покутників.
Потім вони попоїли, помилися й лягли спати, Йозеф ще якусь хвилину розмірковував про свою сповідь: власне, він сподівався від Діона суворої догани й кари, та однаково не розчарувався і не відчував тривоги, йому досить було самого погляду й братнього поцілунку цього праведника, його душу огорнув спокій, і скоро він поринув у благодатний сон.
Другого ранку старий без зайвих балачок узяв Йозефа з собою, і вони здолали чималий шмат дороги, а за чотири чи п’ять днів дісталися до Діонового житла. Там вони й лишилися жити разом. Йозеф допомагав Діонові в нехитрій щоденній роботі, пізнавав його життя й переконувався, що воно не вельми відрізняється від того, яким він сам жив стільки років. Тільки що тепер він був не самотній, за плечима в іншого, ніби в його затінку, а тому й життя його було зовсім інакше. Із навколишніх осель, з Аскалона і ще з дальших місцевостей до них приходили ті, хто шукав поради й жадав сповіді. Спершу Йозеф, коли з’являвся хтось чужий, квапливо ховався десь і повертався аж тоді, як відвідувача вже не було. Та Діон дедалі частіше кликав його, наказував йому, як служникові, то принести води, то зробити щось інше і так поволі призвичаїв його бути присутнім під час сповіді, якщо покутник не заперечував. І чимало з відвідувачів, навіть більшість їх, раді були не залишатися наодинці з грізним Пугілем, а воліли, щоб поблизу був цей тихий, ласкавий і послужливий помічник. Так Йозеф поступово дізнався, як сповідав Діон і якими словами втішав грішників, як він втручався в людське життя і впорядковував його, як накладав покуту і давав поради. І дуже рідко він дозволяв собі звернутися до Діона із запитанням, як, наприклад, після балачок одного вченого чи естета, що завітав до них дорогою.
З розповіді того чоловіка випливало, що він мав знайомих серед магів і астрологів:[62] відпочиваючи, він просидів годину чи й дві зі старими пустельниками, виявився чемним і балакучим гостем, довго, розумно й гарно розповідав про сузір’я і про мандрівку людини разом зі своїми богами від початку до кінця вічності через усі оселі зодіаку. Розповідав він і про Адама, першого чоловіка на Землі, й про його тотожність з Ісусом Розп’ятим, казав, що діяння Христові — це мандрівка Адама від дерева пізнання до дерева життя, а райського змія називав охорон2цем священного праджерела, темної глибини, з нічних вод якої постали всі створіння, всі люди і боги. Діон уважно слухав розповідь гостя, сірійська мова якого була густо пересипана грецькими словами, а Йозеф дивувався, навіть обурювався: чому старого не гнівають ці хибні поганські думки, чому він не виступить проти них, не спростує і не засудить їх? Навпаки, здавалося, що цей розумний монолог тямущого пілігрима був Діонові приємний і цікавий, бо він не тільки уважно слухав, а й усміхався і часто кивав головою, наче йому подобалась така мова. Коли вчений пішов, Йозеф не витримав і докірливо запитав: — Як у тебе вистачає терпіння слухати хибні думки цього безбожного поганина? Мені здалося, що ти вислуховував їх не тільки терпляче, а навіть з приємністю, простотаки втішався ними. Чому ти не заперечував йому? Чому не спробував спростувати його поглядів, переконати його й навернути на віру в нашого господа? Діон похитав головою на тонкій зморщеній шиї і відповів: — Я не спростовував його, бо це нічого б не дало, та й не міг би я його спростувати. В диспуті, силогізмах і знанні міфології та астрології цей чоловік безперечно набагато переважає мене, і я не міг би переконати його, до того ж, сину мій, це не наша з тобою справа — нападати на чужу віру, заявляти, що вона брехлива й хибна. Справді, я слухав цього розумного чоловіка з приємністю, як ти й сам помітив. Мені було приємно тому, що він чудово говорить і багато знає, але насамперед тому, що він нагадав мені про мою молодість, бо я тоді віддавався таким самим студіям і наукам. Міфи, про які наш гість так гарно розповідав, аж ніяк не хибні, порожні вигадки. Це уявлення і притчі певної віри, яких нам уже не треба, бо ми маємо віру в Ісуса, єдиного Спасителя. Але для тих, хто ще не знайшов нашої віри і, можливо, взагалі ніколи не знайде її, їхня віра, що бере свій початок з давньої мудрості предків, гідна пошани. Звичайно, голубе, наша віра інакша, цілком інакша. Та коли їй не треба вчення про сузір’я, початок та кінець вічності, праджерело, праматір та інші символи, то це ще зовсім не означає, що те вчення хибне і брехливе.
