своє лісове життя? Поміняв на розкоші і обов’язки володаря, обов’язки, що спершу здавалися легкими, та потім ставали все важчі й важчі, поміняв на вродливу дружину, солодкі години кохання з нею, а ще на сина, на любов до нього й на дедалі більшу тривогу за його життя і щастя — адже на порозі стояла війна. Ось що принесла з собою Праваті, коли знайшла його тоді в лісі біля кринички. А що ж він залишив, від чого відмовився? Залишив мирне лісове життя, побожну самоту, відмовився від сусідства й прикладу праведного йога, відмовився від надії стати його учнем і послідовником, від глибокого, осяйного, нічим не скаламученого душевного спокою мудреця, від сподівання визволитись від життєвої боротьби і пристрастей. Зачарований вродою Праваті, понадившись на жінку, заразившись її марнославством, він збився з того єдиного шляху, де можна здобути волю і спокій. Ось яким тепер здавалося Дасі його життя, та й справді його легко було витлумачити саме так, коли дещо приховати, а дечого не помітити. Не помічав він, між іншим, того, що зовсім не був ще учнем самітника, навіть уже мав намір сам його залишити. Ось як легко все змішується, коли оглядаєшся назад.
Цілком інакше дивилася на ці речі Праваті, хоч вона куди менше за чоловіка думала про них. Про Налу вона зовсім забула. Навпаки, якщо її не зраджувала пам’ять, то саме вона заклала підвалини Дасиного щастя, дала йому все, що він має, — знов зробила його раджею, подарувала йому сина, наповнила його життя коханням і радістю, щоб кінець кінцем переконатися, що він не доріс до її ласки, не гідний її гордих планів. Бо ж хіба не зрозуміло, що майбутня війна має призвести тільки до розгрому Ґовінди, а отже, й до подвоєння її могутності та її багатства? І, замість того щоб радіти цьому, з запалом допомагати їй, Даса виступає проти війни, проти завоювань, що, на її думку, зовсім не личить раджі, і воліє бездіяльно старіти біля своїх квіток, дерев, папуг і книжок. Не те що начальник кінноти Вішвамітра, найпалкіший прихильник війни і майбутньої перемоги. Хоч би скільки вона порівнювала його з Дасою, все говорило на користь Вішвамітри.
Даса добре бачив, як заприязнилася його дружина з тим Вішвамітрою, як вона захоплювалась ним і дозволяла захоплюватися собою веселому, відважному, мабуть, трохи поверховому й не дуже розумному воєначальникові, що завжди голосно сміявся, мав міцні зуби й виплекану бороду. Даса дивився на це з гіркотою і водночас зневажливо, вдаючи з себе глузливого і байдужого. Він не шпигував за ними й не хотів знати, чи приязні стосунки цієї пари перейшли межу дозволеного, межу пристойності, чи ні. Він дивився на закоханість Праваті у вродливого воєначальника, на те, що вона віддавала йому перевагу перед своїм надто вже не героїчним чоловіком, так само зовні байдуже, але в душі з гіркотою, як привчив себе дивитися на все, що відбувалося навколо нього. Чи дружина справді вирішила зрадити його чи тільки хотіла таким чином показати свою зневагу до його поглядів, не мало значення, але горе було, воно більшало, наближалось, насувалося на нього, як війна, як доля, його ніщо не могло стримати, не було іншої ради, як прийняти його, покірно витерпіти, і саме в цьому й полягали мужність і героїзм Даси, а не в воєнних наступах і завоюваннях.
Чи захоплення Праваті начальником кінноти або захоплення начальника кінноти нею залишалося в межах пристойного й дозволеного, чи посунулося далі, принаймні дружина — Даса розумів це — була менш винна, ніж він сам. Йому, Дасі, мислителеві, якого мучили сумніви, дуже хотілося б скинути на дружину вину за своє розбите щастя чи хоча б поділити з нею відповідальність за те, що він заплутався в тенетах кохання й шанолюбства, помсти й грабіжницьких наскоків; так, подумки він вважав жінку, кохання й хіть відповідальними за все зло на землі, за весь шал і буяння пристрастей, за перелюбство, смерть, за вбивство і війну. А проте він дуже добре знав, що Праваті не винна, що вона не причина, а швидше жертва, що ні її врода, ні його кохання до неї не зробили її тим, чим вона стала, що вона — тільки порошинка в сонячному промінні, тільки хвилька в річці й що він сам повинен був ухилитися від жінки й від кохання, від жадоби щастя й шанолюбних прагнень і або залишитися пастухом, задовольнившись своєю долею, або піти таємничою стежкою йогів і перемагати свої вади. Але він відмовився від цього, пропустив нагоду, він або не був покликаний до великого або зрадив своє покликання, і дружина, зрештою, має рацію, вважаючи його за боягуза. Зате в нього був син від неї, гарний, лагідний хлопчик, за якого він так боявся і саме існування якого все ще надавало сенсу й ваги його життю; так, це було велике щастя, хоч і болісне, сповнене тривоги, а все ж таки щастя, його власне щастя. І ось за це щастя Даса платив тепер муками, гіркотою в серці, готовністю йти на війну, вбивати, усвідомленням, що він іде назустріч своїй лихій долі. Десь там у своїх володіннях сидів раджа Ґовінда, якого під’юджувала мати вбитого Нали, того спокусника, що залишив по собі таку недобру згадку, і дедалі частіше наскакував на його землі, ставив дедалі нахабніші вимоги, і тільки союз із могутнім раджею Гайпалі надав би Дасі такої ваги, що він міг би змусити підступного сусіда дотримуватися давніх угод. Проте Гайпалі, хоч ставився до Даси прихильно, був родичем Ґовінди і ввічливо ухилявся від усіх спроб укласти такий союз. Отже, не було змоги уникнути лиха, не було надії, що переможе розум і людяність, неминуче наближалось і треба було його витерпіти. Даса вже й сам майже хотів, щоб почалася війна, щоб нарешті вдарили всі ті блискавки, що мали вдарити, і швидше сталося те, від чого однаково не втекти. Він ще раз навідався до раджі Гайпалі, без будьякого наслідку обмінявся з ним милими словами, далі закликав раду до поміркованості й терплячості, але вже без особливої надії, і, звичайно, озброювався. В раді тепер думки не сходилися тільки в одному; чи на новий наскок ворога 3відповісти походом у його країну, чи чекати, поки ворог сам почне війну, щоб він постав перед народом і перед цілим світом як напасник і порушник миру.
