перемовиться з ним жодним словом. Здавалося, він був не тільки по той бік днів і годин, лісу й куреня, а й по той бік слів.
А всетаки якось він вимовив одне слово. Знов настала пора, коли Даса щоночі бачив страшні сни, то бентежносолодкі, то тривожномоторошні, то до нього приходила Праваті, то він знов був нажаханим утікачем. Удень теж було не легше, він не витримував довгого непорушного сидіння і заглиблення в себе, думав про жінок, про кохання і без діла тинявся по лісі. Може, то була винна погода, бо стояла задушлива спека і час від часу здіймався гарячий вітер. І ось знов випав такий поганий день, навколо бриніли комарі, а вночі Даса знов бачив сон, що пригнітив його й налякав; що саме снилося, він уже не пам’ятав, але тепер, удень, йому здалося, що то було жалюгідне, недозволене, ганебне повернення до колишнього стану, до давно перейдених життєвих щаблів. Цілий день Даса, знервований і похмурий, сновигав біля куреня, брався за якусь роботу і, не докінчивши, кидав її, кілька разів сідав і пробував заглибитись у себе, та його відразу проймав гарячковий неспокій, він весь сіпався, по ногах неначе бігала комашня, в потилиці пекло, він не витримував навіть хвилини і, засоромлений, несміливо поглядав на старого, який сидів у довершеній позі і обличчя якого, з поглядом, зверненим у себе, світилося нескаламученою, тихою радістю, мов квітка на стеблині.
Коли того дня йог підвівся і рушив до свого куреня, Даса, що довго вичікував тієї миті, заступив йому дорогу і розпачливо сказав: — Вибачте, вельмишановний, що я порушую ваш спокій. Я шукаю миру, шукаю затишку, я хотів би жити так, як ви, і бути таким, як ви. Гляньте, я ще молодий, але вже зазнав багато лиха, доля була жорстокою до мене. Я народився володарем, але мене відіслали до пастухів. Я став підпаском, ріс там, веселий і дужий, як бичок, невинний серцем. Потім я пізнав жінок і коли побачив найкращу з них, то склав їй до нір своє життя і вмер би з туги, якби вона не стала моєю. Я кинув своїх друзівпастухів, посватався до Праваті, одружився з нею, став приймаком і почав слугувати її родині, тяжко працював, але Праваті була моя, кохала мене, чи принаймні я думав, що вона кохає мене, щовечора я повертався в її обійми і спав біля її серця. Та ось у наші ліси приїхав раджа, той самий, через якого мене колись дитиною вигнали з палацу, приїхав і забрав мою Праваті, і мені довелося побачити її в його обіймах. Більшої муки я ніколи не зазнав, вона змінила мене і моє життя. Я вбив раджу, так, убив його і почав жити життям злочинця, втікача, за мною ганялися, я жодної хвилини не був упевнений за своє життя, поки не добувся сюди. Я навіжений, убивця, може, мене колись спіймають і четвертують. Я не можу більше жити таким життям, вельмишановний, я хочу покінчити з ним.
Йог спокійно вислухав його палку сповідь, опустивши очі додолу. Тепер він підвів їх і подивився на Дасу ясним, пронизливим, майже нестерпно твердим, зосередженим і чистим поглядом, і, поки він роздивлявся Дасу і обмірковував його квапливу розповідь, уста його поволі торкнула усмішка, потім він засміявся, нечутно засміявся, похитав головою і сказав сміючись: — Майя! [65] Майя! Зовсім розгублений і засоромлений, Даса так і прикипів до місця, а старий рушив далі вузенькою стежечкою в папороті — це була його прогулянка перед обідом. Походивши трохи туди й назад, відмірявши десь із сотню виважених, ритмічних кроків, він повернувся назад до куреня, обличчя його знов стало таким, як завжди, зверненим кудисьінде, а не до світу видимих явищ. Що ж означав той сміх, яким йог, завжди такий незворушний, немов скам’янілий, відповів йому? Даса довго сушив собі над цим голову. Чи цей моторошний сміх у хвилину розпачливої сповіді Даси, його благання про допомогу був прихильний, чи глузливий, чи він мав на меті потішити його, чи осудити, чи походив від бога, чи від демона? Чи це було тільки цинічне хихотіння старого чоловіка, якого вже ніщо не хвилює, чи кепкування мудрого з чужої дурості? Чи сміх означав відмову, прощання й наказ іти геть? Чи, може, це була порада, вимога наслідувати його, також сміятися? Даса не міг з’ясувати цього. Ще й уночі він думав про той сміх, у який, здавалося, старий уклав усе його життя, щастя й лихо, розжовував цю думку, як розжовують твердий корінь, що все ж таки своїм смаком і запахом нагадує якусь поживу. І так само розжовував, зважував, обертав на всі боки те слово, яке старий, засміявшись, вигукнув напрочуд голосно, радісно і незрозуміло чому задоволено: «Майя! Майя!» Що означало те слово, Даса трохи знав, а трохи здогадувався, та й самий тон, яким старий його вимовив, начебто підказував, що за зміст у нього вкладено. Майя — це було Дасине життя, Дасина молодість, Дасине солодке щастя й гірке лихо, майя — це була вродлива Праваті, це було кохання і його радощі, майя — це все життя, життя Даси і всіх інших людей, геть усе в очах старого йога було майя, щось дитинне, кумедне, якесь видовисько, ілюзія, ніщо в барвистій оболонці, мильна бульбашка, щось таке, з чого не гріх весело посміятися, що можна зневажати, але ні в якому разі не слід трактувати як щось варте уваги.
