Я всміхнулася:
- Ні, Яне. Точніше, так. Виходить добре, та зараз мені краще побути на самоті.
- Як знаєш. - Він відкашлявся. - А цей, як його, Данаїс, він - нічого?
- Та начебто нічого, хоч я бачила його якихось півгодини. Важко сказати щось певне.
Ян хмикнув, незадоволений моєю відповіддю:
- Те, про що я запитую, можна помітити одразу, ти ж у нас - досвідчений психоаналітик.
- Не розумію…
Він перебив мене:
- Боже мій, Марго, та все ти чудово розумієш! Я про те, а чи не почне твій майбутній шеф бігати кругом тебе, як гірський цап у період шлюбних танців: «Ах, Марго, яка на вас сьогодні чудова сукня! Ах, які ніжки! Ви - мій янгол, моя весняна квіточка! Ось що, люба моя, після робочого дня, зайдіть до мого кабінету. На каву… Я хочу з вами дещо… об-го-во-ри-ти», га? Чи ще щось таке…
Я не могла не розсміятися:
- Ох, Яне, бачу, в тебе багатий досвід. Треба мені зустрітися з однією з твоїх колишніх секретарок. Гадаю, вона розповість мені дуже багато цікавого про твої смаки щодо… кави.
Ян намагався бути серйозним і суворим:
- «Ха-ха-ха» та «хі-хі-хі»! Не бачу нічого смішного! Ти мені зуби не забалакуй. Що там з Данаїсом? Я не жартую.
Здається, він таки непокоїться. Який ти теплий, Яне!
- Гаразд, відкрию тобі одну таємницю. Я впевнена, що Данаїс для мене зовсім безпечний.
- Ян нетерпляче перепинив мене:
- Марго, шістдесят один рік ще ні про що не говорить. Чоловіки і не в такому віці гасають, наче молодики. Не забувай, після СНІДу людство випустило зі скрині Пандори ще одне лихо світового масштабу під назвою «віагра».
- Так, я розумію, проте я намагаюся тобі пояснити, що в мене, ну, стосовно нього, ну, ти здогадався?
- Поки що ні. Говори!
- Що в мене нема жодного шансу, як і в кожної жінки.
- Стривай, стривай! Я зовсім заплутався у твоїх натяках. Чому це в тебе немає жодного шансу?
- Бо я не хлопчик, і мені не дев'ять років. Яне, Яне! В твоєму-то віці! Міг би і сам здогадатися!
- Оце так так! Ти впевнена?
- На всі 100%.
- І як ти здогадалася?
- Жіноча інтуїція.
- Цього замало.
- Не треба недооцінювати жіночу інтуїцію. І взагалі, якщо жінка здається тобі дурненькою, краще придивись до неї. Може, вона просто хоче, щоб ти так думав.
- Ого-го! Ну й напад! По-перше, жіноча інтуїція такий само міт, як і чоловіча логіка, по- друге, я не казав, що ти дурненька. Я просто мав на увазі, що має бути ще щось. Якийсь нюанс, що підштовхнув тебе до цього висновку.
- Здаюся, Шерлоку! Був нюанс. Такий собі нюансик. Розумієш, у нього в приймальні сидить нелялечка-секретарка, а секретар. І ще який! Пупсик! Років сімнадцять, не більше. Обличчя кругленьке, оченята-ґудзики, щічки рожеві, як двійко яблучок. Такий весь ладненький, кругленький, а які сіднички! Ти б бачив! А як він дивиться на Данаїса!
- Годі, годі, вірю! Тьху, яка гидота! І ти збираєшся там працювати?
- Аякже, Яне! Це місце моєї мрії. Просто ідеальне: жодних проблем інтимного характеру ні з колегами по роботі, ні з керівництвом. Жодної небезпеки. Хіба що тебе відіб'ють, якщо ти заїдеш по мене на роботу і потрапиш їм на очі. На їхні гарненькі, блакитні оченята.
- Смійся, смійся… Люди інколи міняють свою орієнтацію по кілька разів. Задля такої красуні, як ти, і я був би голубим, не вагався б.
- Ти справді вважаєш мене красунею?
В його голосі звучало неприховане здивування:
- Ти сумніваєшся?
- Взагалі-то ні, проте ніколи не завадить впевнитися ще раз.
- Та хоч і щодня. Слухай. Ти - найпрекрасніша жінка в світі.
Я засміялася від задоволення.
- Добре. До речі, на початку розмови ти щось там казав про мої ніжки.
Ян удавав збентеження:
- Ніжки? А, справді, ніжки. Важко зосередитися, вжє й не пам'ятаю, коли бачив їх востаннє.
Мій голос задзвенів від обурення:
- Що? Ну ти й нахаба!
Правильно, Марго! І далі грайся у пустопорожні розмови двох закоханих. Може, відмиєшся словами чи сховаєшся за ними? Вдавай із себе далі безтурботну. - Зникни! Ніколи не втручайся у мої розмови з Яном!
- Алло, Марго! Ти ще тут?
- Так, Яне. Я ще ТУТ.
- Здається, я потрохи пригадую. Важкувато, бо давненько це було…
- Яне!
- Гаразд, гаразд! Твої ніжки. - Його голос перейшов на м'який скрадливий шепіт. - Твої п'яти на моїх сідницях, пальці поволі ковзають по шкірі: туди-сюди, туди-сюди. Твої бездоганної форми литки схрещуються на моїй спині, я пещу твої круглі колінця, знаходжу стегна, вкриті ледве помітним пушком, м'якуш твоїх сідниць, мої пальці піднімаються вище, туди, де шкіра тонка і ніжна, наче…
- Годі, Яне! - Явся тремтіла. - Що ти наробив? Я тепер цілу ніч не засну! Що тепер - під холодний душ? Навіщо ти так?
Він відверто з мене сміявся:
- Треба ж тебе якось карати за твої раптові зникнення. Якщо душ не допоможе, - ти знаєш мій номер телефону. Добраніч, зіронько.
- Яне! - Та він уже поклав слухавку.
