і навпаки. Це через нерозуміння.
Я підійшла до машини і знесилено впала на сидіння:
- Все добре. Відвези мене додому, Костю.
Він сів поруч. Кілька хвилин їхали мовчки. Ні, ми повзли. Що таке значить сімдесят кілометрів на годину після двохсот? Костянтин курив. Його руки помітно тремтіли. Я заплющила очі. Що я наробила? Ян ніколи мені не простить. Я ніколи собі не прощу. Я думала, що належу до Янової реальності, що моє життя ТУТ - тільки сон. А що зараз сон? ТУТ чи ТАМ? Стеля чи підлога? Чорне чи червоне? Я не знала. Я заплуталася, збилася, ні, до крови розбилася об цей світ. Костянтин майже не зводив з мене очей.
- Костю, стеж за рухом, будь ласка. На сьогодні з нас годі аварій.
На якийсь час він зосередився на дорозі, потім заговорив:
- Як ти могла? Як ти наважилася мене не попередити? Що це, Марго? Це я тобі такий байдужий чи ти сама?
- Я не знаю. Я нічого не знаю. Вибач, якщо чимось завинила перед тобою. Хоч не розумію, чим. - Я замислилася і раптом вибухнула:
- А-а-а! Ось чим! Ти, мабуть, про сорочку. Так, справді шкода. Гарний був шовк. Ніжний на дотик. Я відшкодую тобі втрату. - Я почала сміятися і не могла зупинитися.
Костянтин простягнув до мене руку, я відсахнулася, перелякана, що він дасть мені ляпас, але він просто погладив мене по щоці. Напад сміху пройшов.
- Костю, відвези мене додому. Зі мною все гаразд.
Він похитав головою:
- Ні. Переночуєш у мене.
- Ні, ні. Я не хочу. Відвези мене додому. Я хочу додому! - Я мало не заплакала від власної безпорадности.
Він ніжно торкнувся мого волосся.
- Забудь про це. Яка ж ти ще дитина. Дітей не можна залишати самих. Ти не даси собі ради. Я потурбуюся про тебе.
Його квартира. Востаннє я була тут з Сергієм. Боже мій, Сергій! Я повернулася до Костянтина:
- Де Сергій?
- Заспокойся. Він - на гастролях. У Львові.
Львів… Місто Яна. Не смій навіть думати про Яна! Не зараз, не ТУТ!
Я зайшла у ванну кімнату, відкрутила крани і почала спостерігати, як вода швидко бігла вниз і зникала у стічному отворі. Костянтин підійшов до мене:
- Тобі допомогти?
Я здригнулася і швидко відхилилася від нього:
- Ні, не треба. Я сама.
Він помітив мій рух і гірко всміхнувся:
- Не бійся. Гірше, ніж є, не буде. Ось. - Він поклав на раковину одну зі своїх сорочок. - Одягнеш це. - І вийшов, тихо зачинивши за собою двері.
Я змила кров, дала воді розслабити м'язи, почистила зуби щіткою Костянтина. Так краще. Замочила сукню у холодній воді. Кажуть, що кров полюбляє холод. Одягнула сорочку. Велика, чорна, шовкова, вона сягала мені до колін. Я подивилася на себе в дзеркало: скуйовджене волосся, бліде обличчя - самі лише очі. Зітхнувши, я відчинила двері і покликала Костю. Він наче з-під землі виріс, мабуть, чекав у коридорі.
- Костю, мені треба пральний порошок.
Він подивився на сукню у раковині.
- Я подбаю про це.
Боже мій, який сором!
- Ні. Я сама за собою прибираю. Вибач, але така вже в мене звичка.
Костянтин підійшов і взяв мене за плечі:
- Не будь егоїсткою, дівчинко. Ми зробили це вдвох. Це досі стосується нас обох. Ходімо!
Він повів мене у вітальню. В каміні грало полум'я. Я сіла на килим і почала грітися. Костянтин опустився на підлогу поруч зі мною. В його руках була велика чашка. Він простягнув її мені:
- Ось, випий. Це втамує біль.
- Що це?
- Приворотне зілля.
- Що?
Він усміхнувся:
- Родинна таємниця. Міцний чай, цукор, бренді та кілька бабусиних заклять. Пий!
Я трохи надпила. Здається, нічого.
- Твоя бабка знала толк в закляттях. Дуже смачно.
Він погладив мене по голові.
- Пий, дівчинко, пий. Тобі покращає.
Я випила все. Костянтин забрав чашку і пригорнув мене до себе.
- Що ж ти накоїла, Марго? Що ти з собою зробила? Що я з тобою зробив? Навіщо, маленька моя? Навіщо ти так, крихітко?
Я притислася до нього. - Я не знаю, Костю, нічого не знаю.
- Все буде добре. Все буде гаразд. Я тобі допоможу.
Він цілував моє волосся, легенько гладив тіло. Навіть не гладив, а ледь помітно торкався його то тут, то там. Я була п'ятирічною дівчинкою в темному лісі. Спантеличена, перелякана. Я хотіла ніжности. Чиєї, спитаєте ви. Інколи ніжність не треба ідентифікувати. Я заплющила очі і не бачила нікого - ні Яна, ні Костянтина. Лише світло, м'яке, сутінкове. Костянтин поклав мене на килим. Я почала пручатися.
- Ні. Не треба! Я не хочу. Костю, не зараз!
Раптом його очі опинилися прямо навпроти моїх:
- Ш-ш-ш. За кого ти мене маєш, дівчинко? Я не буду в тебе входити. Я хочу, щоб тобі було добре, дуже добре.
Він цілував мої ноги. Цілував так, що, здавалося, полум'я з каміна перекинулося на мої стегна і запалало ще яскравіше. Його губи були всюди. Такі ніжні, такі цілющі, що через якусь мить я сама впустила їх туди, де біль знайшов собі притулок. Мені було добре, дуже добре, і хоча насолода, яка швидкою хвилею прокотилася моїм тілом, була гіркою, останній поцілунок Костянтина був солодким. Я зрозуміла, що то був мій смак.
Очі не хотіли розплющуватися. Костянтин узяв мене на руки і поніс у ліжко.
- Спи, дівчинко. Я дав тобі снодійне. Відпочивай, і хай твої сни будуть солодкими, як ти сама.
-
-
-
-
