щось одне, бо, як він утратить його, навколо все завалиться і він залишиться сам серед руїни.
Цілий день і цілу ніч блукав Даса навколишніми лісами, і тількино спинявся перепочити, як нестерпне горе знов гнало його, виснаженого, далі, він не міг не рухатися, мусив кудись бігти, хоч би й на край світу, хоч би й з цього життя, що втратило для нього всю свою вартість і красу. Проте він не побіг далеко, світ за очі, а все кружляв поблизу того місця, де спіткало його лихо, неподалік від своєї хижі, млина, поля і намету раджі. Кінець кінцем він знов сховався в кроні дерева, що здіймалося над наметом і, сповнений жалю й палючої жадоби помсти, причаївся там, наче голодний хижак у засідці серед листя. Так він просидів до тієї хвилини, задля якої зібрав останні свої сили: поки раджа вийшов з намету. Тоді він обережно зсунувся з дерева, крутнув пращу і поцілив ненависного ворога камінцем просто в лоб. Той упав горілиць і так і лишився лежати, навіть не ворухнувшись. Навколо начебто не видно було нікого; бурю пристрастей і солодкої помсти, яка шаленіла в серці Даси, на мить заступила глибока тиша, дивна й страхітлива. На той час, коли біля вбитого заметушилися слуги й зчинився галас, Даса вже вибрався з табору і зник у зарослому бамбуком видолинку.
Поки Даса злазив з дерева, поки, немов у трансі, крутив пращею, посилаючи смерть, йому здавалося, ніби він знищує і своє власне життя, ніби з нього виходить остання сила, ніби разом із смертоносним камінцем і сам він летить у прірву, ладний загинути, аби тільки ненависний ворог упав хоч на мить швидше за нього. Але тепер, коли після його вчинку несподівано настала миттєва тиша, жадоба до життя, яка була зовсім згасла в ньому, відтягла його від краю прірви, повернула його розумові й тілові первісний інстинкт, що звелів йому шукати лісу та бамбукових заростей, наказав утікати й ховатись. І, тільки вже сховавшися, вже уникнувши першої небезпеки, він усвідомив, що сталося. Коли він, знеможений до краю, сп’янілий від свого вчинку, опустився на землю, хапаючи ротом повітря, голова його проясніла, і, протверезівши, він найперше відчув огиду й розчарування, що сам залишився живий. Та тількино він відсапався, тількино минуло запаморочення від швидкого бігу, як те прикре почуття млявості змінилося впертістю, жадобою до життя, і знов його опанувала нестямна радість від того, що він зробив, Скоро неподалік від нього зчинилася метушня, почалися пошуки й гонитва за вбивцею, яка тривала цілий день, і його не знайшли тільки тому, що він не ворушився в своїй схованці, а шукачі, боячись тигрів, не дуже хотіли заглиблюватись у гущавину. Даса трохи поспав, тоді прокинувся, полежав, дослухаючись до галасу, потім поплазував далі, знов перепочив, а третього дня після свого вчинку вже перебрався через пасмо перших пагорбів, без упину підіймаючись дедалі вище в гори.
Бездомне життя кидало Дасу по всіх усюдах, він почерствішав, збайдужів, але й став розумніший і покірніший долі, а проте часто вночі йому снилася Праваті, його колишнє щастя чи те, що йому здавалося щастям, часто снилося також, що його переслідують, що він тікає. То були страшні, тяжкі сни, наприклад, такий: він тікає нетрями, а позаду б’ють у барабани й сурмлять у мисливський ріг переслідувачі, він мчить через ліс, через мочар, через колючі кущі, через хисткі, трухляві містки і щось несе, якийсь тягар, пакунок, щось загорнене, сховане, таємниче, він тільки знає, що нізащо не повинен випустити з рук цю коштовну річ, що це щось дуже цінне й крихке, якийсь скарб, може, вкрадений і завинений у клапоть барвистої тканини з брунатночервоним і синім візерунком, як на святковій сукні Праваті, — і от він з цим пакунком, скарбом чи здобиччю тікає, змучений повсякчасними небезпеками, продирається крізь густе гілля, скрадається попід навислими скелями, повз гадючі кубла, перебирається по страхітливо вузеньких кладках через річки, що кишать крокодилами, і нарешті, зацькований і виснажений, зупиняється, смикає за шнурок, яким зв’язано пакунок, розплутує один за одним вузлики, розмотує тканину, дістає звідти тремтячими руками скарб, і виявляється, що то його власна голова.
Він жив ховаючись, весь час у дорозі, вже, властиво, не тікав від людей, але уникав їх. І ось одного дня мандри завели його на зелені пагорби, що здалися йому особливо гарними й веселими, вони ніби вітали його, наче були його давніми знайомими: ось лука з буйною, вкритою цвітом травою, що легенько погойдувалась на вітрі, ось острівець верболозів серед неї, — Даса впізнав їх, і вони нагадали йому про ті веселі, невинні часи, коли він ще не знав кохання, ревнощів, ненависті й жадоби помсти. Це були місця, де він колись пас череду з товаришами; найкраща пора його молодості дивилася на нього з далеких глибин безповоротності. Солодким смутком відповіло його серце тим голосам, що привітали його тут: свіжому вітерцеві, який перебирав сріблясте листя плакучої верби, бадьорій похідній пісеньці веселого потічка, пташиному щебетові й басовитому гудінню золотавих джмелів. Усе тут звучало рідним притулком, домівкою, і для нього, звиклого до кочового життя пастухів, ще жодна місцевість не здавалася такою своєю, рідною.
