затишок, увага.
Жінка сумно похитала головою.
- Надивилася ж ти мелодрам, дівчинко. Не треба робити зі смерти вечірку. Це дуже особисто. Цим не діляться з іншими. Розумію, ти хочеш допомогти. Ти добра людина, але ж у тебе немає нічого, що їй треба.
Я підвелася, вже збиралася йти, проте на мить завагалася:
- Ну а їсти їй щось треба?
Жінка всміхнулася.
- Небагато. Я піклуюся про це. Живемо з чоловіком самі. Скільки нам треба?
Я вийняла блокнот, вирвала листок, написала на ньому свої телефон, ім'я, простягнула їй.
- Ось. Зателефонуйте мені, будь ласка, якщо… коли… вона…
- Гаразд. - Жінка провела мене до дверей. - Іди собі, дівчинко. Спасибі, що намагалася допомогти. Не думай про лихо. Про нього думати - все одно, що загукувати. Прощавай.
- До побачення.
Перший день на роботі - завжди виклик. Ранок почався з приголомшливої новини: працюватиму я не де-небудь, а в міжнародному відділі, і не ким-небудь, а його начальником, своїм же секретарем і своїми ж підлеглими, бо, як ви вже, напевне, здогадалися, у цьому відділі я була єдиним працівником.
Десята ранку. Я сиділа у новому кріслі, за новим робочим столом і зацікавлено розглядала величезну купу листів, яка лежала переді мною. Якщо покласти лист на лист, вийде справжня Останкінська вежа. Данаїсу був потрібен звіт іноземної кореспонденції. Не пізніше, ніж завтра вранці. Пупсик, як подумки називала його секретаря Альошу, ввів мене в курс справ, докладно розповів про мої обов'язки, зміряв поглядом купу листів, потім мене, побажав мені успіхів, хмикнув і залишив кабінет. Судячи з виразу його обличчя, він був невисокої думки щодо моїх шансів втриматися на цьому місці. Я теж хмикнула: звіт буде у Данаїса сьогодні ввечері.
У перші дні на роботі завжди так. Треба кричати, щоб тебе почули, махати руками, щоб помітили, працювати за десятьох, щоб оцінили. Руки трохи тремтіли, проте думки були чіткими і швидкими - звичайна передстартова лихоманка. Я ввімкнула комп'ютер, поклала руки на клавіатуру, подивилася на сірий, наче чистий листок паперу, монітор - символ запрошення, набагато виразніший за наше «ласкаво просимо». Глибоко вдихнувши, я схрестила ноги і почала заносити дані у комп'ютер.
Який колір має мова? Синій, - скажете ви. Типова асоціація, бо чорнило, зазвичай, буває синім, ну, ще інколи чорним і червоним, наприклад, у вчителя. Проте це колір мовних знаків на папері. Я ж запитаю про мову взагалі, про всю систему. Якого кольору українська мова? А хінді? А грецька? Кожна мова має свій власний колір, форму, запах, звук, смак. Що довше вивчаєш мову, то краще ЇЇ відчуваєш всім своїм єством.
Візьмімо, наприклад, німецьку. Вона - кольору жовтої глини. На дотик може бути сухою. Твердою, ламкою, а може бути м'якою, теплою, еластичною і піддатливою. Вона має запах розім'ятого в руці дубового листя і смак волоських горіхів, перетертих з цукром, лимонною шкоринкою, родзинками і корицею. Люди, які не розуміють німецької мови, кажуть, що вона звучить, як собака гарчить. Повірте мені, це неправда. Ця мова має звук, що нагадує падіння з гори каменя - ось він ударився об інший різко, коротко і чітко - «ді», відскочив і полетів у плавній дузі - «лі-і-бе». Красиво, правда? До речі, це слово означає кохання.
І так з кожною мовою. Українська має біло-сіро-блакит-ний колір свіжовипраного полотна, на дотик - як невеличка хмарка, гладенька і пухнаста водночас, та невловима - як полонити повітря? Пахне вона спілими яблуками, смакує криничною водою, а звучить, як журавлиний крик. Англійська - з гіркуватим присмаком, на дотик - золотий пісок. Іспанська - кисло-солодка і звучить палким шепотом закоханого. Російська дзвенить, як сталь у кузні, а на дотик - пелюстки польового маку.
Це відчуває кожна людина, бо вона живе не з мовою, а в мові, наче зернятко всередині плоду. Вона говорить мовою, думає мовою, чує мовою, вдихає її запах, відчуває її кінчиками пальців, бачить її перед собою щомиті свого життя і смакує її на своїх губах. Таку різноманітну у виявах і унікальну за суттю. Вона - одна-єдина, проте ім'я їй - легіон.