Та коли для старого йога цим сміхом і словом «майя» можна було визначити й підсумувати Дасине життя, для самого Даси все було інакше; хоч як він хотів би стати йогом і посміятися з усього пережитого, хоч як би хотів бачити в своєму житті лише майю, в його серці, починаючи від тих тривожних днів і ночей, прокинулося й ожило все те, що він, змучений мандрівним життям утікача, знайшовши тут на якийсь час притулок, начебто зовсім забув. Він уже майже втратив надію, що справді осягне колись науку йогів, а тим більше, що стане таким, як цей старий, А коли так, то навіщо залишатися в цьому лісі? Тут був його при3тулок, тут він трохи відпочив, зміцнів, трохи заспокоївся, ї це вже чогось варте, це вже багато. А що, як тим часом там, у країні, перестали ганятися за вбивцею раджі, і він, Даса, може помандрувати собі далі, не дуже ризикуючи, що його схоплять? Даса вирішив так і зробити, другого ж таки дня вирушити в дорогу: світ великий, не може ж він вічно сидіти в цьому сховку. Ця думка трохи заспокоїла його.
Даса хотів вирушити вдосвіта, але проспав, і, коли прокинувся, сонце вже зійшло і старий почав заглиблюватися в себе. Даса не хотів іти, не попрощавшись, до того ж йому треба було ще щось запитати йога. Він почекав годину, другу, нарешті старий підвівся, випростав руки й ноги й почав проходжуватися перед куренем. Тоді Даса заступив йому дорогу, вклонився і не відступив, аж поки йог запитально звів на нього очі.
— Учителю, — покірно мовив Даса, — я йду собі геть і більше не порушуватиму вашого спокою. Але дозвольте мені, вельмишановний, ще раз, востаннє звернутися до вас із проханням. Коли я розповів вам про своє життя, ви засміялися й вигукнули: «Майя!» Благаю вас, скажіть мені ще щось про майю.
Йог завернув до куреня і поглядом звелів Дасі йти за ним. Там він узяв гарбузяну сулію з водою, подав її Дасі й загадав йому вимити руки. Той слухняно виконав його наказ. Після цього вчитель вилив решту води в папороть, дав юнакові порожню сулію і звелів принести свіжої води. Даса мовчки пішов по воду. Серце в нього стислося з жалю, що він востаннє йде цією вузенькою стежечкою до кринички, востаннє опускає легеньку сулію з витертими гладенькими краями до блискучого кружальця води, в якому віддзеркалюються папороть, верховіття дерев і поміж ними ясні цятки чудової небесної блакиті, а зараз, коли він нахилиться над нею, то востаннє побачить у буруватому сутінку й відбиток свого обличчя. Даса повільно, задумливо занурив у воду сулію, відчуваючи себе якось непевно, — він не міг збагнути, чому в нього так дивно на душі, чому, хоч він сам вирішив податися в дорогу, його так вразило, що старий не запропонував йому лишитися, може, навіть лишитися назавжди.
Даса присів навпочіпки, набрав з кринички води, обережно випростався, щоб не розхлюпати її, і хотів уже повернутися до куреня, та раптом до нього долинув звук, що втішив його і вжахнув — то був голос, який він часто чув уві сні і який з гіркою тугою не раз мріяв почути наяву. Він звучав так солодко, так ніжно, невинно й закохано манив з лісового присмерку, що серце в Даси стислося від страху і бажання. То був голос Праваті, голос його дружини.
— Дасо! — кликала вона.
Не вірячи своїм вухам, він озирнувся з сулією в руках, і ось вона справді вийшла зза дерев, струнка, гнучка, довгонога Праваті, кохана, незабутня, зрадлива. Даса впустив сулію з водою і побіг їй назустріч. Соромливо всміхаючись, вона стояла перед ним і дивилася на нього великими очима сарни, і тепер, зблизька, він побачив і те, що взута вона в сандалі з червоної шкіри і вбрана в дорогу сукню, що на руці в неї золотий браслет, а в чорних косах — коштовні самоцвіти. Даса відсахнувся. Невже вона все ще володарева наложниця? Але ж хіба він не вбив Налу? Чи вона й досі носить його подарунки? Як вона насмілилася прийти сюди з цими браслетами й самоцвітами і кликати його? Та вона була краща, ніж будьколи, і не встиг він зажадати від неї пояснення, як уже пригорнув її до себе, притулився чолом до її кіс, підвів угору її личко й поцілував її в уста і тієї миті відчув, як до нього повертається все те, що він мав колись, — щастя, кохання, пожадливість, радість життя, пристрасть. Усіма своїми думками він був уже далеко від цього лісу й від старого аскета, ліс, самітнє життя, самозаглиблення, йог нічого вже не важили для нього, він забув про них, забув навіть про сулію з водою, яку мав принести старому. Вона так і лишилася лежати біля кринички, а
