Проте до того недалекого часу Кнехт так безоглядно, всією душею віддавався своєму щастю й домішаному до нього острахові, наче передчував великі зміни, що мали скоро настати. Для отця Якоба ці кілька місяців також були щасливими і минули дуже швидко, йому було шкода втрачати такого учня й колегу, і він намагався під час самих лекцій, а ще більше під час розмов у вільні хвилини передати йому якнайбільше з того, що він, підіймаючись на вершини й заглядаючи в прірви людського буття та історії народів, здобув за своє довге життя трудівника й мислителя. Інколи він заводив також мову про наслідки Кнехтової місії, про можливість і вагу приязні й політичної згоди між Римом та Касталією і радив Йозефові вивчити епоху, одним із наслідків якої було заснування касталійського Ордену, а так само й поступове відродження Риму після доби принизливих випробувань. Він рекомендував йому також дві праці про Реформацію і розкол церкви в шістнадцятому сторіччі, але гаряче радив завжди, в кожному випадку краще грунтовно вивчати першоджерела і обмежуватись чітко визначеними темами, аніж читати грубезні томи з всесвітньої історії, і не приховував свого глибокого недовір’я до будьякої філософії історії,
MAGISTER LUDI
Кнехт вирішив перенести своє остаточна повернення до Вальдцеля на весну, коли відбувалася велика публічна Гра в бісер, Ludus anniversarius, або sollemnis.[42] І хоч доба розквіту в славетній історії цих Ігор уже назавжди відійшла в минуле — доба, коли щорічні Ігри тривали кілька тижнів і на них з’їздилися високі особи й представники з цілого світу, — проте ці весняні з’їзди з урочистою Грою, що тривала від десяти до чотирнадцяти днів, були й досі для всієї Касталії великим річним святом, подією, яка мала ще й неабияке релігійне і моральне значення, бо вона об’єднувала представників усіх, не завжди до кінця згідних між собою напрямків і тенденцій Провінції, викликала в них прагнення до якоїсь гармонії, укладала мир між егоїстичними нахилами окремих дисциплін і будила спогад про єдність, що стояла над їхньою множинністю. Для тих, хто вірив у бога, вона мала таємничу силу справжнього посвячення, а для тих, хто не вірив, була принаймні замінником релігії, а ще для тих і для тих — купіллю в чистому джерелі краси. Так колись «Страсті» Йоганна Себастіана Баха — не стільки в ті часи, коли вони були створені, скільки після того, як їх наново відкрили, — були для їхніх виконавців і слухачів почасти справжнім релігійним обрядом і посвяченням, почасти молитвою і замінником релігії, а для всіх разом — урочистою маніфестацією мистецтва і creator spiritus.[43]
Кнехтові не важко було дістати згоду на свій план і в монастирі, і в Колегії. Він ще не міг чітко уявити собі, яке буде його становище після повернення до маленької республіки Vicus Lusorum, проте гадав, що там не забаряться завдати йому на плечі якийсь тягар, накинути якусь почесну посаду чи доручення. Поки що ж він радів, що повернеться на батьківщину, зустрінеться з приятелями, візьме участь у майбутньому святі, втішався останніми днями спілкування з отцем Якобом і з гідністю, навіть з задоволенням приймав усілякі ознаки прихильності, яким його вшановували на прощання абат і капітул. Нарешті він поїхав, і розлука з місцем, яке він устиг полюбити і в якому провів чималий відрізок свого життя, озвалася в його серці щемним почуттям туги, проте загалом у нього вже був передсвятковий настрій, викликаний низкою споглядальних вправ, якими касталійці завжди готувалися до щорічної святкової Гри і які він виконав хоч без керівництва і без товаришів, але суворо дотримуючись приписів. Цей настрій не погіршився від того, що йому не пощастило вмовити отця Якоба прийняти церемонне запрошення, яке давно вже надійшло від Магістра Гри, і поїхати разом з ним на свято; він розумів стриманість старого антикасталійця, але сам почував себе на певний час звільненим від усіх обов’язків та обмежень і цілком віддавався радісному очікуванню недалекого свята.
Свята мають свої закони. Справжнє свято ніколи не може зовсім не вдатися, навіть якщо стають на заваді вищі сили: для побожного процесія і під дощем не втратить свого священного змісту, його не розчарує підгорілий святковий обід; так само й для гравця в бісер кожна щорічна Гра стає великою подією, майже священнодійством. А проте, як усі ми знаємо, бувають свята й Ігри, коли все зливається в якусь гармонію, все окрилює і підносить одне одне, мов на тих театральних і музичних виставках, що без видимих причин, ніби якимось дивом досягають незвичайних вершин, стають для глядачів і слухачів глибоким переживанням, а інші, нітрохи не гірше підготовлені, лишаються тільки сумлінним виконанням. Оскільки ж для того, щоб з’явилося це високе почуття, потрібен ще й відповідний настрій, то Кнехт був якнайкраще підготовлений до нього: його не пригнічували ніякі турботи, він з честю повертався додому з чужини і радісно очікував на майбутнє.