— Але ж наша віра краща, — вигукнув Йозеф, — і Христос прийняв смерть за всіх людей, отже, ті, хто визнав його, повинні спростовувати застаріле вчення і на його місце ставити нове, досконаліше! — Це ми з тобою, та й багато інших, таких, як ми, давно вже зробили, — спокійно сказав Діон. — Ми — віруючі, бо піддалися вірі, цебто владі Спасителя та його покутної смерті. А ті міфологи й теологи зодіаку, прихильники давніх учень, не піддалися цій владі, ще не піддалися, й не нам їх силувати до цього. Хіба ти не помітив, Йозефе, як гарно й розумно вміє цей міфолог говорити, як вправно він орудує образами і яке це йому дає задоволення, як спокійно й гармонійно він живе у світі мудрих притч і символів своєї міфології? А це певна ознака, що цю людину не гнітить ніяке тяжке горе, що вона задоволена, що їй добре. А тому, хто задоволений, ми не маємо чого сказати. Щоб людина запрагла спасіння і віри в Спасителя, щоб вона втратила смак до мудрості й гармонії, своїх уявлень і зважилася на відчайдушний крок — повірила в диво спасіння, треба, щоб їй стало погано, дуже погано, щоб вона пережила якесь горе й розчарування, муку і розпач, щоб вона опинилася на краю прірви. Ні, Йозефе, хай собі розкошує цей учений поганин, хай утішається своєю мудрістю, своїми думками і красномовством. Може, завтра, або через рік, або й через десять років він спізнає горе, що зведе нанівець його хист і мудрість, може, хтось уб’є його дружину, яку він любить, або єдиного сина, чи його обсядуть хвороби й злигодні, і якщо ми тоді знов зустрінемо його й захочемо допомогти йому, то розповімо, як самі пробували перемогти своє горе. І якщо він запитає: «Чому ж ви не розповіли мені цього вчора чи десять років тому?» — ми відповімо: «Ти тоді ще не знав, що таке горе».
Діон споважнів і на хвилинку замовк. Потім, наче повернувшись зі світу спогадів, повів далі: — Я й сам колись з великим задоволенням грався мудрістю батьків, і коли вже пішов шляхом хреста, богословські розумування не раз давали мені втіху, хоч, правда, й чимало горя. Найбільше я розмірковував про створення світу і про те, що на кінець цієї творчої праці все, власне, мало б бути довершеним, адже ж сказано в біблії: «І побачив бог усе, що створив: і воно було дуже добре». Насправді ж добре й довершене все було тільки одну мить, ту мить, поки був Рай, а вже наступної миті в довершеність увірвалися провина й прокляття, бо Адам скуштував від дерева пізнання, а це йому було заборонено. І ось знайшлися вчителі,[63] що казали: «Бог, який створив світ і в ньому Адама й дерево пізнання, не єдиний і найвищий бог, а тільки частина його, або ж підлеглий бог, деміург, і його творіння не добре, воно вийшло невдалим і на цілу світову еру прокляте й віддане злу, поки він сам, єдиний богдух, через свого сина не покладе край цій проклятій світовій ері. І відтоді — так навчали вони і так я сам думав — почалося відмирання деміурга та його творіння, світ поступово в’яне, відходить у небуття, і врешті в новій вічності більше не лишиться творіння, світу плоті, пристрасті, гріха, тілесного зачаття, народження і вмирання, а постане довершений, духовний, чистий світ, вільний від первородного гріха Адама, вільний від вічного прокляття й гніву пристрастей, зачаття, народження і вмирання. За вади цього світу ми звинувачували більше деміурга, ніж першу людину, вважали, що деміург, якби він дійсно був справжнім богом, легко міг би створити Адама інакшим або не наражати його на спокусу. Так ми врешті додумалися до двох богів — богатворця та богаотця і навіть зважувалися ганити й звинувачувати першого з них. Були й такі, що пішли ще далі й твердили, ніби світ створив не бог, а диявол. Ми гадали, що своїм розумуванням допомагаємо Спасителеві і прийдешній ері Духу, вигадували собі богів, світи, світові долі, сперечалися, провадили теологічні диспути, аж поки я одного дня схопив лихоманку і мало не помер, але й у гарячковій маячні я не розлучався з деміургом, воював і проливав кров, мої видива ставали дедалі страшніші, і якось уночі, під час найбільшої гарячки, мені здалося, що я повинен убити свою матір, щоб цим спокутувати своє тілесне народження. В тих мареннях диявол випробовував на мені всю свою силу. Проте я одужав і неабияк розчарував своїх колишніх товаришів, повернувшись до життя отупілим, нудним мовчуном, що хоча й поновив невдовзі свою тілесну силу, але втратив запал до філософування. Бо коли гарячкове маячіння облишило мене і я майже весь час спав, то, ненадовго прокидаючись, я завжди відчував біля себе Спасителя, відчував, що в мене вливається його снага. А коли я зовсім одужав, мені стало шкода, що я не можу більше так відчувати його близькість. Я почав тужити за тією близькістю, і тоді виявилося ось що: як тільки мені знов траплялось послухати диспути моїх товаришів, я відчував, що ця туга — на той час мій найдорожчий скарб — починає зникати, розпливатися в думках і словах, наче вода в піску. Одне слово, голубе мій, я поклав край своїм розумуванням і теологічним суперечкам. Відтоді я належу до простих серцем. Але я не хотів би ставати на заваді й відмовляти в пошані тим, хто знає філософію і міфологію, хто грає в ті ігри, в які я сам колись пробував грати. Якщо вже мені колись довелося визнати, що деміург і богдух, творіння і спасіння в своєму незбагненному злитті і одночасності — нерозв’язна загадка, то треба визнати й те, що я не здатен зробити з філософа християнина. Не моє це покликання».
