнувся, наче не розумів, як він тут опинився, і нарешті помітив мене. Боже, Марго, зараз він спитає, як тебе звати і що ти тут робиш. - То й що? Непогане запитання. Я сама не знаю, що я ТУТ роблю.
- Костянтине, мені потрібні серветки. Дай мені сер-вет-ки! - Останнє слово я вимовила чітко і по складах. Хвилинна мовчанка. Цілковите нерозуміння в його очах.
- Які серветки? Навіщо?
Я скривилася від огиди. До кого, люба? До самої себе?
- Костю, мені треба витерти кров.
Він глянув на мою сукню, потім на свою сорочку. Штани він застібнув, проте сорочку не заправив, і зараз з її білого шовку на мене дивилася невелика, але досить помітна червона пляма. Поранився, любий?
- Яку кров?
Я зірвалася. Вибачте, я - не залізна.
- «Яка кров, які серветки…» Тебе що, заціпило? Мені треба витерти кров! У себе. Там. Розумієш чи ні? Дай мені серветки! Негайно!!!
Він підійшов до машини, зупинився коло дверцят, знов повернувся до мене:
- В мене немає серветок.
- Тоді носовичка!
Він попорпався у кишенях:
- Здається, забув. Стривай, Марго, звідки кров? Що відбувається? В тебе почалися місячні?
Я чомусь захрипла. Довелося перейти на голосний шепіт:
- Думай, що тобі завгодно. Мені потрібна хоч якась тканина! Шматок полотна, ганчірка, лахміття! Дай мені хоч щось, я тебе благаю! Чого ти дивишся, як баран на нові ворота? Ну зроби що-небудь!
Здається, він отямився. Зняв з себе сорочку, простягнув мені.
- Mapro, ти що… Ти що, незаймана?
Я видерла сорочку з його рук.
- Вже ні. Облиш це.
Я повернулася і, похитуючись, попленталася до найближчих кущів. Костянтин ішов за мною.
- Це неможливо. Я й гадки не мав. Мені й на думку не спадало, що ти можеш бути…
Я різко зупинилася і озирнулася.
- Чого тоді про це розмовляти, якщо це неможливо? Іди, Костю! Я хочу, щоб ти пішов. Мені треба дещо зробити. Не дивись на мене, наче побитий собака! Ніхто мене не ґвалтував. Не треба мене жаліти! Я знала, що робила. А тепер залиш мене! Йди!
Він дещо невпевнено відійшов. Зупинився.
- Костянтине, геть!!!
Він зник. Я почала витирати кров. Марно, тільки порозмазувала. Притиснувши сорочку поміж ніг, я прихилилася до стовбура берези і обхопила його руками, бо світ навкруги помітно похитувався. Що я наробила? Що накоїла? Що зі мною сталося? Я божеволію? Хто такий Ян, хто такий Костянтин? Хто я? Де я? ТУТ чи ТАМ? Все змішалося, все сплуталося. Боже мій, я заблукала, як я заблукала…
Стурбований голос Костянтина:
- Марго, з тобою все гаразд?
Я відкинула сорочку геть. Кров зупинилася. її було небагато, але мені вистачило, щоб замаститися з голови до ніг. Так, Марго, ти брудна. Я вийшла з кущів. Костянтин стояв коло машини. Мені здається, чи він справді переляканий? - Так, люба, ти не помиляєшся. Ніщо не лякає чоловіків так часто, як жінки. І навпаки,