Останній лист. Шістдесят три. Цікаво, Данаїс накопичував кореспонденцію спеціально для мене? Я глянула на годинник: майже шоста. Вісім годин безперервної праці. Я розігнулася, застогнала. Почала масажувати спину, ввімкнула принтер: хай працює, поки я тут розминаюся. Звіт був майже готовий. Майже. Я уважно роздивлялася чотири сторінки. Все зроблено так, як пояснював мені пупсик: країна, адреса, назва фірми-відправника, дата надсилання листа, дата надходження.
Я замислилася. Гаразд, я розсортувала кореспонденцію за країнами - Німеччина до Німеччини, Англія до Англії і так далі, вказала, якою мовою написано лист, проте як Данаїс вирішить, що потрібно перекладати негайно, а що може почекати? Не доручить же він мені перекласти всю кореспонденцію за один день? Це неможливо. А як він встановить пріоритетність того чи того листа, коли не знає, про що в ньому йдеться? За назвою фірм? В принципі, можливо, проте… не завадило б трішечки власної ініціативи, Марго. Ти ж у нас творча особистість. Якби це було не так, навіщо ти тоді вносила класифікацію і стислий зміст кожного листа в окремий файл? Надрукуй це додатком до звіту. Якщо Данаїсу він буде не потрібним, ти нічого не втрачаєш. В іншому разі - будеш на крок попереду. Не забувай, що зараз іде гра, і твоє завдання - набрати якнайбільше очок. Гм. Звучить розумно. Я натиснула кілька клавішів, принтер почав друкувати. Тепер, здається, все.
У приймальні пупсик грав на комп'ютері у зоряні війни. Зосереджений погляд, суворо зведені брови, мабуть, уявляв себе останнім космічним вікінгом. Приємно, що у всіх працівників цієї фірми такий само напружений робочий день, як і в мене. Я подумки всміхнулася. Заспокойся, Марго. Для Данаїса пупсик працює не в приймальні. Нарешті він мене помітив, незграбно закрив дисплей якоюсь текою і перейшов у Word. Ну що ти, любий, ніхто нічого не бачив.
- До Олега Михайловича можна?
Він розуміючи хмикнув:
- Якісь проблеми?
- Та начебто ні. Я принесла звіт.
Пупсик розвів руками у вдаваному захопленні:
- Вже? Які ми швидкі і працьовиті. Вперше бачу таку завзяту кар'єристку!
Гм… Здається, цей слимак з мене глузує. Ну що ж, з такими типами не можна по-доброму…
- Кожен відпрацьовує свої гроші, як може, Альошо.
- Що??! - Він почервонів і скочив з крісла. Мабуть, щойно помітив, що до кімнати зайшла жінка. - Що ти маєш на увазі?
Я подивилася на нього очима невинної дівчинки:
- Тільки те, що сказала: працюю, як умію. А що тут такого? Цієї миті з кабінету Данаїса вийшли двоє поважних
чоловіків з не менш поважними животами. Гладенькі, самовпевнені, на зріст - півтора метра кожний, проте якби вони підклали під ноги свої гаманці, - 2 метри 10, а, може, й вище. Я зітхнула. Сумна компенсація…
За відвідувачами йшов Олег Михайлович:
- О, Марго! Добре, що ви зайшли, а то я вже збирався вас викликати. Якісь проблеми?
Дивно, тут всі чомусь очікують проблем. Всі, окрім мене.
- Ні, я зі звітом, - я показала на теку.
- Ого, яка швидкість! - Він звернувся до гостей:
- Познайомтеся! Це - Марго, наш новий перекладач. - Товстуни зміряли мене аналітичними поглядами (до речі, знизу вгору, бо на підборах я була мало не вдвічі вища за них), мляво потиснули мені руку і щось пробурмотіли. Я подарувала їм холодну голлівудську посмішку і щось промимрила у відповідь. На цьому стандартний обмін люб'язностями можна було вважати завершеним, і Данаїс запросив мене до кабінету.
Три хвилини. Чого він так довго продивляється той бісів звіт? П'ять хвилин. Мабуть, щось негаразд. Вісім хвилин. Ні, напевне, щось негаразд. Десять хвилин. Ну все, тепер він скаже: «Марго, це жахливо. Просто жахливо».
Нарешті Данаїс зміряв мене втомленим поглядом: