лягали спати.
Тільки зрідка, коли за вечерею розмова зачіпала якусь дуже цікаву тему, колоністи забалакувались і лягали спати трохи пізніше. Улюбленою темою їхніх розмов лишалися мрії про часи, коли вони збудують шхуну— і на ній можна буде здійснити подорож до заселених земель. Та все ж нікому не хотілося назавжди розлучатися зі своїм островом, з колонією, в яку всі вклали стільки праці, де перенесли такі тяжкі випробування і здобули стільки перемог над дикою природою. Варто встановити зв’язок з Америкою, і розвиток колонії піде ще швидше.
Пенкроф та Наб найбільше мріяли дожити свої дні на острові Лінкольна.
— Герберте, а ти не зрадиш острова? — питав хлопця моряк.
— Ніколи, особливо якщо ти тут зостанешся, Пенкрофе!
— За мене можеш не боятися! Я тебе чекатиму. Ти приїдеш із дружиною, з дітьми… Я їх глядітиму, і вони виростуть у нас такими моряками!
— Домовилися, — сміючись і червоніючи, відказував юнак.
— А ви, пане Сайресе, — не вгавав Пенкроф, — станете постійним губернатором острова Лінкольна! До речі: скільки жителів він може прогодувати? Тисяч десять, не менше!
Своїми мріями Пенкроф розбурхував уяву всіх колоністів; журналіст і той став говорити, яка чудова буде його газета «Лінкольнський вісник»!
Така вже людська вдача!.. Людині хочеться творити, залишити на землі слід, укласти душу в щось велике, довговічне… Це і є ознака її вищості над усіма тваринами. Ось чому їй нема рівних у всьому світі!
А втім, хто його знає, може, й Топ та Юп тихцем виношували якісь плани й мрії?
А мовчазний Айртон думав про зустріч із Гленарваном: колишній лиходій хотів довести, що став новою, чесною людиною, що він спокутував усі свої гріхи.
П’ятнадцятого жовтня дружня розмова затяглася на довше, ніж завжди. Була дев’ята вечора. Ледве стримуване позіхання свідчило: давно пора вже спати; Пенкроф перший підвівся з-за столу й пішов до спальні, як раптом в урочистій залі різко пролунав дзвінок.
Всі колоністи були на місці: Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Айртон, Наб і Пенкроф. Отже, в загоні для худоби нікого з них не могло бути.
Сайрес Сміт схопився першим. Решта здивовано пере-зирнулись, думаючи, чи їм не почулося.
— Що це означає? — вигукнув Наб. — Не інакше як сам чорт нам дзвонить!..
Ніхто йому не відповів.
— Надходить дощ, — промовив Герберт. — Може, впливають грозові розряди?
Він не договорив. Інженер, до якого повернулися всі колоністи, заперечливо похитав головою.
— Почекаймо, — сказав Гедеон Спілет. — Якщо це був сигнал, то він повториться.
— Хто ж це може нам дзвонити? — вигукнув Наб.
— Ясно, хто, — відповів моряк. — Той, хто… Новий різкий дзвінок урвав Пенкрофа.
Сайрес Сміт підійшов до телеграфного апарата і послав у загін для худоби таку телеграму:
«Що ви хочете?»
За кілька секунд на барабані з абеткою застрибала стрілка, і мешканці Гранітного палацу прочитали відповідь:
«Негайно йдіть до загону».
— Нарешті! — вигукнув Сайрес Сміт.
Так, нарешті відкриється таємниця! Втому як рукою зняло, про сон усі забули й думати — хотілось якнайшвидше опинитися в загоні. Не кажучи ні слова, колоністи миттю зібралися в дорогу і за кілька секунд спустилися з Гранітного палацу на берег моря. Дома зостались тільки Топ та Юп. Тепер друзі могли піти й без них.