Проте цього разу Ludus sollemnis не судилося стати осяйним священнодійством, мало не чудом, як бувало раніше. Цьогорічній Грі дуже не пощастило, вона була безрадісна, майже невдала. Хоч багато учасників її всетаки були захоплені і сповнені високих почуттів, але ті, хто влаштовував і безпосередньо відповідав за її проведення, як завжди в таких випадках, особливо гостро відчували гнітючу атмосферу невдачі, перешкод, провалу, безвиході, що тяжіли над цим святом. Кнехт, хоч він, звичайно, також був трохи розчарований у своїх радісних сподіваннях, не належав до тих, кого найдужче вразила невдача, оскільки не готував цієї Гри й не відповідав за неї. Стоячи ніби осторонь, як скромний глядач, він зміг у ці дні, хоч свято й не мало того чару й священного блиску, що завжди, захоплено простежити за дотепно побудованою партією, перечекати, поки в його серці без перешкод відбринить медитація, і пережити у вдячному піднесенні добре знайоме всім гостям цих Ігор почуття святковості й жертовності, таємничого злиття всієї громади слухачів в одне ціле біля ніг їхнього бога, яке здатне викликати навіть «невдала» для вузького кола втаємничених урочиста Гра. Але все ж таки він також відчув лиху долю, що тяжіла над цим святом. Щоправда, сама Гра, її план і побудова були бездоганні, як і всі ігри Магістра Томаса, це була навіть одна з найвиразніших, найпростіших і найбезпосередніших його ігор. Проте з виконанням її не пощастило, як ніколи, і цей випадок ще й досі пам’ятають у Вальдцелі.
Коли Кнехт за тиждень перед початком свята прибув до Вальдцеля і зайшов до канцелярії Селища Гри, щоб доповісти про свій приїзд, його прийняв не Магістр, а його заступник Бертрам, який ввічливо, але досить сухо привітав його й неуважно повідомив, що шановний Магістр цими днями захворів, а сам він, Бертрам, недостатньо проінформований про місію Кнехта, тому не може прийняти в нього звіт і просить його поїхати в Гірсланд, доповісти там про своє повернення керівництву Ордену й чекати подальших вказівок. Прощаючись, Кнехт чи то голосом, чи якимось жестом мимоволі виявив своє здивування таким холодним і коротким прийомом, і Бертрам поквапився вибачитись. Хай колега дарує йому, коли він його розчарував, але хай і зрозуміє, яка незвичайна склалася ситуація: Магістр захворів, а лишилося кілька днів до великої щорічної Гри, і ще невідомо, чи Магістр зможе керувати нею, чи цей обов’язок доведеться взяти на себе йому, заступникові. Гіршої хвилини для хвороби Превелебного й бути не могло. Він, Бертрам, звичайно, готовий, як завжди, заступити на посаді Магістра, але, крім усього, ще й добре підготувати велику Гру і взяти на себе керівництво нею — на це, мабуть, у нього не вистачить сили.
Кнехтові було шкода цього явно пригніченого й трохи виведеного з рівноваги чоловіка і так само шкода, що на ці плечі може лягти вся відповідальність за свято. Він надто довго не був у Вальдцелі й не знав, наскільки обгрунтовані побоювання Бертрама, бо той — а це найбільше лихо, яке може спіткати заступника, — від певного часу втратив довір’я еліти, так званих репетиторів, і справді опинився в дуже скрутному становищі. Кнехт сумно думав про Томаса фон дер Траве, рицаря класичної форми й іронії, досконалого Магістра і касталійця; він так радів, що Magister Ludi його прийме, вислухає і знову введе в невеличку громаду гравців, а може, навіть доручить йому якусь відповідальну посаду. Він так хотів бачити, як Магістр Томас диригує врочистою Грою, працювати далі під його наглядом, намагаючися заробити його похвалу, і тепер, довідавшись, що хвороба закрила йому доступ до Магістра й що його, Кнехта, передано іншим інстанціям, відчув болісне розчарування. Щоправда, він за те був винагороджений іншим: секретар Ордену і пан Дюбуа зустріли й вислухали його зичливо, з повагою, навіть з товариською щирістю. З першої ж розмови він довідався, що в планах відносно Риму його більше не думають використовувати і беруть до уваги його бажання надовше вернутися до Гри; тим часом йому ласкаво запропонували оселитися в готелі Vicus Lusorum, трохи освоїтись і побути на святі. Тих кілька днів, що лишилися до нього, він разом з своїм другом Тегуляріусом присвятив постові та вправам з медитації, а потім побожно, вдячно взяв участь у тій незвичайній Грі, яка в багатьох лишила по собі невеселу згадку.
Посада заступника Магістра, чи, як ще кажуть, його «тіні», — дуже дивна, особливо якщо це
