середнє між ходою поважного чоловіка й дитини, між ходою священика й танцюриста, аристократична хода, яка надзвичайно пасувала до його обличчя й голосу. Так само пасувала вона до всього його образу — бо він був особливий касталіець і особливий Магістр, — до його особливої владності й особливої погідності, що часом трохи нагадувала аристократичну стриманість його попередника, Магістра Томаса, а часом простоту й чарівність Магістра музики. І ось цей чоловік пішов звідси так несподівано й квапливо, пішов пішки, хтозна й куди, і, мабуть, він, Александр, ніколи вже з ним не зустрінеться, ніколи не почує його сміху, не побачить, як його гарна рука з довгими пальцями накреслює ієрогліфи Гри в бісер. Александр узяв аркуші, що лишилися на столі, й почав їх читати. То був короткий заповіт, стисло й поділовому написаний, часто тільки тези замість речень; він мав полегшити Колегії працю під час наступної ревізії Селища Гри і виборів нового Магістра, Кожне зауваження було розумне й корисне, кожне виписане дрібними, гарними літерами; і в словах, і в самому письмі відбивалась неповторна, ні на кого не схожа індивідуальність Йозефа Кнехта, не менше, ніж на обличчі, в голосі, в ході. Важко буде Колегії знайти йому наступника такого рівня; справжні володарі і справжні індивідуальності з’являються рідко, і кожна така людина — щаслива знахідкаподарунок долі, навіть тут, у Касталії, в Провінції еліти.
Йти Йозефові Кнехту було приємно, він уже багато років не мандрував пішки. Так, якщо добре подумати, то, мабуть, остання його справді піша мандрівка була та, що привела його з Маріафельського монастиря назад до Касталії, на щорічну Гру у Вальдцелі, що скінчилась у такій жалобі через смерть «його вельможності», Магістра Томаса фон дер Траве, наступником якого судилося стати йому самому, Йозефові Кнехту. Взагалі, коли він вертався думкою до тих часів, особливо до студентських років і місяців, проведених у Бамбуковому гаю, то завжди мав таке почуття, наче дивився з голої, холодної комірчини на широку, осяяну сонцем місцевість, на щось безповоротно втрачене, що стало тільки чудовим спогадом; такі думки завжди якщо й не навівали смутку, то викликали в душі картини чогось дуже далекого, іншого, таємниче святкового, не схожого на сьогоднішні будні. Але тепер, цього ясного, сонячного вересневого дня, коли все поблизу яскріло соковитими барвами, а вдалині мінилося ніжноімлистими, наче неземними, блакитнобузковими відтінками, під час цієї радісної подорожі і бездумного споглядання, та давня піша мандрівка вже не здавалася йому втраченим раєм. Ні, сьогоднішня подорож була така самісінька, як тоді, а сьогоднішній Йозеф Кнехт схожий на тодішнього, як брат, і все було нове, таємниче, все будило в душі надії, минуле могло повернутися і принести з собою ще стільки нового. Давно вже день, навколишній світ не здавалися йому такими безтурботними, гарними й невинними. Щасливе почуття волі й незалежності п’янило його, як міцне вино; давно вже його не навідувало це почуття, ця радісна, чарівна ілюзія! Він пошукав у пам’яті й пригадав день і годину, коли це чудове почуття одного разу було виявлене в ньому і взяте в кайдани: це сталося під час розмови з Магістром Томасом, під його приязноіронічним поглядом; пригадав, як та година, коли він утратив свою волю, тяжким гнітом лягла йому на серце — то було не страждання, не пекучий біль, а швидше острах, мороз, що пробіг по спині, печія під грудьми, зміна температури, темпу життя. Сьогодні він був вилікуваний чи винагороджений за прикре почуття, що пригнітило його, здавило за горло тієї фатальної хвилини.
Вчора, їдучи до Гірсланда, Кнехт вирішив: хоч би що його спіткало, він ні за яких обставин не буде каятись, що так зробив. Поки що він заборонив собі думати про розмову з Александром, про свою боротьбу з ним і за нього. Він цілком віддався почуттю полегкості й волі, що переповнювало його, як переповнює воно селянина ввечері, коли пороблена вся робота; він почував себе в цілковитій безпеці, вільним від усіх обов’язків, знав, що він цієї хвилини нікому не потрібен, далекий від усіх справ, що він може нічого не робити й не думати; яскравий, барвистий день, який огортав його своїм лагідним сяйвом, втілював у собі тільки цю картину, цю мить, нічого не вимагаючи, не знаючи ні минулого, ні майбутнього. Часом Кнехт з радощів стиха наспівував котрусь із тих похідних пісень, які вони колись, ще малими учнями елітарної школи в Ешгольці, співали на три або чотири голоси під час прогулянок, і з тієї веселої провесни його життя випурхували, мов дзвінкоголосі птахи, ясні спогади і звуки.