На землю опустилась непроглядна темрява. Молодик зайшов за обрій водночас із сонцем. Як зауважив Герберт, наближалася гроза, чорні хмари низько нависли над землею важким склепінням, крізь яке не зблискувала жодна зірочка. На обрії зрідка мигтіли сполохи далекої грози.
Очевидно, через кілька годин вона дійде й до острова Лінкольна. У повітрі відчувалася тривога.
Проте ніяка темрява й гроза не зупинили б колоністів, а дорогу вони добре знали. Друзі рушили лівим берегом річки Вдячності, піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій, перебралися мостом через Гліцериновий струмок і пішли далі лісом.
Схвильовані, вони швидко йшли до загону. Ніхто не сумнівався, що незабаром вони з’ясують таємницю, яка так довго не давала всім їм спокою, побачать свого великодушного й могутнього заступника, який їм стільки помагав, довідаються, яким чином він спостерігав за ними, все на світі про них знав, чув їхні розмови у Гранітному палаці й завжди опинявся там, де треба!..
Поринувши в свої думки, кожен і не помічав, як вони дедалі більше наддають ходи. Під густим склепінням крон стояла така темрява, що не виднілося навіть узбіччя шляху. Навколо — мертва тиша. Четвероногі й пернаті мешканці лісу, заціпенівши від передгрозової задухи, зачаїлися у лігвах і гніздах. У темряві відлунювали тільки кроки колоністів по твердій, мов кам’яній, землі.
За першу чверть години їхнє мовчання лише раз порушили слова Пенкрофа:
— Шкода, ми забули взяти ліхтаря…
На що почулося у відповідь від інженера:
— Ліхтаря візьмемо в загоні.
Сайрес Сміт і його друзі вийшли з Гранітного палацу о дев’ятій годині дванадцять хвилин. У сорок п’ять хвилин на десяту вони пройшли три з п’яти миль між Гранітним палацом і загоном.
Грозові сполохи на небі блискали все частіше, і щоразу чітко вимальовувалось чорним мереживом листя. Ті сполохи дедалі більше сліпили очі. Ось-ось мала початися гроза. Удалині глухо загримів грім. Повітря стало вкрай задушливим.
Колоністи йшли так швидко, ніби їх підштовхувала нездоланна сила.
О чверть на одинадцяту знову яскраво спалахнула блискавка, і зовсім поряд виник чорний частокіл загону. Не встигли друзі пройти в ворота, як у них над головами прокотився оглушливий грім. Колоністи перебігли через двір і зупинилися біля дверей хатини.
Можливо, таємничий незнайомець чекав на них у хижці, адже він міг послати телеграму тільки звідси. Проте у вікнах не світилося.
Інженер постукав у двері хижки.
Жодної відповіді.
Сайрес Сміт відчинив двері, й колоністи зайшли в кімнату.
Пенкроф висік вогонь, і за мить ліхтар освітив там усі кутки.
Ніде ані душі. Всі речі залишались недоторкані.
— Невже ми стали жертвами галюцинації? — пробурмотів Сайрес Сміт.
— Ні, це було неможливо. У телеграмі чітко сказано: «Негайно йдіть до загону».
Вони підійшли до телеграфного стола з приймальним та передавальним апаратами, батареєю і ящиком, в якому вона стояла. Тут також усе лишалося на місці.
— Хто приходив до загону останнім? — запитав інженер.
— Я, пане Сміт, — відповів Айртон.
— Коли?
— Чотири дні тому.
— Гляньте, на столі записка! — крикнув Герберт.
У записці по-англійському хтось написав:
— У дорогу! — вигукнув Сайрес Сміт, зрозумівши, що телеграму надіслано не із загону для худоби, а з таємничого прихистку їхнього заступника, і що інший дріт, відведений від їхнього, зв’язує незнайомця із Гранітним палацом.
Наб узяв запаленого ліхтаря, і всі вийшла з хижки.
Неподалік гроза аж шаленіла. Проміжки між спалахами блискавок і громом ставали все коротші.