З цими голосами в серці, які вели його, ні на мить не кидаючи самого, з почуттями, схожими на почуття людини, що повернулася додому, Даса мандрував тим благословенним краєм, уперше за ці моторошні місяці не як чужинець, не як переслідуваний, засуджений на смерть утікач, а з відкритим серцем, ні про що не думаючи, нічого не бажаючи, цілком віддавшись тихій радості цієї хвилини й цього оточення, захоплено вбираючи його в себе, щасливий, але й трохи здивований самим собою і тим новим, незвичним, уперше і з таким захватом пережитим ста3ном душі, цією безкорисливою відкритістю, позбавленою нетерпіння радістю, цією уважною і вдячною готовністю втішатися всім побаченим. Із зелених луків його потягло до лісу, в затінок дерев, у пронизаний сонячним промінням присмерк, і тут почуття, що він повернувся додому, ще зміцніло й повело його стежечками, які ноги немов знаходили самі, аж поки він, перейшовши високу папороть, що густим підліском здіймалася під деревами, опинився біля маленького куреня і побачив перед ним йога, що непорушно сидів на землі, того самого, якого він колись крадькома спостерігав і якому носив молоко.
Даса стояв, ніби щойно прокинувся від сну. Тут усе лишилося таким самим, як було, час тут не спливав, тут ніхто не вбивав і не страждав, тут, здавалося йому, і час, і життя застигли, затверділи навіки, мов кристал. Він дивився на старого, і до його серця вернулися подив, любов і туга, які він відчував, коли побачив його вперше. Він оглянув курінь і подумав, що його треба було б трохи полагодити, поки почнуться дощі. Потім він зважився обережно підступити ближче, зайшов до куреня, озирнувся й побачив, що там майже порожньо: постіль із листя, сулія з сухого гарбуза з водою і порожня ликова торба. Даса взяв торбу, подався в ліс і нашукав там трохи плодів та їстівного коріння. Тоді взяв сулію і набрав у неї свіжої води. Оце й усе, що тут треба було робити. Так мало людині потрібно для життя. Даса сів на землю й поринув у мрії. Він був задоволений цим тихим відпочинком, мріями в лісі, задоволений самим собою, голосами своєї душі, що привели його сюди, де він колись іще хлопцем дістав невиразне уявлення про душевний спокій, щастя й домівку.
Так він і залишився в мовчазного йога. Міняв йому постіль з листя, вишукував у лісі поживу для них обох, потім полагодив курінь старого й заходився неподалік споруджувати другий, вже для себе. Старому він начебто не заважав, хоч, властиво, не можна було зрозуміти, чи той його взагалі помітив. Підводячись після самозаглиблення, йог або йшов до куреня й лягав спати, або щось їв, або вирушав на коротку прогулянку до лісу. Даса жив біля святого, як служник живе біля великого пана чи, швидше, навіть як домашня тварина — свійський птах або мангуста — поруч з людиною, даючи якусь користь, але майже не впадаючи в око. Дасі, який довго був утікачем, ховався, жив у непевності, з нечистим сумлінням і з думкою про переслідувачів, це спокійне існування, легенька праця й сусідство іншої людини, що начебто зовсім не помічала його, якийсь час були дуже корисними: вночі йому вже не снилися страшні сни, і часом він на півдня або й на цілий день забував, що з ним сталося. Про майбутнє він не думав, а якщо, бувало, й прагнув чи просто хотів чогось, то тільки одного: залишитись тут, перейняти від йога таємниці самітницького життя, стати самому таким самітником, спізнати науку йогів і їхню гордовиту невразливість. Він дедалі частіше почав наслідувати позу старого, так само непорушно сидів, схрестивши ноги, так само дивився кудись у невідомий, позареальний світ, не сприймаючи того, що його безпосередньо оточувало. Але він швидко втомлювався, руки терпли, спина боліла, йому не давали спокою комарі або починала свербіти, аж ятритись, шкіра, він тоді совався, чухавсь, а нарешті й зовсім підводився. Проте часом бувало й інакше: тіло його неначе ставало порожнє, невагоме, він ніби ширяв, як іноді ширяєш уві сні, коли досить тільки легенько відштовхнутися від землі, і ти вже летиш, мов пушинкаВ такі хвилини Даса передчував, як воно буває, коли ширяєш отак довгий час, коли тіло й душа скидають свій тягар і линуть, підхоплені подихом більшого, чистішого, осяйного життя, підносячись і зливаючись із потойбічним, позачасовим і незмінним. Проте хвилини так і лишалися хвилинами, а передчуття — тільки передчуттями. Розчарований, знов повертаючись до звичного свого життя, Даса думав, як було б добре, коли б старий узяв його в учні, втаємничив його в свої вправи і в своє мистецтво, зробив з нього йога. Але як досягти цього? Здавалося, старий ніколи не помітить його, ніколи не