Проте ворог не сушив собі голови такими питаннями і одного дня поклав край цим обговоренням, нарадам і ваганням. Ґовінда інсценізував великий наскок, що змусив Дасу й начальника кінноти з найкращими його вояками поспішити до кордону, а поки вони були в дорозі, спрямував головні свої війська в глиб країни, підійшов до столиці, здобув міську браму й оточив палац. Дізнавшись, що його дружина й син сидять в обложеному палаці, а на вулицях міста точиться кривавий бій, Даса відразу повернувся назад; серце в нього стискалося від страшного болю, коли він думав про Равану і про смертельну небезпеку, яка йому загрожує. Тепер уже ніхто б не сказав, що це обережний полководець, який не любить війни; знавіснівши з горя і люті, він щодуху помчав зі своїми людьми до столиці, застав на всіх вулицях запеклий бій, добувся до палацу, неначе божевільний, кинувсь на ворога і бився, аж поки наприкінці того кривавого дня не впав додолу знесилений і весь поранений, Коли Даса прийшов до пам’яті, він був уже бранець, битва програна, а місто й палац у руках ворога. Його, зв’язаного, підвели до Ґовінди, Той глумливо привітав його і звелів відпровадити до кімнати; то була та сама кімната з різьбленням і позолотою на стінах, де лежали його книжки. Там, на килимі, випростана, із скам’янілим обличчям, сиділа його дружина Праваті, позад неї стояла озброєна варта, а на колінах вона тримала сина;[66] мов зламана квітка, лежало тендітне мертве тіло, обличчя посіріло, одяг був просякнутий кров’ю. Дружина не обернулася, коли ввели її чоловіка, не підвела очей, а невидющим поглядом дивилася на маленького мерця. Дасі здалося, що вона якось дивно змінилася, і аж за якусь хвилину він помітив, що в її косах, ще кілька днів тому чорних, мов крук, скрізь поблискувала сивина. Мабуть, вона давно вже сиділа так, заклякла, з дитиною на колінах, і обличчя в неї було наче маска.
— Равано! — зойкнув Даса. — Равано, сину мій, квіточко моя! Він упав навколішки і притулився обличчям до голівки вбитого; як молільник, стояв він перед безмовною дружиною і сином, обох оплакуючи, обом поклоняючись. Він відчував дух крові і тліну, змішаний з запахом трояндової олії, якою змащене було волосся хлопчика. А Праваті застиглим поглядом дивилася на них обох.
Хтось торкнув його за плече — то був один із воєначальників Ґовінди; він звелів Дасі підвестись і вивів його з кімнати. Даса не сказав Праваті жодного слова, і вона теж не озвалася до нього.
Його кинули, зв’язаного, на віз, доправили до столиці Ґовінди, а там посадили у в’язницю, знявши з нього частину пут. Вояк приніс глек із водою, поставив його на кам’яну долівку й замкнув двері на ключ і на, засув. Поранене плече пекло вогнем. Даса намацав глек з водою і змочив руки та обличчя. Йому хотілося й пити, але він утримався: так, міркував він, швидше прийде до нього смерть. Коли ж усе це скінчиться, коли? Він так прагнув смерті, як його сухе горло прагнуло води. Тільки смерть визволить його серце від катування, тільки тоді померкне перед ним образ матері з мертвим сином. Але серед тих мук на нього зглянулися втома і кволість, він опустився додолу й задрімав.
Прокинувшись із того короткого сну, ще не опам’ятавшись, він хотів протерти очі, але не зміг, його руки не були вільні, вони щось міцно тримали. Коли ж він зовсім прогнав сон і розплющив очі, то не побачив мурів в’язниці — навколо було листя й мох, залиті яскравим, зеленкуватим світлом. Він довго кліпав очима, світло пронизало його, мов нечутний, але потужний удар, по спині й потилиці в нього пробіг дрож, його аж почало судомити зі страху, він скривив обличчя, наче хотів заплакати, і, все ще кліпаючи, врешті оглянувся
