обережно розширювати й підігрівати касталійське життя й мислення, вливати в них свіжу кров, беручи її в світу і в історії, і ласкава доля захотіла, щоб у той самий час за межами Касталії в однієї світської людини з’явилися ті самі почуття й ті самі думки про зближення і взаємозбагачення Касталії і світу: то був Плініо Десиньйорі.
Магістр Александр ледь скривив уста і сказав: — Ну так, від впливу на вас цієї людини я ніколи не чекав добра, так само, як і від вашого невдатного протеже Тегуляріуса. То це Десиньйорі остаточно намовив вас порвати з Орденом? — Ні, domine, проте він, сам того не усвідомлюючи, якоюсь мірою допоміг мені. Він приніс трохи повітря в моє тихе, затхле життя, завдяки йому я знов зіткнувся з зовнішнім світом і аж тоді зміг переконатися й признатися собі самому, що мій тутешній шлях закінчується, що моя праця не дає вже мені справжньої радості й час покласти край цій муці. Я осягнув ще один щабель, перейшов ще один простір, і тим простором Цього разу була Касталія.
— Як ви про це кажете! — похитав головою Александр. — Наче Касталія не досить велика, щоб стати для багатьох полем діяльності на Ціле їхнє життя! І ви справді думаєте, що вже виходили й здолали цей простір? — О ні, — жваво озвався Кнехт, — я ніколи такого не думав! Коли я Кажу, що досяг межі цього простору, то маю на увазі тільки одне: все, що я міг тут зробити на своїй посаді як окрема особа, вже зроблене. Якийсь час я вже стою на тій межі, де моя праця Магістра Гри в бісер — ненастанне повторення, порожні формальні вправи, я виконую її без радості, без натхнення, часом навіть без віри. Прийшла пора скінчити все це.
Александр зітхнув: — Це ваш погляд, а Орден і його правила трактують усе це інакше. В тому, що в члена Ордену буває поганий настрій, що його іноді стомлює праця, немає нічого нового й надзвичайного. Правила тоді показують той шлях, на якому можна віднайти гармонію і знов добре себе відцентрувати. Невже ви забули про це? — Думаю, що ні, Превелебний. Уся моя службова діяльність у вас перед очима, до того ж ви недавно, коли отримали мого листа, звеліли перевірити і Селище Гри, і мене самого. Ви могли переконатися, що робота робиться, в канцелярії та в Архіві цілковитий лад, і не видно, щоб Magister Ludi був на щось хворий чи мав якісь химери. Саме завдяки тим правилам, з якими ви колись так досконало мене ознайомили, я вистояв і не втратив ні сили, ні витривалості. Але для цього мені треба було великих зусиль, І тепер, на жаль, мені треба не менших зусиль, щоб переконати вас, що я дію так не під впливом настрою, примхи чи забаганки. Пощастить мені переконати вас чи ні, але на одному я наполягаю: ви повинні визнати, що й сам я, і моя діяльність до тієї миті, коли ви востаннє мене перевіряли, не викликали ніяких нарікань і давали Касталії користь. Невже я вимагаю від вас надто багато? В очах у Магістра Александра блиснула ледь глузлива посмішка. — Шановний колего, — сказав він, — ви розмовляєте зі мною так, наче ми приватні особи, що провадять собі невимушену бесіду. Але це тільки ви могли б собі таке дозволити, бо ви тепер справді приватна особа. А моє становище зовсім інше: те, що я думаю і кажу, я кажу не від свого імені, а як глава Ордену, а він має відповідати за кожне слово перед Колегією. Те, що ви тут кажете, не матиме ніяких наслідків; хоч які були б важливі для вас ваші слова, вони, проте, залишаться словами приватної особи, що боронить свої власні інтереси. А я далі перебуваю на посаді, відповідаю за неї, і те, що я сьогодні скажу чи зроблю, може дати певні наслідки. У вашій справі я виступаю від імені Колегії. Зовсім не байдуже, чи Колегія прийме, а може, навіть схвалить ваше тлумачення подій, чи ні. З ваших слів виходить, що ви, хоч виношували свої. окремі плани, до вчорашнього дня були зразковим, бездоганним касталійцем і Магістром, що, хоч ви знали і сумніви, і напади втоми, вам кожного разу щастило впоратися з ними, побороти їх у собі. Припустімо, я повірю вам, але як мені зрозуміти той страхітливий факт, що такий бездоганний, зразковий Магістр, який ще вчора виконував кожне правило, сьогодні раптом став дезертиром? Усетаки мені легше уявити Магістра, в душі якого давно вже відбулася зміна, давно пустила коріння хвороба і який, хоч і досі вважає себе за доброго касталійця, насправді вже хтознавідколи перестав ним бути. А ще я питаю себе: чому, власне, ви так хочете довести, що аж до останнього часу були вірним своїм обов’язкам? Оскільки ви вже зважилися на цей крок, порушили обітницю і стали дезертиром, то вас тепер не повинно хвилювати, що про вас думатимуть у Касталії.