Кнехт зупинився під вишнею, яку вже торкнув осінній багрянець, і сів на траву. Засунувши руку в кишеню на грудях, він дістав звідти маленьку дерев’яну сопілку — Магістр Александр зроду не подумав би, що в нього може бути така річ, — і почав розглядати її. В очах у нього засвітилася ніжність. Цей маленький інструмент опинився в Кнехта не дуже давно, десь півроку тому, і він задоволено пригадував той день, коли дістав сопілку. Він тоді приїхав у Монтпорт, щоб обміркувати з Карло Ферромонте деякі питання теорії музики; між іншим, мова зайшла й про дерев’яні духові інструменти різних часів, і він попросив приятеля показати йому монтпортську збірку музичних інструментів. Після приємної прогулянки по кількох залах, повних старовинних органів, арф, лютень і фортепіано, вони пішли до комори, де лежали інструменти для шкіл. Там Кнехт побачив цілу скриню таких сопілок, витяг одну, попробував і спитав приятеля, чи можна йому взяти її собі. Карло засміявся, сказав, щоб він вибрав собі яку хоче, виписав квитанцію і дуже докладно пояснив йому, як та сопілка зроблена і як на ній грати. Кнехт забрав її з собою, бо від ешгольцських часів, коли в нього була дитяча сопілка, не грав на жодному духовому інструменті. За ці півроку він уже не раз на дозвіллі опановував гру на сопілці, згадуючи призабуте. Крім гам, він виконував давні мелодії із збірки, яку Ферромонте видав для початківців, і з садка Магістра або з його спальні часто долинали милі, лагідні звуки сопілки. До майстерності йому було ще далеко, а проте він вивчив кілька пісень та хоралів з тієї збірки і вмів їх грати напам’ять, до деяких навіть знав слова. Ось і тепер він пригадав одну таку пісню, що дуже пасувала до цієї хвилини. Він тихо проказав кілька рядків: Я лежав у землі. Але час мій пробив і настав. І тепер я звільнився, Тягар цей скинув із себе. Я звільнився від праху, Звільнився від праху і встав, І просвітлені очі звертаю до неба. Потім він підніс до уст сопілку й заграв мелодію, дивлячись на далекі гірські вершини, оповиті лагідним сяйвом. Солодкі звуки світлої, побожної пісні танули в повітрі, і Кнехт відчував себе в мирі і згоді з небом, горами, піснею і з цим днем. Йому приємно було тримати пальцями гладеньку круглу паличку й думати про те, що, крім одягу в нього на тілі, ця сопілка — єдине майно, яке він дозволив собі взяти з Вальдцеля. За роки навколо нього зібралося багато чого, що можна було б назвати особистим майном, насамперед нотатки, зошити з виписками тощо, і все це він залишив, хай користується ним у Селищі Гри хто хоче. Але сопілку взяв і був радий, що вона при ньому; це був скромний і приємний товариш йому в дорозі. Другого дня подорожній прибув до столиці і з’явився в домі Десиньйорі. Плініо зійшов сходами йому назустріч і зворушено обняв його. — Ми насилу дочекалися тебе, — сказав він. — Ти зробив велике діло, друже, хай воно буде нам усім на користь. Але як вони тебе відпустили Зроду б не повірив! Кнехт засміявся:
— Як бачиш, я тут. Та про це я розповім тобі колись при нагоді. Тепер я хотів би найперше привітатися зі своїм учнем і, звичайно, з твоєю дружиною та докладно домовитися, в чому полягатиме моя нова робота. Мені кортить якнайшвидше розпочати її.
Плініо покликав покоївку і звелів їй негайно привести сина.
— Молодого пана? — перепитала вона, явно здивована, проте більше нічого не сказала й квапливо вийшла.
Тим часом господар повів приятеля до приготованої для нього кімнати й почав жваво оповідати йому, як він усе обміркував і приготував до приїзду Кнехта та до його спільного життя з Тіто. Все було влаштовано так, як хотів Кнехт, мати Тіто також після деякого опору зрозуміла його бажання й скорилася їм. У них була невелика дача в горах, що звалася Бельпунт, мальовниче розташована біля озера, там поки що й мали жити Кнехт зі своїм вихованцем. Обслуговувати їх буде стара служниця, вона вже поїхала туди, щоб усе приготувати. Правда, житимуть вони там недовго, щонайбільше до зими, але на перший час така самота буде їм напевне корисна, йому, Плініо, такий план приємний ще й тому, що Тіто дуже любить гори й Бельпунт, радий побути там, а тому зовсім не опирався, коли батько сказав йому про свої плани. Десиньйорі пригадав, що в нього є папка з фотографіями дачі та її околиць; він повів Кнехта до свого кабінету, швидко знайшов папку, розгорнув її й почав показувати гостеві фотографії, розповідаючи одночасно про будинок, про кімнату в селянському стилі, про кахляну грубу, альтанку, про купальню над озером, водоспад.
— Подобається тобі? — наполегливо допитувався він. — Ти себе там добре почуватимеш? — А чому ж ні? — спокійно відповів Кнехт. — Але де Тіто? Вже минуло багато часу відтоді, як ти послав по нього.
Вони ще трохи поговорили, поки нарешті в коридорі почулися кроки, двері відчинились, і хтось зайшов, але не Тіто й не послана по нього покоївка. То була мати хлопця, пані Десиньйорі. Кнехт підвівся їй назустріч, вона подала йому руку й привітно, трохи силувано всміхнулася. Він бачив, що за тією ввічливою усмішкою ховається якась тривога чи смуток. Не встигнувши сказати й кількох слів на привітання, вона відразу ж обернулася до чоловіка й поспішила виповісти те, що лежало в неї на серці.