— Дозвольте, Превелебний, як же не повинно хвилювати? — заперечив Кнехт. — Йдеться про мою репутацію і добре ім’я, про пам’ять, яку я тут залишу після себе. А отже, й про те, чи я матиму змогу працювати для Касталії за її межами. Я приїхав сюди не боронити себе, а тим паче не домагатися від Колегії схвалення свого вчинку. Я передбачав, що мої колеги дивитимуться на мене як на людину сумнівну й суперечливу і ладен з цим змиритися. Але я не хочу, щоб мене вважали зрадником чи божевільним, з такою думкою я погодитись не можу. Я вчинив те, що ви мусите засудити, але я вчинив його, бо інакше не міг, бо таке моє призначення, такий мій хрест. Я вірю в нього і добровільно взяв його на себе. Якщо ви цього не можете визнати за мною, то я зазнав поразки і наша розмова була даремною.
— Ми весь час кружляємо навколо того самого, — відповів Александр. — Я мушу, повашому, визнати, що за певних обставин окрема людина має право порушувати закони, в які я вірю і які повинен боронити. Але я не можу одночасно вірити в наш лад і в наше особисте право порушувати цей лад, — прошу вас, не перебивайте мене. Я можу тільки визнати, що ви, як видно з усього, переконані, ніби ваш фатальний крок не позбавлений сенсу і ви маєте право на нього, що ви вбачаєте в ньому своє покликання. Ви ж не сподіваєтесь, що я схвалю ваш вчинок. Але ви домоглися ось чого: я відмовився від своєї попередньої думки повернутії вас в Орден і переконати, щоб ви змінили свій намір. Я не заперечую проти вашого виходу з Ордену й передам Колегії, що ви добровільно відмовилися від своєї посади. Більше я для вас нічого не можу зробити, Йозефе Кнехте.
Магістр Гри в бісер покірно схилив голову. Потім тихо сказав: — Дякую вам, Превелебний. Скриньку я вам уже віддав, а тепер через вас передаю Колегії деякі свої нотатки про те, що робиться у Вальдцелі, а насамперед про репетиторів і про тих небагатьох осіб, що, на мій погляд, можуть бути кандидатами на посаду Магістра.
Він витяг з кишені кілька згорнутих аркушів, поклав їх на стіл і підвівся. Глава Ордену також устав. Кнехт підійшов до нього й сумно, але приязно глянув йому у вічі. Так він дивився довгу хвилину, тоді вклонився й сказав: — Я хотів попросити вас подати мені на прощання руку, а тепер, мабуть, мушу відмовитися від цього бажання. Ви завжди були для мене особливо дорогі, і сьогоднішній день також не змінив моїх почуттів до вас. Прощавайте, любий, шановний друже.
Александр мовчав, лише трохи зблід; якусь мить здавалося, що він хоче підняти руку й подати Кнехтові. Він відчув, що до очей йому підступають сльози, схилив голову, відповів на поклін Кнехта й відпустив його.
Коли двері за Кнехтом зачинились, Александр ще трохи постояв, дослухаючись до його кроків, що поволі віддалялися, а як вони зовсім затихли, як завмер останній звук, почав ходити з кутка в куток по кімнаті. Аж ось знов почулися кроки, і в двері хтось тихо постукав. Зайшов молодий служник і сказав, що якийсь відвідувач хоче поговорити з Магістром.
— Скажи йому, що я зможу прийняти його за годину і що я його прощу говорити коротко, бо мене чекають невідкладні справи. Стривай! Зайди ще до канцелярії і передай старшому секретареві, хай негайно скликає на післязавтра засідання Колегії і хай попередить, що присутність усіх її членів обов’язкова, для того, хто не з’явиться, виправданням може бути хіба що тяжка хвороба. Потім піди до економа й скажи, що мені треба завтра вранці їхати у Вальдцель, хай на сьому годину ранку приготує карету.
— З вашого дозволу нагадаю, що можна було б скористатися каретою Магістра Гри, — мовив юнак.
— Тобто як? — Превелебний прибув учора в кареті. А щойно він вийшов з будинку й сказав, що далі піде пішки, а карету залишає до послуг Колегії.
— Гаразд, коли так, то я поїду завтра у вальдцельській кареті. Повтори, будь ласка, мої вказівки.
Служник повторив: — Ви приймете відвідувача за годину, і він має викласти свою справу коротко. Старший секретар повинен на післязавтра скликати засідання Колегії, присутність усіх її членів обов’язкова, для тих, хто не з’явиться, виправданням може бути хіба що тяжка хвороба. Завтра о сьомій ранку ви поїдете до Вальдцеля в кареті Магістра Гри.
Коли служник вийшов, Магістр Александр зітхнув і підійшов до столу, біля якого він щойно сидів з Кнехтом. У вухах у нього й досі відлунювали кроки тієї незрозумілої людини, яку він любив дужче, ніж будького, і яка завдала йому такого великого горя. Завжди, ще від того часу, як Кнехт за його допомогою призвичаювався до своїх нових обов’язків, він любив його, і серед багатьох інших Кнехтових прикмет особливо подобалась Александрові його хода: енергійна, карбована, а проте легка, майже невагома, щось
